Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 13

— Так ти, добродію, обітницю воювати дав?

— Такому шляхетному рицареві усю душу відкрию, хоч і довго розказувати. Але якщо ти, ваша милость, ладен залюбки слухати, тоді incipiam[23]. Тобі, добродію, уже відомо, що герб мій зветься Зірвикаптур, і це тому, що під Грюнвальдом пращур мій, Стовейко Підбип’ята, побачивши трьох рицарів у чернечих каптурах, котрі скакали поруч, підкрався до них іззаду й усім трьом одним махом зітнув голови. Про цей славний подвиг стародавні літописи повідомляють із великою для мого пращура похвалою…

— Не слабшу руку від твоєї мав твій пращур, добродію, тож Зірвикаптуром його назвали слушно.

— Йому король і герб дав, а в гербі — три козячі голови на срібному полі на згадку про тих рицарів, бо такі самі голови у них на списах були зображені. Той герб і оцей ось меч пращур мій, Стовейко Підбип’ята, передав своїм нащадкам, наказавши честь роду і меча підтримувати.

— Що й казати, славний у тебе, добродію, родовід!

Але пан Лонгінус почав тужливо зітхати, а коли йому нарешті трохи відлягло, говорив далі:

— Тож будучи в роду останнім, дав я у Троках обітницю Пресвятій Діві бути цнотливим і не стати на рушник доти, аж доки, за славним прикладом пращура мого, Стовейка Підбип’яти, три голови тим самим мечем одним махом зітну. О Боже милосердний ти бачиш: я зробив усе, що було в моїх силах. Цноту я зберіг аж до сьогодні, серцю чулому наказав мовчати, борні шукав і бився, але щастя й досі не маю…

Поручик усміхнувся у вуса.

— І ти не зітнув, добродію, трьох голів?

— Ет! Не трапилося! Не таланить! По дві не раз бувало, але трьох ніколи. Ніяк не вдається ззаду підкрастися, а ворогів не попросиш, щоб рядком під замах стали. Один Бог бачить мою біду: сила в мене є, багатство є… але adolescentia[24] від мене втікає. Скоро сорок п’ятий мине, серце кохання просить, рід гине, а трьох голів як не було, так і немає!… Отакий із мене Зірвикаптур. Посміховисько для людей, як слушно каже пан Заглоба, що я все смиренно терплю, на Господа Бога сподіваючись.

Литвин знову почав так зітхати, що аж його ліфляндська кобила, певно, співчуваючи своєму господареві, заходилася стогнати і жалібно хропти.

— Одне я можу сказати вашій милості, — мовив намісник, — що, коли вже під стягами князя Ієремії оказії не підвернеться, то, либонь, не підвернеться ніколи.

Подальшу їхню розмову перебило раптове лопотіння крил. Як ми вже казали, зими тієї птахи за море не відлетіли, річки не замерзли, тому особливо водне птаство всюди аж кишіло над болотами. Тієї миті поручик із паном Лонгінусом саме наближалися до берега Кагамлика, як раптом у них над головами прошумів цілий табун журавлів, котрі летіли так низько, що до них можна було києм докинути. Табун летів зі страшним криком і замість сісти в очерети несподівано полинув угору.

— За ними ніби хтось женеться, — зауважив пан Скшетуський.

— А он, поглянь, добродію! — вигукнув пан Лонгінус, показуючи на білого птаха, котрий, розтинаючи навскісним льотом повітря, намагався догнати табун.

— Раріг, раріг! Сісти їм не дає! — кричав намісник. — У посла є раріг, от він, мабуть, і пустив.

Тої ж миті на вороному анатолійському коні щодуху прискакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служивих каралашів.

— Пане поручику, просимо на забаву, — сказав він.

— То твій раріг, ваша милость?

— Авжеж, і пречудовий. Ось побачиш, добродію…

Вони утрьох помчали вперед, а за ними — волохсокольничий з обручем, котрий, не зводячи очей із табуна, кричав щосили, заохочуючи рарога до бою.

Розумний птах змусив тим часом табун піднятися вгору, а сам блискавкою полинув іще вище і завис над ним. Журавлі збилися в один велетенський вир, що, мов буря, шумів крильми. Грізні крики наповнили повітря. Птахи повитягали шиї, повиставляли вгору дзьоби, як списи, чекаючи атаки.

Раріг поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то здіймався, ніби вагаючись кинутися вниз, де на нього чекала сотня гострих дзьобів. Його біле пір’я, осяяне сонцем, блищало так, як саме сонце у погожій блакиті.

Та враз, замість кинутися на табун, раріг стрілою помчав удалину і невдовзі зник за гущиною дерев і очеретів.

Першим услід за ним рвонувся з місця Скшетуський. Посол, сокольничий і пан Лонгінус повторили його приклад.

Проте на закруті дороги намісник притримав коня, побачивши нове і дивне видовище. Посеред битого шляху лежала на боку коляска зі зламаною віссю. Випряжених коней тримали двоє козачків. Фурмана не було — він, напевно, подався шукати допомоги. Біля коляски стояло дві жінки: одна із суворим, схожим на чоловіче, обличчям, одягнена в лисячий кожух і таку саму шапку з округлим денцем, друга — молода висока дівчина з тонкими й вельми співмірними рисами. На плечі у цієї молодої панянки спокійно сидів раріг і, розтріпавши на грудях пір’я, розгладжував його дзьобом.

Намісник осадив коня, аж копита врилися в пісок битого шляху, і потягся до шапки, збентежившись і не знаючи, що робити: вітатися чи рарога зажадати? Збентежився він іще й тому, що з-під куничого каптурка глянули на нього такі очі, яких, скільки живе, він іще не бачив — чорні, оксамитові, слізні й такі мінливі, такі вогнисті, що очі Анусі Борзобогатої при них погасли б, як свічки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома тонкими дугами шовкові чорні брови, рум’яні щоки цвіли як найчудовіші квіти, між трохи розтуленими малиновими губами сяяли перлами зубки, а на спину спадали розкішні чорні коси. «Чи не Юнона це власною персоною або якесь інше божество?» — подумав намісник, дивлячись на цей стрункий стан, округлі перса і на білого сокола на плечі. Тож стояв наш поручик без шапки і споглядав, наче картину писану, і тільки очі його палали, а серце ніби стискала чиясь рука. І збирався вже він почати мову словами: «Якщо ти смертна істота, а не божество…», але цієї миті прискакали посол із паном Лонгінусом, а з ними й сокольничий з обручем. Тоді богиня підставила рарогові руку, на якій він, спустившись із плеча, усівся, переступаючи з лапи на лапу. Намісник, намагаючись випередити сокольничого, хотів зняти птаха, але раптом стався дивний казус. Раріг, залишивши одну лапу на руці в панни, другою вчепився у намісникову руку і, замість на неї перебратися, заходився радісно квилити і так сильно притягувати руки одну до одної, що вони торкнулися. Мурахи пробігли по спині в намісника, а раріг аж тоді дався пересадити себе на обруч, коли сокольничий надів йому на голову каптурок. Відтак старша пані заговорила:

— Рицарі, — почала вона, — хоч би хто ви були, не відмовте допомогти жінкам, котрі опинилися на дорозі в біді й не знають, що робити. Додому нам залишилося не більш як три милі, але в колясці полопалися осі, і нам, либонь, доведеться ночувати в полі. Фурмана я послала до синів, щоб нам хоч підводу сюди прислали, але перш ніж він доїде й повернеться, смеркне, а в урочищі цьому лишатися страшно, бо тут неподалік могили.

Стара шляхтянка говорила швидко і голосом таким грубим, що намісник аж здивувався. І все-таки він ґречно відповів:

— Не допускай же, ваша милость, такої думки, що ми тебе із вродливою донькою твоєю без помочі залишимо. Ми їдемо до Лубен, де його ясновельможності князеві Ієремії служимо, і дорога нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні, все одно залюбки збочимо, аби лиш наше товариство вам не надокучило. Що ж до підвід, то я їх не маю, бо їду з почтом по-вояцькому, без обозу, але пан посол має і, сподіваюся, він, як шанобливий кавалер, охоче пані й панночці прислужиться.

Посол скинув соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і відразу ж, як ґречний боярин, із красивим компліментом запропонував свої послуги, після чого звелів сокольничому скочити по підводи, які дуже відстали. А намісник тим часом дивився на панночку, котра, не витримавши його пронизливого погляду, опустила додолу очі, а пані із козацькою зовнішністю мовила ось що: