Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 103

Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а довкола голови його сяє якесь червоне світло. «Христе! Христе! — волає він. — Ти знаєш! Ти бачиш, що я зможу це зробити! Скажи ж мені, що я повинен!»

Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп’яли. «Я все зроблю на славу Твою! — волає князь. — Non mihi, non mihi, sed nomini Tuo da gloriam[153]! На славу віри і церкви, усього християнства! О Христе! Христе!» І нова картина пропливає перед очима героя. Не звитягою над Хмельницьким кінчиться ця дорога. Князь, проковтнувши бунт, його тілом іще дужче відгодується, його силами стане ще більш велетенським, силу-силенну козаків до тьми-тьмущої шляхти приєднає і піде далі: на Крим ударить, жахливого дракона у його власному лігві знищить, а хрест поставить там, де досі дзвони ніколи вірян на молитву не скликали.

Або ж піде у ті краї, які одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими стоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до окраїн землі розширить…

Та де ж межа гону цьому? Де межа слави, сили, могутності? Чи є вона узагалі?..

До замкової кімнати ллється яскраве місячне сяйво, але годинник відбиває пізню годину і вже співають півні. Невдовзі настане день, але чи буде це день, у який поряд із сонцем у небі нове сонце на землі засяє?

Так! Дитиною був би князь, не мужем, якби цього не вчинив, якби із якихось причин відступив перед покликом такого призначення. Та ось відчуває він уже певний спокій, що його послав йому, либонь, Христос милосердний, — слава за це Господові! Князь уже мислить тверезіше, легше й очима душі становище вітчизни й усіх справ зрозуміліше осягає.

Політика канцлера й цих самих панів із Варшави, як і воєводи брацлавського, хибна і для вітчизни згубна. Спершу розтоптати Запорожжя, океан крові з нього виточити, зламати його, знівечити, зім’яти, перемогти і тільки потім визнати усе переможеним, припинити усякі зловживання, усілякі утиски, запровадити лад, спокій; маючи змогу добити, повернути до життя — ось шлях, єдино гідний цієї великої і прекрасної Речі Посполитої. Можливо, давно-давно й можна було обрати інший, сьогодні ж — ні! До чого приведуть перемови, коли одна навпроти одної стоять озброєні армії? А хоч би й було укладено мир, яку він може мати силу? Ні! Ні! Це сонні марення, фантазії, це війна, яка розтягнеться на віки, це море сліз і крові на прийдешнє!.. Нехай же тримаються цього єдиного шляху — великого, шляхетного, могутнього, а він, князь, нічого більше не буде ні хотіти, ні вимагати. Осяде у своїх Лубнах і чекатиме тихо, аж поки пронизливі сурми Градивуса знов покличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас чи рейментарі? Хто, пріч нього, цю думку велику розуміє? Хто зможе її втілити? Якщо знайдеться такий — тоді нехай!.. Але де він? Хто має силу?

Тільки він, князь, і більш ніхто! До нього йде шляхта, до нього стягуються війська, у нього в руці меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли державець на троні, а тим паче коли він порожній, править воля народу. Вона — suprema lex![154] А заявляє вона про себе не лише на сеймах, не лише через рейментарів, сенат і канцлерів, не лише через писані закони й маніфести, а найбільше, найвагоміше, найвиразніше — через безпосередні діла. Хто нині править? Рицарський стан. І він, цей рицарський стан, збирається у Збаражі й каже йому: «Ти — наш вождь». Уся Річ Посполита без виборів, силою назрілої ситуації владу йому вручає, повторюючи: «Ти — наш вождь». І він має відступити? Яка ж іще потрібна йому номінація? Від кого він може її чекати? Чи не від тих, що Річ Посполиту занапастити, а його упокорити збираються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьманів у ясир узяли, коли гинули війська, коли шляхта ховалася по замках, а козак поставив ногу на груди Речі Посполитої, він один зіпхнув цю ногу й підняв із праху зомлілу голову матері сеї, пожертвував для неї усім — життям, маєтком, від ганьби врятував, від смерті — він, звитяжець?!

Хто має тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона справедливіше належить, нехай у того в руках і буде. Він залюбки зречеться цього тягаря, залюбки Богові й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо він уже геть змучений і знесилений, хоч таки певен: ні пам’ять про нього, ні могила його забуті не будуть.

Але якщо нікого достойного немає, то він двічі й тричі дитина, не муж, як влади цієї, цієї сонячної дороги, цього чудового, нечуваного прийдешнього, у якому для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має зректися.

І чому?

Князь знову гордо підвів голову, і жагучий погляд його впав на Христа, але Христос голову на груди схилив і мовчав, такий скорботний, ніби його щойно розіп’яли…

Чому? Герой скроні спаленілі руками стиснув…

А може, це і є відповідь? Що означають ці голоси, котрі серед золотих і веселкових видінь слави, серед шуму прийдешніх перемог, серед передчуттів величі й могутності так невблаганно волають у нього в душі: «Ох, зупинися, нещасний!» Що означає цей неспокій, котрий безстрашні його груди тремтінням якоїсь тривоги охоплює? Що означає — тоді, коли він найзрозуміліше і найпереконливіше доводить собі, що мусить узяти владу, — той голос, котрий із глибин сумління йому шепоче: «Ти помиляєшся! Пиха тобою рухає, сатана пихи королівства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба закипіла в душі у князя, знов підхопив його вихор тривоги, невпевненості й сумнівів.

Що робить шляхта, котра замість рейментарів до нього поспішає? Топче закон. Що робить військо? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, жовнір, має очолити беззаконня? Має прикрити його своїм іменем? Має перший подати приклад безкарності, сваволі, неповаги до законів, і все тільки тому, щоб владу двома місяцями раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде обрано на трон, влада ця і так його не мине? Невже він має подавати такий жахливий приклад прийдешнім вікам? Що ж тоді станеться? Сьогодні так учинить Вишневецький, завтра — Конецпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен, не зважаючи на закон і покару, на догоду тільки власній амбіції чинити почне, якщо діти наслідуватимуть батьків і дідів, яке прийдешнє чекає на цей нещасний край? Хробаки свавілля, безладдя, користолюбства й так уже точать стовбур цієї Речі Посполитої. Під сокирою братовбивчої війни сиплеться потрух, усохле гілля опадає з дерева. Що ж буде, коли ті, хто дерево це мусить оберігати й стерегти як зіницю ока, самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!

Хмельницький теж публічним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що супроти закону і влади повстає.

Дріж пройняв князя з ніг до голови. Він заломив руки: «Невже мені судилося стати другим Хмельницьким, праведний Боже?!»

Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли.

Князь терзався далі. Якщо він візьме владу, а канцлер, сенат і рейментарі оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна братовбивча війна? А, крім того, хіба Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже ж не раз її спостигали ще більші напасті, адже ж, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на Ягеллові полки, коли під Хотином пів-Азії стало до бою, загибель іще ближчою здавалася, а що сталося з цими ворожими полчищами? Ні! Річ Посполита воєн не боїться, і не війни її занапастять! Але чому ж при таких звитягах, такій прихованій силі, такій славі вона, котра розгромила хрестоносців і турків… такою слабкою і безпомічною стала, що перед одним козаком упала на коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються з неї народи, що голосу її ніхто не слухає, гніву не надає значення, а всі пророкують її загибель?