Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 10

— Ет, дайте вже, ваша милость, спокій… слухати гидко!

Пан Скшетуський із цікавістю придивлявся до нового знайомого, котрий і справді заслуговував на те, щоб його називали диваком. Передусім це був чоловік такий високий на зріст, що головою майже діставав стелі, а худина робила його ще вищим. Широкі плечі й жилава шия виказували в ньому незвичайну силу, хоч сам він був шкура та кості. Живіт у нього під грудьми був такий запалий, що можна було подумати, ніби його морили голодом, але одягнений він був нівроку — в сіру свебодзінського сукна куртку із вузькими рукавами, що добре його обтягала, й у високі шведські чоботи, які на Литві починали входити в ужиток. Широкий і туго напханий лосевий пояс, не маючи на чому триматися, спадав йому аж на стегна, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що сягав цьому крем’язневі майже під пахви.

Але злякайся хто меча, той би відразу заспокоївся, глянувши на обличчя його власника. Воно хоч і було, як і вся подоба цього чоловіка, худюще, прикрашалося двома звислими бровами і парою таких же звислих конопляного кольору вусів. При цьому воно було таке добросерде, таке щире, наче личко дитини. Обвислі вуса і брови надавали литвинові вигляду воднораз стурбованого, журливого й смішного. Він здавався людиною, якою всі потурають, але панові Скшетуському сподобався з першого погляду саме за цю щирість обличчя і бездоганну військову екіпіровку.

— Пане наміснику, — спитав литвин, — то ваша милость від князя Вишневецького?

— Авжеж.

Литвин молитовно склав руки і підвів очі вгору.

— Ох, який це вояк великий! Який рицар! Який вождь!

— Дай Боже Речі Посполитій таких чимбільше.

— Ваша правда! Ваша правда! А чи не можна під його стяги?

— Він вашій милості буде радий.

Тут у розмову втрутився пан Заглоба:

— І матиме князь два ріжка для кухні: один із оцього добродія, а другий із його меча. Або ж найме вашу милость катом чи звелить на вашій милості харцизяк вішати, а то й просто стане вашою милостю сукно мундирне міряти. Тьху! Ну як тобі, добродію, не соромно, будучи людиною і католиком, ходити отаким довгим, як serpens[15] чи поганський спис!

— Слухати гидко, — терпеливо мовив литвин.

— Як же вас величати, добродію? — поцікавився Скшетуський, — бо коли ви відрекомендувалися, то пан Заглоба так вашу милость підкушував, що я, даруйте, нічого не зміг утямити.

— Підбип’ята.

— Бурлака.

— Зірвикаптур із Мишікишок.

— Куме дія та й годі! Хоч він мене й напуває, але я бовдур, якщо це не поганські імена.

— Давно ваша милость із Литви?

— Та от уже два тижні, як я у Чигирині. Довідавшись від пана Зацвіліховського, що ти, добродію, тут проїздитимеш, чекаю, щоб із твоєю опікою князеві своє прохання переказати.

— А скажи мені, ваша милость, бо надто вже мені цікаво, чому ти цей катівський меч під пахвою носиш?

— Не катівський він, добродію наміснику, а крижацький. А ношу я його, бо це трофей і родинна реліквія. Ще під Хойніцами служив він у руці литовській — от і ношу.

— Але ж махиня добряча і важенна, либонь, страх — хіба що обіруч?

— Можна й обіруч, можна й однією.

— Покажи, ваша милость.

Литвин добув меч і подав панові Скшетуському, але в того відразу ж звисла рука. Ні приготуватися, ні замахнутися вільно. Він спробував обіруч, але й це було заважко. Тож пан Скшетуський трохи зніяковів і звернувся до присутніх:

— Ну ж бо, панове добродії! Хто з вас перехреститься!

— Ми вже пробували, — озвалося кільканадцять голосів. — Одному панові комісару Зацвіліховському вдалося підняти, але й він перехреститися не зміг.

— Ну, а сам ти, ваша милость? — поцікавився пан Скшетуський, звертаючись до литвина.

Шляхтич, наче тростину, підняв меч і кільканадцять разів махнув ним із величезною легкістю, аж повітря захурчало у винарні й вітер повіяв по обличчях.

— Нехай же тобі, добродію, Бог допомагає! — вигукнув Скшетуський. — Ти неодмінно дістанеш службу у його князівської милості!

— Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

— Зате мізки остаточно, — кинув пан Заглоба, — бо не можеш ти, добродію, так само й ними ворушити.

Зацвіліховський підвівся, і вони з намісником зібралися вже йти, як раптом до винарні зайшов білий, наче голуб, чоловік і, побачивши Зацвіліховського, сказав:

— Добродію хорунжий комісаре, а я саме тебе й шукаю!

Це був Барабаш, черкаський полковник.

— Тоді ходімо, ваша милость, до мене на квартиру, — відповів Зацвіліховський. — Тут уже такий ґвалт, що й слова не почуєш.

Вони обидва вийшли, а з ними і пан Скшетуський. Відразу ж за порогом Барабаш запитав:

— Чи нема вісток про Хмельницького?

— Є. Утік на Січ. Оцей офіцер зустрів його вчора у степу.

— Виходить, не водою поїхав? А я послав гінця в Кодак, щоб його перехопити, і, бач, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:

— Ой, спаси Христе! Спаси Христе!

— Чого ти, добродію, тривожишся?

— А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох…

— Заколот, ваша милость, віщуєш?

— Не віщую, а бачу його. А Хмельницький — це не Наливайко і не Лобода.

— А хто за ним піде?

— Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!

І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.

Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, — народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.

Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі — самопали, або по-козацькому пищалі, треті — татарські шаблі, четверті — коси або й просто киї із прив’язаною на кінці кінською щелепою. А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в’ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще — селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п’яними — на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де-не-де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню:

Водночас із цим розлягалося «ух-ха»! «ух-ха»! — дикі окрики вимащених дьогтем і геть п’яних козаків, що танцювали на майдані тропака. Усе це вкупі здавалося розшаленілим і страшним. Зацвіліховському годі було одного погляду, аби переконатися, що Барабаш мав слушність — будь-яка приключка могла розбудити ці нестримні стихії, схильні до грабежу і звиклі до сутичок, які без ліку виникали по всій Україні. А опріч цього юрмища була ще Січ, було Запорожжя, хоч віднедавна й приборкане і після Маслового Ставу до рук прибране, проте таке, що будь-якої миті ладне було вирватися з них, пам’ятаючи давні привілеї, ненавидячи комісарів і становлячи собою зорганізовану силу. Силі цій симпатизувало численне селянство, менш терпеливе, аніж в інших регіонах Речі Посполитої, бо мало під боком Чортомлик, а там — безвладдя, розбій і воля. Тож пан хорунжий, хоч сам був русином і ревним прихильником східного обряду, сумно задумався.