Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 89

Граф де Кревкер попрощався з королем і пішов. Незабаром почулися кроки вартових, які ставали на свої пости, і голоси начальників варти, що віддавали накази. Нарешті настала тиша, і чути було тільки лінивий плескіт Сомми, що котила свої каламутні води попід стінами замку.

— Ідіть собі в залу, друзі мої, — сказав Людовік, звертаючися до своїх придворних, — тільки не лягайте спати, бо нам ще треба будо облагодити одну важливу справу, й обов'язково сьогодні вночі.

Тим часом як інші пройшли до опочивальні, Олів'є й Трістан вийшли в залу, де залишилися Балафре й два помічники прево. Вони побачили, що ті розпалили вогонь у каміні, який трохи нагрівав і освітлював велику залу, і, загорнувшися в плащі, засмучені сиділи на підлозі. Олів'є й Трістан не придумали нічого кращого, як наслідувати їхній приклад, а через те, що вони раніше не були добрими друзями, то й тепер не мали ні найменшої охоти розмовляти між собою про цю дивну та раптову зміну їхньої долі. Вся компанія сиділа мовчки.

Тим часом їх господар переживав на самоті в своїй відокремленій від усього світу кімнаті такі муки, якими частково можна було б спокутувати страждання, заподіяні людям із його наказу. Він то починав швидко, нервово ходити, то зупинявся, заламуючи руки, — словом, дав повну волю своєму хвилюванню, яке він так майстерно вмів приховувати від усіх. Нарешті, підійшовши до потайних дверей, за якими, як казав старий Морне, був убитий один з його попередників, він дав волю своїм почуттям, безладно й уривчасто промовивши:

— Карл Простак, Карл Простак! А яке ж прізвисько дадуть нащадки Людовікові Одинадцятому, чия кров, очевидно, незабаром освіжить старі плями твоєї крові? Людовік Дурень, Людовік Слинтяй, Людовік Безглуздий? Ні, всього цього не досить, щоб висловити всю мою безмежну дурість! Повірити, що ці шибеники, льєжці, які тільки й живуть думками про бунт, можуть хоч на день залишитися спокійними! Уявити собі, що цей Арденський Вепр приборкає свої дикі інстинкти, свою кровожерну натуру! Сподіватися, що мені вдасться напоумити Карла Бургундського, не вивідавши заздалегідь, чи вплинуть мої розумні докази на цього дикого бугая!.. Дурень, осел, йолоп! Але негідник Марціо не втече від мене! Це він у всьому винен та ще той скажений піп, мерзотник де Балю[237]. Коли тільки мені пощастить вибратися звідси, я зірву з його голови кардинальську шапку разом з його шкірою! Але другий зрадник у моїх руках, а я ще король, і в мене ще вистачить сили, щоб покарати цього шахрая, базікала, нікчемного звіздаря, цього підлого брехуна, через якого я, немов якийсь дурень, попав у пастку! Поєднання сузір'їв! От і маєш поєднання! Він молов такі дурниці, якими можна обдурити хіба тільки тричі пропечену баранячу голову, а я, йолоп, гадав, що розумію його! Тепер стережися, Галеотті! Ми незабаром побачимо, що саме віщували твої сузір'я! Однак треба спершу помолитися…

Над дверима, мабуть, на спогад про вбивство, яке тут сталося, було вирізьблено з каменю грубе розп'яття. Король подивився на цю емблему, готовий стати перед нею навколішки, і раптом зупинився, немов хотів застосувати перед образом принципи світської політики і вважав нерозсудливим підійти до святого, не забезпечивши собі підтримки з боку якогось надійного покровителя. Через це він відступив од розп'яття, як людина, негідна дивитися на нього, зняв капелюх і, вибравши серед інших оздоб образок Клерійської богоматері, став перед ним навколішки й вимовив таку оригінальну молитву, з якої видно, що в своєму грубому марновірстві він вважав Клерійську і Амбренську богоматір за двох різних святих; віддаючи перевагу діві Амбренській, він частіше звертав до неї свої обітниці.

— Пресвята діво Клерійська! — вигукнув він, заламуючи руки і б'ючи себе в груди. — Благословенна мати милосердя! Милостива наша заступнице перед всемогутнім, зглянься на мене, грішного! Каюся, я часто нехтував тобою для блаженної сестри твоєї, пречистої діви Амбренської. Але я ж король, влада моя велика, багатства необмежені, і коли б навіть їх забракло, я радніше подвою податки на моїх підданих, ніж не віддам належного вам обом. Відчини мені залізні двері, наповни землею глибокі рови, виведи мене з цієї страшної небезпеки, як мати свою дитину! Коли я й подарував твоїй сестрі графство Булонь, хіба я не можу й тобі подарувати якесь інше? Я віддам тобі багатющу провінцію Шампань з усіма її виноградниками, що постачатимуть вино твоїм монастирям. Я обіцяв цю провінцію моєму братові Карлу, але ти знаєш, він уже помер, отруєний настоятелем монастиря святого Іоанна, цим підлим Анжелї, якого я, коли тільки буду живий, неодмінно покараю. Я вже давно обіцяв тобі це, але тепер виконаю свою обіцянку, і, коли я припустив цей злочин, повір мені, милостива покровительнице, то лише тому, що не бачив іншого засобу заспокоїти смуту в моєму королівстві. Не вважай колишній гріх мій сьогодні мені за провину, але будь, як завжди, моєю доброю і милосердною заступницею, до якої доходять мої благання! Пречиста діво, вблагай твого сина, щоб він простив мені мої минулі гріхи і ще один… один зовсім маленький гріх, який я мушу заподіяти сьогодні вночі… А втім, це навіть не гріх, милостива Клерійська діво, — не гріх, а тільки справедлива кара, бо цей негідник найбільший дурисвіт, який будь-коли нашіптував брехню на вухо своєму государеві; крім того, він схильний до нечестивої грецької єресі. Він негідний твого заступництва, дозволь мені покарати його самому, і вважай це за мій добрий вчинок, якщо мені пощастить звільнити світ від цього некроманта[238] і відьмака, не вартого твоєї уваги й ласки, — цього пса, смерть якого повинна мати для тебе не більше значення, ніж погасла іскра, що впала із свічки або відскочила від вогнища. Не звертай уваги на таку дрібницю, милостива й доброзичлива мати діво, згадай краще про те, як допомогти мені в моїй біді. Ось я прикладаю мою королівську печатку до твого святого образа на знак того, що виконаю свою обіцянку щодо Шампані, й присягаюся, що ніколи більш не звертатимуся до тебе в таких кривавих справах, знаючи, яка ти добра, милосердна та милостива.

Уклавши таку оригінальну умову з пречистою дівою, Людовік прочитав латинською мовою сім покаянних псалмів і кілька молитов до богоматері. Потім підвівся, цілком певний того, що дістав собі заступництво святої діви, тим більш, як він лукаво подумав, що гріхи, за які він досі просив у неї помилування, були іншого характеру, і, таким чином, богоматір Клерійська не могла вважати його за безнадійного й закоренілого вбивцю, бо за свої злочини він найчастіше каявся перед іншими святими.

Очистивши так своє сумління або, певніше, вибіливши його, як надмогильний пам'ятник, король просунув голову в двері й покликав до себе Балафре.

— Мій хоробрий воїне, — сказав він йому, — ти вже давно служиш мені вірою й правдою, але досі що не мав ніякого підвищення на службі. Зараз я перебуваю в такому становищі, що й сам не знаю, чи зостануся живий. Проте я не хочу померти невдячним, не відплативши по заслузі, якщо мені поможуть, як друзям, так і ворогам. У мене є друг, якого я мушу винагородити, — це ти, є лютий ворог, якого треба покарати, — це віроломний зрадник Марціо Галеотті, бо це він заманив мене в цю пастку й віддав до рук смертельного ворога так спокійно, як різник засуджує на смерть свою жертву.

— Я можу викликати його на поєдинок. Кажуть, що він уміє битися, хоч і схожий на лантух, — відповів Балафре. — А герцог — великий друг усіх, хто володіє мечем; сподіваюся, він не відмовить нам призначити відповідне місце, щоб поквитатися; і коли ваша величність залишитеся живі й будете на троні, то ще побачите самі, що ваш слуга зумів підтримати честь свого государя й помститься на цьому філософові.

— Хвалю твою хоробрість і відданість, — відповів король, — але цей мерзотник — бравий воїн, а я не хочу рискувати твоїм життям.

— З дозволу вашої величності, який же я був би хоробрий, — заперечив Балафре, — коли б злякався цього супротивника або навіть і вправнішого за нього? На що б я був здатний, коли б, не вміючи ні читати, ні писати, не впорався з таким гладким дурнем, що всеньке своє життя тільки те й робив, що сидів за книгами.