Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 86

— І який, безумовно, допомагав і заохочував до цього жахливого вчинку! — вигукнув герцог, схопившися з крісла і тупнувши ногою з такою силою, що стільчик, який був біля його ніг, розлетівся на тріски. — Зачиняйте двері, панове, ставайте біля вікон, хай ніхто з чужих не ворухнеться на своєму місці під страхом негайної смерті! Гей, панове, мої рицарі, оголіть мечі! — І, повернувшися до Людовіка, Карл схопився за меч. Але король, не виявляючи ні найменшого страху, не вживаючи ніяких заходів до оборони, сказав:

— Ця сумна звістка потьмарила ваш розум, любий кузене.

— Ні! — вигукнув Карл жахливим голосом. — Вона тільки збудила справедливо обурення, яке я занадто довго приборкував у собі з огляду на нікчемні міркування щодо обставин і місця. Але тепер ти, вбивце свого брата, ти, бунтівнику проти свого батька, тиране своїх підданих, лукавий союзнику, віроломний королю, безчесний чоловіче, ти тепер у моїх руках, і я дякую богові за це!

— Краще подякуйте моєму безумству, — сказав король, — бо коли ми зустрілися з вами за таких обставин при Монлорі, то, здається, ви тоді хотіли опинитися від мене далі, ніж тепер.

Проте герцог усе ще стискав свого меча, хоч і не. витягав його з піхов, не наважуючись уразити ворога, який зовсім не чинив опору і не давав найменшого приводу до насилля.

В залі зчинилося загальне замішання. Двері зачинили, і перед ними з наказу герцога стала варта. Але французькі рицарі й дворяни, хоч їх було мало, посхоплювалися з місці, і приготувалися обороняти свого государя. Людовік не обмовився й словом ні з герцогом Орлеанським, ні з Дюнуа, відтоді як вони були визволені з замку Лош, якщо тільки можна було б назвати визволенням те, що їх приєднали до почту короля Людовіка, де з ними поводилися, мов з підозрілими особами, а не людьми, гідними довір'я та поваги. Незважаючи на це, першим голосом на захист короля, який розлігся серед страшенного гамору й шуму в залі, був голос Дюнуа:

— Пане герцог, ви забули, що ви васал Франції і що ми, ваші гості, — французи. Якщо ви підіймаєте руку на нашого монарха, будьте готові витримати всі найгірші наслідки нашого розпачу, бо, вірте мені, перш ніж ми загинемо, ми нап'ємося крові бургундців, як щойно напилися їхнього вина. Сміливіш, герцоге Орлеанський! А ви, французькі дворяни, сюди до мене і робіть те, що я робитиму!

Тільки в такі хвилини король бачить, на кого можна, найбільше покластися. Та невелика купка незалежних рицарів і дворян, що супроводили Людовіка, більшість з яких він зневажав і осуджував, зовсім не злякалися численних ворогів і повної смерті, коли б справа дійшла до сутички. Всі вони миттю зібралися навколо Дюнуа і слідом за ним почали прокладати дорогу до того краю стола, де сиділи обидва государі.

Навпаки, жоден з улюбленців і поплічників Людовіка, що були знаряддям його задумів, жоден з тих, кого він витяг з убожества і незаслужено. возвеличив, не приєднався до них, виявивши боягузтво і байдужість. Ніхто з них навіть не поворухнувся на своєму місці, боячися накликати на себе гнів Карла. Вони, очевидно, вирішили не втручатися, яка б доля не спіткала їхнього добродійника.

Першим з тих, хто кинувся на допомогу королеві, був старий лорд Крофорд, який, з дивною для його років спритністю, пробився наперед (слід, проте, сказати, що бургундці, чи то з почуття рицарської честі, чи то керовані таємним бажанням врятувати Людовіка, дозволили рицарям пройти до протилежного краю стола) І сміливо став поміж герцогом і королем.

Він хвацько зсунув набік шапку, з-під якої вибивалися сиві кучері, його бліде, зморшкувате обличчя спалахнуло, а старі очі заблищали вогнем відваги. Так він стояв, закинувши плащ на одне плече, готовий, в разі потреби, обгорнути ним ліву руку, а правою оголити меч.

— Я бився за його батька і за його діда, — сказав він, — і присягаюся святим Андрієм, хоч що трапиться, не покину його!

Ця подія, на опис якої нам потрібен був деякий час, відбулася з блискавичною швидкістю. Не встиг герцог стати в загрозливу позу, як Крофорд уже опинився між ним і Людовіком, а французькі дворяни, миттю згуртувавшись, оточили свого государя.

Герцог Бургундський усе ще не випускав із руки меча й, здавалося, готовий був подати знак до загального нападу, який неминуче закінчився б винищенням слабшої сторони. Але раптом Кревкер кинувся вперед і; крикнув громовим голосом:

— Государю мій, герцоге Бургундський, що ви робите! Це ж ваш дім, ви васал короля, Не проливайте ж крові свого гостя — вашого сюзерена, якому ви самі поставили трон у цій залі і який перебуває під вашою охороною! Благаю вас заради честі вашого дому не помщатися за лиходійство ще гіршим лиходійством.

— Геть з дороги, Кревкере! — гукнув герцог. — Нехай здійсниться моя помста! Геть, кажу тобі! Гнів вінценосця страшний, як гнів небесний!

— Тільки тоді, коли, подібно до гніву небесного, він справедливий, — відповів з твердістю Кревкер. — Благаю вас, государю, вгамуйте свій гнів, хоч ви й зазнали страшної образи. А ви, французькі дворяни, згадайте, що всякий ваш опір марний і може тільки спричинитися до небажаного кровопролиття.

— Слушно, — сказав Людовік, спокій якого не зрадив його навіть цієї страшної для нього хвилини; Він добре усвідомлював, що коли дійдеться до сутички, то в запалі станеться багато такого, чого можна уникнути, не вдаючись до крайнощів. — Любий мій кузене герцоги Орлеанський, хоробрий Дюнуа і ти, мій відданий Крофорде, не накликайте на мою голову біди зайвою запальністю. Наш кузен герцог збожеволів від горя, почувши звістку про смерть свого улюбленого друга, шановного епіскопа льєжського, яку ми оплакуємо не менш за нього. Старі і, на нещастя, недавні непорозуміння примушують його підозрівати нас у підбурюванні до цього лиходійства, від якого ми самі здригаємося. Коли наш хазяїн має на думці умертвити нас, свого короля й родича, на підставі облудної підозри, то ви не тільки не полегшите, а, навпаки, погіршите нашу долю своїм втручанням. Отже, назад, Крофорде! Навіть тоді, коли б це було моє останнє слово, я наказую тобі, як король… наказує своєму підлеглому, і вимагаю покори. Назад, назад, і коли від тебе цього вимагатимуть, віддай свій меч, Так наказую тобі я, і твоя присяга зобов'язує тебе коритися.

— Правда, правда, государю мій, — сказав Крофорд, відходячи назад і вкладаючи в піхви оголений до половини меч. — Усе це щира правда, але, слово честі, коли б у мене було за плечима сім десятків моїх вірних шотландців замість семи десятків років, я як слід провчив би цих дженджиків із золотими ланцюжками та барвистими шапочками з усякими девізами.

Герцог стояв кілька хвилин, потупивши очі долу, потім промовив із гіркою іронією:

— Ти маєш рацію, Кревкере, наша честь вимагає, щоб ми діяли розсудливо. Було б нерозважливо розправлятися з великим королем, нашим шановним та любим гостем, як ми хотіли зробити це в першому приступі гніву. Ми вчинимо так, що вся Європа визнає, справедливість наших дій… Панове французькі дворяни, віддайте вашу зброю моїм рицарям. Ваш государ порушив замирення і не має більше права користуватися його вигодами. Але на знак поваги до вашого почуття честі, а також і до високого сану й роду гостя, я не вимагаю меча в нашого кузена Людовіка.

— Жоден із нас, — відповів Дюнуа, — не віддасть свого меча й не вийде з цієї зали, поки ми не будемо певні того, що ніхто не займе нашого короля.

— І жоден із лучників шотландської гвардії не покладе своєї зброї доти, доки того не накажуть його величність або великий коннетабль, — додав Крофорд.

— Відважний Дюнуа, — сказав Людовік, — і ти, мій відданий Крофорде, ваш запал тільки шкодить мені, а не допомагає. Я далеко більш покладаюся на свою правоту, — вів далі король із достойністю, — ніж на ваше невчасне втручання. Віддайте ваші мечі, благородні бургундці, одержавши від вас ці почесні застави, захистять нас з вами краще, ніж ми це можемо зробити самі. Віддайте свої мечі, я вам наказую.