Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 73

— А чому б вам не повернутися до ваших володінь, до вашого укріпленого замку, як ви самі тоді про це казали в Турі? — спитав Квентін. — Чому ви не покличете васалів свого батька й не складете угоди з герцогом Бургундським замість того, щоб підкорятися йому? Вірте, знайдеться чимало сміливців, які битимуться за вас. Я принаймні знаю одного, який охоче пожертвував би своїм життям, щоб подати приклад іншим.

— На жаль, — сказала графиня, — цей план, як і всі інші плани, хитрий Людовік придумав задля своєї, а не моєї користі. Але тепер він нездійсненний, бо його виказав герцогові Бургундському двічі зрадник Захмет Магрібін. Мого родича ув'язнили, а в моїх замках розмістили гарнізони. Будь-яка моя спроба зробити щось тільки накликала б помсту герцога Карла на моїх васалів, а я не хочу бути причиною нового кровопролиття та ще з такого нікчемного приводу. Ні, я підкорюся моєму сюзеренові як його васал у всьому, крім волі мого вибору. Тим більше, що моя родичка, графиня Амеліна, яка перша порадила мені втекти й підбила мене на це, тепер, сподіваюся, вже зробила цей розсудливий і обачний крок.

— Ваша родичка! — повторив Квентін, у якого ці слова викликали спогади про події, невідомі молодій графині і витіснені з його власної пам'яті іншими небезпечними й страшними подіями.

— Так, моя тітка, графиня Амеліна де Круа. Ви щось знаєте про неї? — спитала графиня Ізабелла. — Сподіваюсь, що вона вже під захистом бургундського прапора. Ви мовчите… Отже, ви щось знаєте про неї?

Це запитання висловлено було таким тривожним тоном, що Квентін мусив розповісти дещо з того, що він знав про долю графині. Він розказав, як дістав наказ допомогти їй із графинею Ізабеллою втекти із Шонвальду. Згадав і про те, як він довідався, що графині Ізабелли немає серед утікачів, коли вже вони досягли лісу, і як він повернувся до замку і що там побачив. Але він і словом не обмовився про ті наміри, з якими пані Амеліна залишила Шонвальд, а також про чутки, ніби вона попала до рук Гійома де ля Марка.

Але навіть у такій формі оповідання справило глибоке враження на графиню Ізабеллу, яка після довгої мовчанки, нарешті, сказала холодним тоном:

— Отже, ви покинули мою нещасну родичку в дикому лісі напризволяще, на милість підлого цигана й зрадниці-служниці? Бідна моя тітонька! А вона так часто вихваляла вишу відданість.

— Коли б я не зробив так, мадам, — сказав Квентін, ображений незаслуженим докором, — що б тоді спіткало ту, якій я найбільш відданий? Коли б я не залишив графиню Амеліну де Круа на піклування тих, кого вона сама ж обрала своїми радниками, то графиня Ізабелла вже була б жінкою Гійома де ля Марка, Арденського Вепра.

— Ваша правда, — відповіла графиня Ізабелла своїм звичайним лагідним голосом. — І я, кого ви захищаєте з непохитною відданістю, відплатила вам великою невдячністю й несправедливістю. Але як мені шкода моєї нещасної тітоньки! А все через цю негідницю Марту, яка користалася в неї таким великим довір'ям і так мало заслуговувала на нього. Це вона звела мою родичку з тим проклятим своїм Захметом і Хайреддіном, які своєю ворожбою й астрологією заморочили їй голову. Це вона підтримувала мою тітку в її — я не знаю, як це назвати — ілюзіях щодо кохання й одруження, а це зовсім не личить тьоті в її віці. Я не маю сумніву, що ми з самого початку були оточені підступами Людовіка Французького, щоб примусити нас шукати захисту при його дворі чи, певніше, віддатися до його рук. І коли ми зробили цей нерозважливий вчинок, як не по-королівському, не по-рицарському, не по-благородному він повівся з нами. Та ви, Квентіне, й самі знаєте. Бідна моя тітонька… Як ви гадаєте, що її чекає?

Намагаючися підбадьорити Ізабеллу надією, яку він сам навряд чи мав, Дорвард висловив думку, що жадібність циганського племені сильніша за всі інші пристрасті, отож Хайреддінові невигідно вбивати графиню Амеліну чи погано поводитися з нею, — бо вони з Мартою можуть дістати за неї добрий викуп. До того ж Марта, очевидно, мала намір узяти графиню під свою опіку.

Щоб відвернути думки графині Ізабелли від цієї сумної теми, Квентін докладно розповів їй про те, як він викрив зраду Магрібіна на ночівлі поблизу Намюра, зраду, яка, очевидно, була задумана королем Людо віком, що заздалегідь домовився з де ля Марком. Ізабелла тремтіла від жаху, але, одразу ж оволодівши собою, сказала:

— Мені соромно, я дуже згрішила, беручи під сумнів небесне заступництво і дозволивши собі хоч на хвилину повірити в здійснення такого жорстокого, безчесного й підлого плану. Адже ж є на небесах всевидющий господь, який бачить людські страждання й не допустить такого ганебного діла. Ні, боятися цього — просто гріх, таку думку слід відкинути, як жахливу зраду й підлість. Але тепер мені ясно, чому лукава Марта так часто хотіла посіяти незгоду між мною і моєю бідною родичкою і навіщо до кожної з нас підлещувалась у вічі і водночас старалася підбурити одну проти одної. Проте я ніколи не гадала, що вона зможе умовити тітоньку, яка, здавалося, мене так любила, покинути мене в небезпечну хвилину там, у Шонвальді, а самій втекти.

— Хіба пані Амеліна не попередила вас про те, що збирається тікати? — запитав Квентін.

— Ні, — відповіла графиня. — Вона тільки натякнула, що Марта перекаже мені щось дуже важливе. Щоправда, голова моєї бідної тітоньки зовсім запаморочилася від таємничих побачень з цим негідником Хайреддіном, з яким у неї того дня теж була тривала й секретна нарада, і вона говорила мені такі дивні речі, що… Одним словом, бачачи, в якому тітонька стані, я не наполягала, щоб вона все пояснила мені. Ллє все ж таки це було жорстоко з її боку — покинути мене тоді!

— Ні, ви помиляєтесь, гадаючи, що папі Амеліна збиралася зробити такий жорстокий вчинок, — сказав Квентін. — Тоді всі так хвилювались, а тієї ночі було дуже темно, отож пані Амеліна не мала сумніву в тому, що з нею їде її племінниця; я теж, одурений вбранням і поведінкою Марти, вважав, що супроводжую обох графинь де Круа й особливо ту, — додав він тихим, але рішучим голосом, — без якої всі скарби світу не примусили б мене залишити Шонвальд.

Ізабелла злегка відвернулася, вдаючи, що не помічав тону, яким Квентін вимовив останні слова. Але вона знову повернулася до нього, коли він почав говорити про політику Людовіка. Незабаром вони дійшли висновку, що обидва брати-цигани з їхньою підсобницею Мартою були знаряддям підступного й сильного французького монарха, причому Захмет, старший із них, і віроломством, властивим його племені, намагався вести подвійну гру і був за це покараний. Захопившися відвертою розмовою, мандрівники забули про незвичайність свого становища і про всі небезпеки подорожі. Так вони їхали протягом кількох годин, зупиняючися тільки для того, щоб дати відпочити коням, в якомусь відлюдному селищі або самітній хатині, куди їх приводив Ганс Гловер, котрий поводився, як розсудлива й тактовна людина, і давав їм можливість вільно розмовляти між собою.

Тим часом штучна перешкода, що відокремлювала закоханих (ми тепер можемо їх так називати), здавалося, поволі зникала завдяки обставинам, в яких вони перебували. Бо коли графиня своїм походженням і багатством стояла незрівнянно вище від юнака, який тільки й мав статку, що меч, то тепер вона була так само бідна, як і він. Крім того, її безпека, честь і життя залежали виключно від його самовладання, відваги й відданості. Щоправда, вони нічого не говорили про кохання, хоч серце молодої дівчини було сповнене вдячності й довір'я і вона пробачила б йому таке визнання; але природна боязкість і рицарські почуття утримували Квентіна від усякого натяку, щоб це не здалося спробою з його боку використати її безпорадне становище. Отже, вони не говорили про кохання, але весь час тільки й думали про нього.

Між ними встановилися такі взаємини, коли почуття легше розуміти, ніж висловлювати; взаємини, які, незважаючи на всю їхню невизначеність, дозволяють деяку свободу в стосунках і дають людині найкращі хвилини життя, хоч після них часто бувають розчарування, зрада й муки обманутих надій і неподіленого. кохання.