Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 59

Хайреддін завжди був неприємний йому, а після викриття його зради став просто ненависний, і Квентін з усією суворістю спитав його, як той наважився доторкнутися до християнина й дворянина?

— Та просто хотів упевнитися, — відповів циган, — чи не втратив християнський дворянин свого чуття так само, як втратив слух і зір. Я вже кілька хвилин стою тут і промовляю до вас, а ви дивитеся на ці клаптики жовтого паперу, немовби в них якісь чари, здатні перетворити вас на боввана, а втім, вони вже почасти виявили свою дію.

— Гаразд, чого тобі треба? Кажи й забирайся геть!

— Мені треба того, чого й усім людям, хоч небагато з них задовольняється цим, — сказав Хайреддін. — Я хочу одержати те, що мені належить, — моїх десять золотих за те, що був провідником для ваших дам.

— І ти ще наважуєшся вимагати платні після того, як я подарував тобі твоє нікчемне життя? — гнівно вигукнув Дорвард. — Адже ти хотів зрадити їх дорогою.

. — Але я ж не зрадив їх, — заперечив Хайреддін. — Коли б я зробив так, то не просив би винагороди ні у вас, ні у них, а тільки в тих, для кого було б корисно, щоб вони поїхали правим берегом річки. Той, кому я служив, і мас сплатити мені.

— Тоді нехай твоя винагорода загине разом з тобою, зраднику! — кинув Квентін, відраховуючи йому гроші. — Забирайся до Арденського Вепра або до самого чорта, тільки щоб очі мої тебе не бачили, інакше я передчасно спроваджу тебе на той світ!

— До Арденського Вепра! — повторив циган з таким здивуванням, яке чудно було бачити на його завжди непроникному обличчі. — Виходить, то була не випадкова догадка і не просте підозріння? Отже, ви все знали і тому вирішили змінити шлях? Але як?.. Чи, може, у вашій країні й справді є віщуни, які ворожать краще, між наше мандрівне плем'я? Не верба ж, під якою ми розмовляли, переказала вам наші слова. Але ні-ні-ні! Який я дурень! Розумію, розумію! Верба над струмком коло монастиря: я ж бачив, як ви подивилися на неї, проїжджаючи мимо… Це, либонь, за п'ять льє від того гнізда трутнів. Верба справді не могла чути, але на ній міг сховатися хтось з вухами! Відтепер я влаштовуватиму свої наради не інакше, як на відкритій рівнині: ні кущика, ні будяка не буде близько, щоб за ними міг заховатися шотландець. Ха-ха-ха! Шотландець побив цигана його ж витонченою зброєю. Але знай, Квентіне Дорвард, що ти перехитрував мене тільки собі на шкоду. Так! Доля, яку я віщував тобі по лініях руки, не збулася лише через твою впертість.

— Присягаюся святим Апдрісм, — сказав Квентін, — твоє нахабство змушує мене сміятися всупереч моєму бажанню. Чим і як успіх твого підлого зрадництва міг бути мені корисним? Правда, я чув, що ти умовлявся не губити мого життя, — умова, яку твій гідний спільник неодмінно забув би, коли б дійшлося до мечів. Але як твоя зрада могла б обернутися мені на користь, а не приректи мене на смерть або полон, — це вже вище від людського розуміння!

— Не варто думати про це, — відказав Хайреддін, — бо я все-таки здивую вас своєю вдячністю. Коли б ви скривдили мене, не віддавши мені грошей, то я вважав би, що ми поквиталися, і покинув би вас на ваше безголов'я. Тепер я залишаюся вашим боржником за ту справу на березі Шеру.

— Мені здається, що я вже стягнув з тебе цей борг, лаючи й проклинаючи тебе, — зауважив Квентін.

— Жорстокі чи й лагідні слова — це тільки вітер, який не збільшує й не зменшує ваги на терезах. От коли б ви вдарили мене…

— Я й зараз мон» у віддати свій борг таким способом, коли ти ще дратуватимеш мене тут!

— Я б но радив вам так його віддавати, — мовив циган, — бо така розплата, завдана необережною рукою, може перевищити борг і, на нещастя, зробить вас моїм боржником. А я не такий, щоб прощати борги або й зовсім забути про них. А тепер бувайте, але ненадовго: я йду попрощатися з графинями де Круп.

— Ти? — вражено вигукнув Квентін. — Тебе допустять до графинь? І це тут, у такому місці, де вони живуть як черниці під опікою сестри епіскопа, благородної каноніси? Неможливо!

— Проте Марта чекає на мене, щоб провести до них, — заперечив циган глузливо. — Вибачте, що мушу покинути вас так несподівано.

Він обернувся, ніби збираючись іти, але одразу ж зупинився й проказав дуже врочисто й багатозначно:

— Я знаю ваші надії. Вони сміливі, але можуть збутися лише тоді, коли я допоможу вам! Я знаю ваші побоювання: вони мають навіяти вам обережність, але не боязкість. Кожну жінку можна підкорити. Графський титул — це тільки назва, яка так само пасуватиме Квентінові, як титул герцога личить Кардові або титул короля — Людовікові.

Перш ніж Дорвард устиг відповісти, циган вийшов із зали. Юнак кинувся за ним, але Хайреддін, краще ніж шотландець знайомий з усіма ходами й переходами замку, випередив його і зник, збігши маленькими східцями вниз. Однак Дорвард, сам не усвідомлюючи добре, чому так робить, поспішив услід за ним. Сходи закінчувалися дверима, що відчинялися в одну з алей саду; тут Квентін знову побачив на мить цигана: той біг звивистою алеєю і був уже далеко.

З двох боків сад був оточений будовами замку — величним громаддям, що своєю архітектурою скидалося водночас і на фортецю і на монастир; з двох інших боків здіймалися зубчасті мури. В протилежному кінці саду, в іншій частині будови, де під масивною аркою, увитою плющем, була задня хвіртка; саме до неї і поспішав Хайреддін. Тут він озирнувся і на прощання помахав рукою своєму переслідувачеві. Дорвард побачив, що й справді Марта відчинила хвіртку й дикого цигана впустили до покоїв графинь де Круа, як він міг, звичайно, здогадатися. Квентін кусав губи з обурення, докоряючи собі, що не застеріг дам проти підступності Хайреддіна і не розповів їм про зраду, яку він замишляв. Нахабна самовпевненість, з якою циган обіцяв допомогти Квентінові в його особистих справах, ще збільшувала його гнів і обурення. Юнакові здавалося, що й саме кохання його до графині Ізабелли було б споганене, коли б воно мало успіх завдяки такому посередникові. «Однак усе це обман, — сказав він сам до себе, — махінації його підлого ремесла. Він якоюсь брехнею домігся, що дами пустили його до себе, і зробив це з якимсь лихим наміром. Добре, що я довідався, де саме вони живуть. Я підстережу Марту й випрошу собі побачення з ними, хоч би для того, щоб застерегти їх. Прикро, що мені доводиться вживати хитрощів, а цей негідник може так просто і легко побачитися з ними. Я скажу їм, що хоч вони й позбавили мене свого товариства, все ж таки головна моя турбота — охороняти Ізабеллу».

Тим часом як закоханий юнак заглибився в свої роздумування, до нього підійшов через ті самі двері, через які і він потрапив у сад, один літній придворний епіскопа І дуже чемно сказав, що цей сад — приватна власність і заходити сюди можуть лише епіскоп та його найпочесніші гості.

Квентін так замислився, що старий мусив повторити свої слова двічі, перш ніж він добрав, у чому річ. Схаменувшися, шотландець уклонився й поспішив вийти з саду, а придворний ішов за ним, докучаючи йому нудними виправдовуваннями, що мусив з обов'язку зробити йому зауваження. Старий так бажав загладити мниму образу, яку, він гадав, Дорвард узяв близько до серця, що весь час намагався зав'язати з ним розмову. Проклинаючи в думках настирливість придворного, Квентін сказав, що йде до міста, і так прискорив ходу, що в старого пропала всяка охота супроводити його далі підйомного моста. За кілька хвилин Квентін був уже в Льєжі — тоді одному з найбагатших міст у Фландрії і, звичайно, в цілому світі.

Сум, навіть любовний сум, лежить не так уже глибоко, принаймні в серцях людей мужньої і гнучкої вдачі, як схильні думати лекгодухі меланхоліки, що хворіють на таку слабість. Його заступають несподівані й сильні враження, породжені зміною місця, краєвидів, що викликають нову течію думок, і впливом гомінливого багатоголосого натовпу. Через кілька хвилин Квентін був так захоплений різноманітністю й швидкою зміною вражень від невпинної метушні на багатолюдних вулицях Льєжа, що забув і думати не тільки про цигана, а навіть і про саму графиню Ізабеллу.