Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 56

Ледве розвиднілося, як Квентін Дорвард покинув свою маленьку келію, розбудив заспаних слуг і ще ретельніше, ніж звичайно, почав стежити, щоб усе було готове до денної подорожі. Попруги й вуздечки, зброю й підкови коней — все він оглянув сам, щоб уникнути тих несподіванок, які хоча й здаються незначними, але часто затримують або переривають подорож. Він звелів при собі добре нагодувати коней, щоб вони витримали довгий переїзд протягом дня, а коли треба, то й швидку скачку.

Після цього Квентін повернувся до своєї кімнати, старанно, як ніколи, озброївся й підперезався мечем, передчуваючи близьку небезпеку, але з твердою рішучістю боротися до останньої можливості.

Ця благородна рішучість надала величі його ході й гідності його поставі, яких графині де Круа ще не помічали в нього, хоч їм дуже подобалася його трохи наївна грація в поводженні й у розмові, а також поєднання його природного тонкого розуму з простотою, що була наслідком монастирського виховання у віддаленій країні.

Дорвард сказав дамам, що цього ранку треба рушати раніш, ніж звичайно. Тому вони залишили монастир одразу після сніданку, за який, так само як і за всю гостинність, віддячили багатими подарунками для вівтаря, що більш личили їхньому справжньому, ніж вигаданому званню. Але така щедрість не викликала найменших підозр, бо всі гадали, що вони англійки, а англійців на той час, як і тепер, вважали за найбагатший народ.

Пріор благословив їх, коли вони сідали на коней, і поздоровив Квентіна з тим, що він спекався поганського провідника.

— Бо, — сказав пріор, — краще спіткнутися на дорозі, ніж обіпертися на руку злодія і розбійника.

Квентін не зовсім поділяв цю думку: він хоч і знав, що на цигана покладатися небезпечно, але сподівався використати його послуги і водночас обдурити його зрадницькі наміри, про які йому тепер було добре відомо. Але його занепокоєння щодо цигана незабаром розвіялося: не встигла маленька кавалькада від'їхати й на сто туазів від монастиря й суміжного з ним села, як Магрібін приєднався до неї, їдучи, як звичайно, на своєму гарячому й дикому на вигляд конику. Їхня дорога йшла вздовж берега того самого струмка, де вночі Квентін підслухав таємничу нараду; і ледве Хайреддін порівнявся з ними, як вони проїхали під тією самою вербою, яка вчора дала Дорвардові змогу сховатися, коли він став несподіваним свідком розмови між зрадником-провідником і ландскнехтом.

Спогади, які викликало це місце в пам'яті Квентіна, змусили його різко звернутися до провідника, з котрим він до того майже не розмовляв.

— Де ти ночував цю ніч, негіднику? — спитав шотландець.

— Ваша мудрість скаже вам про це, якщо ви поглянете на мій плащ, — відповів циган, показуючи на свій одяг, до якого пристали стеблини сіна.

— Добрий стіжок сіна, — сказав Квентін, — це саме постіль для звіздаря і надто гарна для поганського безбожника, який зневажає нашу святу релігію та її служників.

— Проте вона припала більш до вподоби моєму Муцеві, ніж мені, — сказав Хайреддін, плескаючи свого коня по шиї, — бо в нього були і паша і притулок. Оті лисі дурні відв'язали його й пустили, боячись, щоб кінь розумної людини не заразив мудрістю всіх монастирських ослів. Добре, що Муць знає мій свист і бігає за мною всюди, як собака, інакше я б не побачив його більш ніколи, а ви так само даремно викликали б свистом свого провідника.

— Скільки разів я казни тобі, — суворо зауважив Дорвард, — щоб ти облишив свою непристойну балаканину, коли тобі доводиться бути в товаристві поважних людей, що, гадаю, досі рідко випадало тобі на долю. І обіцяю тобі, коли я впевнюся, що ти не тільки мерзенний язичник і богохульник, а ще й зрадник, то мій шотландський кинджал одразу познайомиться з твоїм поганським серцем, хоч від цього мені буде не більше честі, ніж коли б я заколов свиню.

— Дикий кабан близький родич свині, — сказав циган, не моргнувши оком під гострим поглядом Квентіна і не змінивши свого байдужого голосу. — А багато людей, — додав він, — з честю, задоволенням і користю для себе вбивають кабанів.

Здивований його зауваженням і не певний того, чи не знає циган більш ніж треба про нього самого та його почуття, про що йому зовсім не хотілося говорити, Квентін припинив розмову, яка збентежила, всупереч сподіванці, не цигана, а його самого, і від'їхав назад на своє звичайне місце — поруч із дамами.

Ми вже згадували, що протягом подорожі поміж Дорвардом і дамами встановилися майже дружні взаємини. Старша графиня, упевнившися, що він дворянин за походженням, ставилася до нього тепер досить дружньо й поводилася з ним, як з рівним. Її племінниця не так одверто виявляла свою прихильність, але її збентеження і боязкість, на думку Квентіна, були добрим знаком. В усякому разі, він бачив, що його присутність і розмова з ним не були зовсім байдужі для неї.

Ніщо так не пожвавлює юнацьку веселість, як свідомість того, що вона подобається іншим; ось чому Квентін усю дорогу розважав своїх прекрасних супутниць піснями та оповіданнями своєї батьківщини. Пісні він співав рідною, мовою, а оповідання намагався переказувати каліченою французькою мовою, що призводило до безлічі всяких мовних непорозумінь, таких же потішних для дам, як і самі оповідання. Однак цього тривожного ранку він їхав поруч з графинями до Круа мовчки, поринувши в роздуми, і вони, звісно, одразу ж помітили це.

— Нашого молодого супутника побачив вовк[194], — сказала пані Амеліна, натякаючи на одне старовинне повір'я, — і через це йому відібрало мову.

«Краще було б сказати, що л вистежив лисицю», — подумав Квентін, але нічого не відповів.

— Чи здорові ви, пане Квентін? — спитала графиня Ізабелла з тривогою в голосі і відразу ж почервоніла, відчувши, що висловила юнакові більше співчуття, ніж то дозволяла відстань між ними.

— Він, певно, там бенкетував з веселими ченцями, — сказала пані Амеліна. — Шотландці, як і німці, заливають свою веселість рейнвейном, ввечері, ледве тримаючись на ногах, ідуть танцювати, а вранці приходять з головним болем до своєї дами.

— Ні, благородні дами, — сказав Квентін, — я не заслуговую вашого докору. Добрі ченці всю піч молилися в церкві, а щодо мене, то я випив тільки чарку їхнього дуже легкого і простого вина.

— Виходить, погане вино спричинилося до такого настрою? — сказала графиня Ізабелла. — Підбадьортеся, пане Квентін, а я вам обіцяю, якщо нам з вами доведеться колись відвідати мій старий Бракемонтський замок, я сама буду вам за виночерпія і почастую вас таким благородним вином, якого ніколи не виробляли виноградарі Гохгейма або Йоганнісберга.

— Склянка води, благородна панно, з ваших рук… — почав був Квентін, але голос його затремтів.

А Ізабелла вела далі, немовби не відчувши всієї ніжності, з якою він вимовив це слово «ваших».

— Це вино стояло багато років у глибоких підвалах Бракемонта, — сказала графиня Ізабелла, — воно ще із запасів мого прадіда, рейнграфа Готфріда…

— Який здобув руку її прабабки, — встряла в розмову пані Амеліна, перебиваючи свою племінницю, — як рицар-переможець на великому турнірі в Страсбурзі, де було вбито десять рицарів. Але ті часи минули, і ніхто тепер не піде назустріч небезпеці заради честі або для звільнення пригніченої красуні.

На цю промову, висловлену тоном, яким і за наших днів змарнілі красуні засуджують грубість сучасних звичаїв, Квентін відповів, що «рицарський дух, який пані Амеліна вважає згаслим, ще не зовсім зник, і коли б його не було ніде на світі, то він усе-таки палав би в серцях шотландських дворян».

— Ти тільки послухай, що він каже! — вигукнула пані Амеліна. — Він хоче, щоб ми повірили, ніби в його холодній і похмурій країні ще палає благородний вогонь відваги, який згас у Франції і Німеччині! Бідний юнак схожий на швейцарського горянина, який збожеволів від пристрасті до своєї батьківщини. Він скоро розповідатиме нам про шотландський виноград і маслини.