Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 47

Сказавши це й лукаво підморгнувши та прицмокнувши язиком, мовби підганяв ледачого коня, Птіт-Андре від'їхав на другий бік дороги, щоб цей гордовитий шотландець міг як слід перетравити ті шпильки, котрими він його почастував. Квентінові страшенно кортіло обламати ратище об боки цього негідника, та він схаменувся, згадавши, що сутичка з таким пройдисвітом ніколи й нікому не принесла б честі, а тепер була б просто порушенням його службових обов'язків і могла б призвести до згубних наслідків. Він угамував свій гнів і мовчки проковтнув зухвалі професійні жарти пана Птіт-Андре і благав бога тільки про одне, щоб вони не досягай вух його прекрасної супутниці, бо навряд чи вони справили б на неї враження, вигідне для нього. Раптом його думки перебив крик обох дам:

— Подивіться назад! Подивіться назад! Бога ради, рятуйтесь і врятуйте нас! За нами женуться!

Квентін оглянувся й побачив, що два озброєних вершники справді гналися за ними. Вони їхали галопом і незабаром мали наздогнати їх.

— Це може бути тільки хтось із загону військового прево, що робить об'їзд тут у лісі. Ану, подивися, — звернувся він до Птіт-Андре, — чи не впізнаєш, хто це?

Птіт-Андре послухався; уважно поглянувши на вершників, кумедно похитнувся з боку на бік у сідлі і відповів:

— Це, любий пане, не ваші товариші і не мої — ні лучники, ні люди прево, бо, здається, в них на головах шоломи із спущеними забралами й нашийниками. Хай їм чорт, тим нашийникам! Найгірша частина з усього спорядження! Така з ними морока, доки відіб'єш заклепки.

— Їдьте вперед, благородні дами, — сказав Дорвард, не слухаючи Птіт-Андре, — але не дуже швидко, щоб не здавалося, ніби ви тікаєте, а я тим часом затримаю цих людей.

Графиня Ізабелла подивилася на свого охоронця й щось прошепотіла своїй тітці, яка сказала Квентінові:

— Ми покладаємось на вас, любий лучнику, й воліємо краще піддаватися небезпеці у вашому товаристві, ніж їхати далі з цим чоловіком, фізіономія якого не віщує нам нічого доброго.

— Нехай буде так, як ви бажаєте, благородні дами, — сказав юнак. — Там тільки двоє їдуть до нас і, хоча б вони були й рицарями, про що свідчить їхня зброя, вони знатимуть, коли мають лихий намір, що шотландський дворянин виконає свій обов'язок у присутності тих, кого він має захищати. Хто з вас, — звернувся він до свого загону, — хоче бути моїм товаришем і переламати спис з оцими рицарями?

Двоє з його людей вагалися, але третій, гасконець Бертран Гюйо, заприсягся, що «коли б це були навіть рицарі Круглого Стола короля Артура [162], він і тоді ладен був би схопитися з ними за честь Гасконії».

Тим часом обидва вершники (як виявилося, вони дійсно були рицарі) наблизилися до ар'єргарду маленького загону, що складався з Квентіна та його стійкого прихильника-гасконця. Рицарі були в повному спорядженні, в чудових панцирах із відшліфованої сталі, але без девізів на щитах, по яких можна було б їх пізнати.

Один із них, під'їхавши, крикнув Квентінові:

— Пане лучнику, ми приїхали звільнити вас від обов'язку, який вище за ваше становище й ранг. Ви добре зробите, коли передасте цих дам під нашу опіку, бо ми маємо більші права слугувати їм. Крім того, під вашою охороною їм не краще, ніж у полоні.

— У відповідь на ваші вимоги, панове, — промовив Дорвард, — скажу вам, по-перше, що я виконую наказ свого государя, а по-друге, хоч яким би недостойним я був, ці дами самі бажають залишитися під моєю охороною.

— Геть, негіднику! — вигукнув один з вершників. — Невже ти, мандрівний жебрак, гадаєш, що маєш право чинити опір воїнам, посвяченим у рицарі?

— Так, я чинитиму опір вашому зухвалому й беззаконному нападу, — відповів Квентін. — А коли між нами справді є якась різниця, хоч я в цьому ще не певен, то ваша неввічливість її вже знищила. Витягайте свої мечі або, коли вам завгодно битися списами, звільніть місце для бою.

Поки рицарі завертали своїх коней і від'їжджали назад, на віддалі, приблизно ста п'ятдесяти туазів, Квентін, низько нахилившися в сідлі, поглину» на дам, ніби шукаючи їх доброзичливого погляду. Вони махали своїми хусточками, підбадьорюючи його. Тим часом обидва супротивники були виїв на віддалі, потрібній для нападу.

Крикнувши гасконцеві, щоб той тримався сміливіше, Дорвард погнав коня, і за хвилину четверо вершників зіткнулися на повному скаку посередині тієї віддалі, яка раніш відокремлювала їх. Сутичка була фатальною для бідного гасконця: його супротивник, скерувавши спис в обличчя, не захищене забралом, проколов йому голову через око, і він упав мертвим з коня. Квентін, якому загрожувала така сама небезпека, навпаки, так спритно нахилився в сідлі, що ворожий спис, злегка дряпнувши йому щоку, пройшов над його правим плечем. Тим часом його власний спис, ударивши супротивника просто в груди, скинув його на землю. Квентін скочив з коня, щоб підняти забрало своєму ворогові, але другий рицар (який досі мовчав), бачачи, яка доля спіткала його товариша, спішився ще швидше за Дорварда й, обороняючи свого приятеля, гукнув до нього:

— Ім'ям бога й святого Мартіна, сідай собі, хлопче, на коня й забирайся звідси з твоїм жіночим крамом! Стонадцять чортів! Вони й так вчинили досить лиха цього ранку!

— З вашого дозволу, пане рицарю, — сказав Квентін, який не міг знести загрозливого тону тієї поради, — я спершу побачу, з ким я мав справу, й довідаюся, хто винен у смерті мого товариша.

— Поки я живий, ти ніколи про це не довідаєшся і не зможеш нікому розповісти, — відповів рицар. — Їдь собі з миром, хлопче. Ми вчинили по-дурному, що перервали ваш похід, та вже досить покарані за це, бо ти зробив більше лиха, Ніж можеш спокутувати своїм життям і життям усіх твоїх товаришів. Ну, а раз ти все-таки бажаєш цього, — сказав він, бо Квентін оголив меч і підступав до нього, — то ось тобі помста!

Кажучи це, він так ударив шотландця по шолому, що той, хоч і народився в країні, де добрі удари не рідкість, досі про таке читав лише в книжках. Ворожий меч упав на нього, мов удар грому, відбивши зброю, яку молодий воїн підняв над своєю головою, розсік шолом до самого волосся, але не завдав йому шкоди. Приголомшений Дорвард упав на одне коліно і був протягом хвилини відданий на милість рицаря, коли б той забажав повторити свій удар. Але чи співчуття до молодості Квентіна, чи подив перед його відвагою, чи любов до чесної гри змусили рицаря не скористатися з своєї переваги. Тим часом Дорвард, очутившись, скочив на ноги й атакував свого супротивника з енергією людини, котра вирішила перемогти або померти, і зі спокоєм, необхідним для успіху. Намагаючись не наражатися на такі жахливі удари, як той, що він тільки-но дістав, Квентін, будучи в легшому спорядженні, ніж рицар, нападав на нього з усіх боків, завдаючи швидких несподіваних ударів, проти яких тому у важкому панцирі не легко було захищатися.

Даремно цей великодушний суперник голосно кричав Квентінові, що їм уже нема за що битися і що він не хотів йому зашкодити. Прагнучи тільки відплатити за сором своєї тимчасової поразки, Дорвард продовжував блискавично нападати на нього, загрожуючи йому то лезом, то вістрям свого меча й пильно стежачи за рухами супротивника, бо він уже знав із страшного досвіду, що той перевершує його силою, і був готовий відскочити назад чи вбік, коли рицар спробує завдати йому нищівного удару.

— Чорти б ухопили цього впертого дурня! Він не може заспокоїтися, доки його добре не стукнуть по макітрі! — Сказавши це, рицар змінив тактику, зібрався на силі, немов переходячи до оборони, і, здавалося, вдовольнявся тільки тим, що відбивав, а не завдавав ударів, якими Квентін невпинно осипав його. Він ніби очікував хвилини, коли юнак зупиниться, щоб перевести подих, або зробить необачний рух, і тоді одним рішучим ударом закінчити бій. Напевне, рицареві пощастило б здійснити свою воєнну хитрість, але доля вирішила інакше.