Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 26

— Чи відомо королю, — спитав Дюнуа кардинала, — що бургундський посол наполягає, щоб йому негайно призначили аудієнцію?

— Авжеж, він знає, — відповів кардинал, — а ось, як мені здається, і наш всезнавець Олів'є Ден[91], який скаже нам, чого воліє його величність король.

Тільки-но він це промовив, як із королівських покоїв до зали ввійшов знаменитий Олів'є, який тоді поділяв ласку Людовіка разом із гоноровитим кардиналом, але не мав з ним нічого спільного ні в зовнішності, ні в манерах. На противагу зарозумілому і пихатому прелату Олів'є був маленький, блідий, худорлявий чоловічок, одягнений у просту чорну шовкову куртку й штани. На ньому не було ні камзола, ні плаща, ні сутани. Все його вбрання було низької якості, що виявляло в ньому дуже звичайну людину. Олів'є ніс в одній руці срібну миску, а через другу перекинув рушник, що вказувало на його скромні обов'язки при особі короля. Його обличчя було проникливе й жваве, хоч він, опустивши очі долу, намагався не показувати справжнього свого виразу. Олів'є посувався вперед нечутною кошачою ходою, наче скрадаючись, тому здавалося, ніби він пливе залою. Але якщо чесноту можна легко приховати скромністю, то нею не прикриєш того, кого осипано королівськими ласками. Всі намагання Олів'є прослизнути непомітно через аудієнц-залу були даремні, бо ніхто не мав такого впливу на короля, як цей славетний цирульник і служник Олів'є Ден, або інакше — Олів'є Негідник, або ще — Олів'є Диявол. Ці прізвиська він дістав за ті підступні хитрощі, якими сприяв здійсненню лукавої політики свого господаря. Ось він кілька хвилин порозмовляв пошепки з графом Дюнуа, і той негайно залишив залу. Тим часом цирульник спокійно знов попрямував до королівського покою, причому всі поштиво уступалися йому з дороги. На цю чемність він лише відповідав принизливими поклонами. Разів два чи три Олів'є зупинявся, щоб прошепотіти кілька слів комусь із присутніх, і цього вже було досить, щоб викликати заздрість інших придворних. Потім, пославшися на свої обов'язки, він ішов далі, не слухаючи відповідей і вдаючи, мовби не помічає намагань інших придворних звернути на себе його увагу. Людовікові Лезлі пощастило бути одним з тих, до кого звернувся Олів'є, сказавши пошепки, що його справу влагоджено.

Одразу після цього Лезлі дістав ще один доказ благополучного закінчення справи. До зали ввійшов давній знайомий Квентіна, Трістан Пустинник, королівський військовий прево, і одразу попрямував туди, де стояв Балафре. Блискуча форма цього жахливого сановника ще виразніше підкреслювала вираз жорстокості на його обличчі і лиховісність в очах, а ласкавий голос, яким він намагався говорити, скидався на рикання ведмедя. Проте зміст його слів був приязніший ніж тон, яким вони були вимовлені. Він шкодував, що вчора поміж ними сталося таке непорозуміння. А виникло воно, мовляв, тому, що племінник пана Балафре не мав на собі мундира шотландської гвардії і не заявив про належність до неї. Саме це й спричинилося до помилки, за яку він тепер просить вибачення.

Людовік Лезлі щось відповів на це, а коли Трістан відійшов, застеріг племінника, що тепер вони матимуть ще одного смертельного ворога в особі цього жахливого сановника.

— А втім, ми тепер для нього недосяжні, — сказав він, — бо солдат, який сумлінно виконує свої обов'язки, може сміятися з військового прево.

Квентін не міг не погодитися з думкою свого дядька, бо, відходячи од них, Трістан окинув їх лютим поглядом ведмедя, пораненого списом мисливця. Справді, навіть тоді, коли прево був менше схвильований, люди тремтіли від його похмурого, недоброзичливого погляду, а тепер злість, з якою він дивився на молодого шотландця, була така, що тому здалося, ніби він знову відчуває на своїх плечах дотик двох лиховісних катів — Труазешеля і Птіт-Андре.

Тим часом Олів'є після того, як він прослизнув скрадаючись через кімнату своєю кошачою ходою і всі, навіть найзнатніші вельможі, розступилися перед ним і вшанували церемонними привітаннями, яких він через свою удавану скромність намагався, здавалося, уникнути, знову ввійшов до королівського покою. Двері його одразу відчинились, і король Людовік вступив до аудієнц-зали.

Квентін, як і всі інші, втупив у нього очі і раптом так здригнувся з несподіванки, що ледве не впустив зброї, пізнавши в королі Франції того торговця шовком, дядька П'єра, який був його супутником під час ранкової прогулянки. Деяка підозра щодо справжнього стану цієї людини коли-не-коли спадала йому на думку, але дійсність перевершила всі його найсміливіші здогади.

Суворий погляд дядька, невдоволеного таким порушенням етикету, привів його до тями, але ще більшим було здивування старого воїна, коли король, гостре око якого швидко побачило Квентіна, попрямував, ні на кого не звертаючи уваги, прямо до нього.

— Отже, юначе, — сказав Людовік, — мене повідомили, що ти, ледве прийшовши до Турені, встиг уже тут посваритися. Але я вибачаю тобі, бо це швидше провина того дурного купця, який гадав, що твою каледонську кров треба підігрівати вранці боннським вином. Якщо я знайду його, то вже так покараю його, щоб було наукою для всіх, хто здумає розбещувати мою гвардію. Балафре, — додав він, звертаючись до Лезлі, — твій родич хороший юнак, хоч і палкий. Нам до вподоби такі юнаки, і ми сподіваємося, що зробимо для них ще більше, ніж ми зробили для тих хоробрих людей, які нас оточують. Накажи записати рік, день, годину й хвилину народження твого племінника й передай це Олів'є Денові[92].

Балафре вклонився до землі й одразу випростався струнко, немов бажаючи довести, що він завжди напоготові, коли треба битися за життя або за честь свого короля. Тим часом Квентін, опам'ятавшися від першого зачудування, почав уважніше роздивлятися короля і був страшенно здивований, побачивши, як змінилося його обличчя і манери від часу їх першої зустрічі.

Щоправда, в його зовнішньому вигляді майже нічого не змінилося. Людовік завжди зневажав усякий показний блиск і тепер одягнув на цей випадок старий синій мисливський костюм, не кращий від того простого вбрання городянина, яке було на ньому вчора. На грудях висіли довгі чотки з чорного дерева, які йому надіслав сам турецький султан, зазначивши, що ними користувався один коптський[93] пустинник з гори Ліван[94], особа глибокої святості. Замість шапки з однією іконкою, на королі тепер був капелюх, оздоблений не менш як двадцятьма поганенькими фольговими образками. Але очі, що, як раніш здавалося Квентінові, горіли лише жадобою до зиску, тепер дивилися гордо і проникливо, як то й належало розумному й могутньому монархові, а зморшки на лобі, що, як він гадав, були наслідком обмірковування торговельних спекуляцій, тепер, здавалося, були борознами, які провело довге роздумування над державними справами.

Одразу після появи короля в залу ввійшли в супроводі своїх фрейлін обидві французькі принцеси. Старша, згодом одружена з П'єром де Бурбон і відома у французькій історії під ім'ям мадам де Боже, мало згадуватиметься в нашій оповіді. Вона була висока, вродлива, красномовна, обдарована й володіла, певною мірою, проникливістю свого батька, який дуже звірявся на неї і любив її, як тільки був здатний любити.

Молодша сестра, нещаслива Жанна, наречена герцога Орлеанського, боязко виступала поруч з сестрою, свідома того, що їй бракує тих зовнішніх якостей, що їх так хотіли б мати жінки. Вона була бліда, худорлява й хвороблива. Постать її була помітно нахилена на один бік, і хода через це була така нерівна, що, здавалося, ніби принцеса кульгава. Рядок чудових зубів і меланхолійні очі, які сяяли ніжністю і самозреченням, світло-русі кучері — оце й усе, що улесливий язик міг би назвати в противагу негарному обличчю і бридкій фігурі. Для доповнення її портрета додамо, що недбалість у вбранні і непевність у манерах свідчили: принцеса добре розуміла, яка вона негарна, але не робила і найменшої спроби виправити за допомогою мистецтва те, що спотворила природа, або вдатися до інших засобів, щоб стати принаднішою. Король, що не любив її, швидко підійшов до неї, як тільки вона з'явилася.