Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 22


22
Изменить размер шрифта:

Один служник із почту лучників спішився, Квентін Дорвард сів на його коня і разом із своїми войовничими земляками поїхав прискореною риссю до замку Плессі, щоб стати (хоч і без особливого бажання) мешканцем цієї похмурої фортеці, що так вразила його сьогодні вранці.

Тим часом у відповідь на розпитування дядька Квентін докладно розповів про свою ранкову пригоду, що призвела його до такої великої біди. І хоча сам він у своїй розповіді не бачив нічого смішного, проте лучники зустріли її нестримним реготом.

— А все-таки недобрий жарт, — сказав дядько, — бо це ж — хай йому біс! — могло спричинитися до того, що наш дурний хлопець висів би поруч з тим надлом — проклятим невірним мавром і поганцем.

— Справді, коли б він посварився з людьми прево через гарненьку дівчинку, як то було з Майклом з Моффета, тоді я ще розумів би це, — зауважив Кеннінгем.

— А по-моєму, тут справа стосується нашої честі. Як Трістан і його кати насмілюються плутати наші шотландські шапки з тюрбанами грабіжників і волоцюг, — сказав Ліндзі. — Коли їхні очі не бачать цієї різниці, то їх треба як слід полікувати. Мені здасться, Трістан лише прикидається, ніби він помилився, щоб мати привід хапати чесних шотландців, які приходять побачитися із своїми родичами.

— Чи можна мені спитати, дядечку, — сказав Квентін, — що це за люди, про яких ви говорите?

— Звісно, можеш! — сказав дядько. — Але я не знаю, любий племіннику, хто відповість тобі. Принаймні не я, бо знаю про них, мабуть, стільки ж, скільки й інші. Вони з'явилися в цій країні рік чи два тому несподівано, як сарана.

— Авжеж, — сказав Ліндзі, — цей Жак-Простак, так ми звемо тутешніх селян, юначе, і ти незабаром навчишся розмовляти по-нашому, чесний Жак, я кажу, байдуже ставиться до того, яким саме вітром принесло цю сарану, йому важливіше знати, яким вітром нарешті віднесе їх назад.

— Хіба вони коять стільки лиха? — запитав юнак.

— Лиха? Авжеж, хлопче! Вони ж поганці, чи сарацини, чи мусульмани і зовсім не шанують ні божої матері, ні святих (тут він перехрестився) і крадуть усе, що потрапить їм під руку та ще співають і ворожать, — додав Кеннінгем.

— А кажуть, між іншим, що серед них є гарні дівчата, — промовив Гатрі. — А втім, Кеннінгем це знає, мабуть, краще.

— Що ти сказав, братику! — вигукнув Кеннінгем. — Ти хочеш образити мене?

— Я нічого образливого не сказав, — відповів Гатрі.

— В такому разі хай нас розсудять товариші, — сказав Кеннінгем. — Ти посмів натякнути, ніби я, шотландський дворянин, що вірує в нашу святу церкву, маю любу подружку серед цієї поганської покиді?

— Та ні вже, ні, — втрутився Балафре, — він тільки пожартував. Не гоже сваритися товаришам!

— Хай краще так не жартує, — промимрив Кеннінгем собі під ніс.

— А чи є такі волоцюги в інших країнах, крім Франції? — спитав Ліндзі.

— Авжеж, їх племена з'явилися і в Німеччині, і в Іспанії, і в Англії, — відповів Балафре. — Дяка святому Андрієві, в Шотландії їх ще немає.

. — Шотландія, — сказав Кеннінгем, — надто холодна країна для сарани і надто бідна для злодіїв.

— А може й те, що Джоп Горянин не потерпить у себе ніяких злодіїв, крім своїх власних, — зауважив Гатрі.

— Попереджаю, — сказав Балафре, — що я сам родом з гір Ангуса і майже всі горяни Глен-Ізлі — мої благородні родичі — отож я не дозволю, щоб у моїй присутності наговорювали на горян.

— Хіба ти заперечуватимеш, що вони крадуть худобу? — проказав Гатрі.

— Зайняти якусь там отару або щось таке — це ще «не крадіжка, — заперечив Балафре. — Я це обстоюватиму коли завгодно і де завгодно.

— Сором, товариші, — сказав Кеннінгем. — Хто тепер свариться? Юнак не повинен чути таких недоречних сварок… Ось ми вже й біля замку, Я поставлю бочонок вина, коли ви бажаєте пообідати в мене, і ми вип'ємо за дружбу, приязнь і за здоров'я нашої Шотландії, нагірної і подільської.

— Згода, згода! — вигукнув Балафре. — А я поставлю другий бочонок, щоб змити нашу сварку і випити за здоров'я мого племінника з нагоди його вступу до нашої гвардії.

Коли вони наблизилися до входу, грати піднялися, і звідний міст опустився. Стрільці один за одним в'їхали у ворота. Але коли під'їхав Квентін, вартові схрестили списи і наказали йому зупинитися. Тієї ж миті з мурів на нього було націлено натягнуті луки і аркебузи[70]: ця осторога суворо виконувалася навіть тоді, коли чужинець приїжджав разом із стрільцями залоги, до якої належала і варта, що стояла біля воріт.

Балафре, який навмисне їхав поруч свого племінника, пояснив усе вартовим, і після довгих вагань юнака провели під сильним конвоєм до помешкання лорда Крофорда.

Цей шотландський дворянин був останній з шотландських лордів і рицарів, які так довго і так віддано служили Кардові VI у тих кривавих війнах, що утвердили незалежність французької корони і закінчилися вигнанням англійців з Франції. Він ще хлопцем бився поруч з Дугласом і з Бакеном[71], ходив у походи під прапором самої Жанни д'Арк[72] і був, мабуть, чи не останнім з тих шотландських рицарів, які так охоче оголяли свої мечі за лілію проти спільного давнього ворога — Англії. Зміни, що сталися в Шотландії, а мабуть, і те, що він уже призвичаївся до французького клімату й способу життя, змусили старого барона облишити думку про повернення на батьківщину. До того ж, посідаючи високий пост при дворі Людовіка, він через властиву йому щиру й віддану вдачу мав великий вплив на короля, який, хол взагалі і не звірявся на людську чесноту, проте безмірно довіряв лордові Крофорду і наближував його до себе, бо той ніколи не втручався в справи, що не входили в коло його обов'язків.

Балафре і Кеннінгем пішли за Дорвардом і конвоїрами до помешкання свого командира, шляхетний вигляд якого, а також повага, з якою ставилися до нього ці горді солдати, що, здавалось, нікого не поважали, справили на юнака глибоке враження.

Лорд Крофорд, похилого віку чоловік, був високий на зріст і худорлявий, який, проте, зберіг в своїх мускулах усю колишню силу, якщо не гнучкість юності; він так само легко носив свій важкий панцир у походах, як і наймолодший солдат з його загону. У нього було грубе, обвітрене обличчя, геть усе вкрите шрамами, а очі, що в тридцятьох запеклих боях дивилися на смерть як на свого приятеля, скоріше виражали спокійне нехтування небезпекою, ніж дику відвагу найманого солдата. Його висока пряма фігура була вкутана в просторий халат, підперезаний широким шкіряним поясом, на якому висів кинджал в багатій оправі. На шиї в нього був знак ордену святого Михаїла-Архангела[73]. Лорд Крофорд в окулярах (тоді ще недавній винахід) сидів на софі, покритій оленячою шкурою і читав великий рукопис, що звався «Квітник війни», — складене Людовіком для свого сина-дофіна зведення військових і громадянських постанов, про які король хотів знати думку досвідченого шотландського воїна.

Побачивши несподіваних відвідувачів, він незадоволено відклав рукопис і запитав своєю рідною мовою: «Якого ще лисого біса вам треба?»

Балафре з повагою, мабуть, більшою за ту, з якою б він поставився до самого Людовіка, докладно розповів про пригоду з його племінником і просив заступництва його милості лорда. Лорд Крофорд вислухав усе дуже уважно. Він не міг не усміхнутися, почувши про наївність, з якою юнак кинувся рятувати повішеного злочинця, але похитав головою, коли йому розповіли про сварку між шотландськими лучниками і загоном військового прево[74].

— Чи довго ще, — сказав він, — ви встряватимете у такі пригоди і змушуватимете мене втручатися в них? Скільки разів я повторюватиму, особливо тобі, Людовіку Лезлі, і тобі, Арчі Кеннінгем, що чужоземні солдати повинні поводитися скромно й пристойно з тутешнім людом, коли ви не хочете, щоб на вас випустили всіх міських собак? А втім, якщо ви не можете не сваритися, то, по-моєму, краще сваритися з негідником прево, ніж із будь-ким іншим. Але цього разу я не лаятиму тебе, Людовіку, за цю історію, як сварю завжди за твої нерозважливі діла, бо ти вчинив цілком природно й добросердно, заступившись за свого молодого родича. А цей хлопчик хай більше не встряє в такі пригоди. Ану, подайте он із тієї полиці список команди, і ми зараз впишемо його ім'я, щоб він міг користатися з наших привілеїв.

вернуться

70

Аркебуз (правильно аркебуза) — найстаріший вид вогнепальної зброї. Аркебузи почали застосовувати в середині XV століття замість гармат, званих кулевринами («вужівками»), а тому й аркебузи звали тоді «ручними кулевринами» («акбютами»). Для стріляння ствол аркебуза клали на розсоху, а порох запалювали ґнотом, У XVI ст. ця зброя була удосконалена.

вернуться

71

Бакен (Джеймз Стюарт, граф, французькою мовою також Бюшан, 1380–1424) — 1420 року вів переговори про військовий союз між Шотландією і Францією і наступного року привів військо в чотири-п'ять тисяч шотландців, з якими він розбив англійців при Боже. У винагороду за це він дістав титул коннетабля Франції.

вернуться

72

Жанна д'Арк (1412–1431) — героїня Столітньої війни (1337–1453).

вернуться

73

Орден святого Михаїла-Архангела заснований 1469 року Людовіком XI. Знак його — золотий хрест на чорній перев'язі, покритий білою емаллю з образом св. Михаїла, який вбиває дракона.

вернуться

74

Такі чвари між шотландською гвардією і начальниками королівських військових загонів відбувалися досить часто. В 1474 році двоє шотландців було звинувачено в крадіжці великої суми грошей у Жана Пансара, риботорговця. За це їх арештував прево Філіпп дю Фур з своїм загоном. Але коли одного з шотландців на ім'я Мортімер вели до тюрми Шатле, на них напали двоє лучників із шотландської гвардії короля і визволили земляка. Див. «Хроніку» Шана де Труа від того самого року 1474. (Прим. автора).