Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 20

Прево поїхав геть у супроводі свого загону. Лише двох чи трьох залишили допомагати під час страти. Нещасний юнак з відчаєм дивився вслід прево. І коли стукіт підків коней поволі стих удалині, згасла і його остання надія на порятунок. Він у передсмертній тузі подивився навколо себе і здивувався, побачивши, що його товариші в нещасті навіть у цю мить стоїчно байдужі. Раніш вони були охоплені страхом і докладали всіх зусиль, щоб утекти. Але тепер, упевнившись, очевидно, що смерть неминуча, спокійно чекали хвилини, коли вона настане. Очікування смерті надавало, можливо, ще жовтішого забарвлення їхнім засмаглим обличчям, але воно не спотворило їх і не згасило впертої гордості в очах. Вони скидалися на лисиць, що, знесилені після марних спроб утекти, вмирають з мовчазною і похмурою твердістю, якої не виявляють ні вовки, ні ведмеді, хоч вони й небезпечніші для ловців.

Приречені були непохитно спокійні навіть тоді, коли кати взялися до своєї роботи, причому далеко повільніше, ніж наказав їм начальник. Певне, вони вже призвичаїлися до свого жахливого ремесла і навіть знаходили в ньому якусь втіху для себе. Ми опишемо їх трохи докладніше, бо за влади тиранів характер ката мав неабияке значення.

Ці кати були зовсім не схожі один на одного ні своєю зовнішністю, ні вдачею. Людовік мав звичку звати їх Демокрітом і Гераклітом[67], а їх начальник, прево, звав їх — Жан Смішливий і Жан Плаксивий.

Труазешель був високий на зріст, худорлявий, бридкий, з серйозним виразом обличчя й з довгими чотками на шиї, які він позичав для молитви тим, кого вішав. Він завжди мав напоготові два-три латинських речення про нікчемність і марність людського життя і міг би добре поєднувати обов'язки тюремного попа з обов'язками ката, якби таке сполучення було можливе.

Птіт-Андре, навпаки, був життєрадісний, кругленький, мов колобок, жвавий, низенький чоловічок, який виконував свій обов'язок так, немовби це було найвеселіше заняття в світі. Він, здавалося, відчував якусь ніжну любов до своїх жертв і завжди добирав для них лагідні й привітні слова. Він називав їх то «бідний чесний хлопче», то «голубчику», то «куме», то «батьку» залежно від їх віку й стану. Як Труазешель намагався навіяти своїм жертвам філософічні або релігійні думки про їхнє майбутнє, так Птіт-Андре старався підбадьорити нещасних якимсь жартом, ніби для того, щоб підготувати їх до розлуки з життям як із чимсь сміховинним, мерзенним і нікчемним.

Не знаю, чому і як, але ці дві особи, незважаючи на різноманітність їхніх талантів, що рідко трапляються серед людей їхньої професії, викликали до себе таку ненависть, як ще ніхто з катів.

Єдине, що було під сумнівом, хто з них: статечний і урочистий Труазешель чи жвавий і кумедний Птіт-Андре — жахливіший і огидніший. Напевно в цьому їм обом належала пальма першості серед усіх інших катів Франції; вони поступалися нею хіба що перед своїм начальником, відомим військовим прево Трістаном Пустинником, чи його паном — Людовіком XI.

Звісно, Дорвардові в ту мить було не до цих міркувань.

Життя, смерть, час і вічність пролинули перед очима юнака — дивне і приголомшливе видовище, якого його слабка людська природа жахалася, а гордість повставала проти цієї слабості.

Він звернувся з молитвою до бога своїх предків, і в його уяві одразу постала маленька груба напівзруйнована каплиця, де було поховано всіх його родичів і де не було тільки його. «Наші родові вороги поклали моїх батьків у могилу в нашій власній землі, — подумав він, — а я мушу годувати своїм тілом ворон і шулік у чужій землі, мов проклятий злочинець». Сльози мимоволі полилися в нього з очей. Труазешель легенько торкнувся юнакового плеча і похмуро ««хвалив його покірність долі. «Блаженні, хто в бозі почивають», — сказав він і додав, що блаженна та душа, яка залишає тіло, коли сльози бувають на очах. Птіт-Андре поляскав його по другому плечу, гукнувши: «Сміливіш, мій любий синку! Коли вже тобі довелося потанцювати, нехай бал починається весело, бо скрипки настроєні чудово…» — і розтягнув зашморг. Нещасний юнак дивився мутним поглядом то на одного, то на другого і не рухався, а вони підбадьорювали його, злегка підштовхуючи до лиховісного дерева, і радили не журитися, бо все закінчиться миттю.

Слухаючи ці жахливі напучування, юнак, нетямно поглянувши навколо себе, проказав:

— Якщо тут є хоч один добрий християнин, нехай перекаже Людовікові Лезлі, лучнику з шотландської гвардії, якого в цій країні прозивають Балафре, що його племінника підло вбито.

Ці слова були сказані вчасно, бо цієї миті один лучник з шотландської гвардії, зацікавлений готуваннями до страти, саме підійшов сюди разом з кількома випадковими прохожими.

— Гей, ви, зважайте на те, що робите! — гукнув він катам. — Коли цей юнак шотландець з роду, то я не дозволю, щоб його безчесно стратили.

— Боронь боже, пане рицарю! — сказав Труазешель. — Але ми мусимо робити те, що нам звелено. — Кажучи так, він потяг Дорварда за руку вперед.

— Найкоротша комедія завжди буває найкраща, — додав Птіт-Андре, штовхаючи Дорварда з другого боку.

Але Квентін, почувши слова підтримки, раптом щосили відштовхнув од себе обох виконавців закону і з зв'язаними руками кинувся до шотландського лучника.

— Заступися за мене, земляче, — сказав він рідною мовою. — Благаю тебе іменем нашої Шотландії і святого Андрія. Я не винен, і я справді твій земляк. Заступися за мене, прошу тебе.

— Присягаюся святим Андрієм! Вони тепер повісять тебе, тільки вбивши мене! — вигукнув лучник, оголивши свій меч.

— Розріж мої пута, земляче, — сказав Квентін, — ї я сам захищу себе.

Лучник мечем розрізав пута. Визволений бранець стрибнув до одного солдата з загону прево і несподівано вихопив у нього з рук алебарду[68].

— А тепер, — вигукнув він, — підходьте, коли наважитеся!

Обидва кати про щось пошепки говорили між собою.

— Їдь швидше і повідом пана прево, — сказав Труазешель, — а я затримаю їх тут, скільки зможу. Гей, солдати загону військового прево, до зброї!

Птіт-Андре сів на коня і поскакав, а солдати тим часом так поквапилися виконати команду Труазешеля вишикуватися, що дали змогу втекти і двом іншим арештованим. Мабуть, вони і не дуже дбали про те, щоб затримати втікачів, бо давно вже переситилися кров'ю таких бідолах. Адже навіть кровожерливі хижаки втомлюються вбивати. До того ж цього разу їм легко виправдатися тим, що, обороняючи Труазешеля, вони кинулися гуртом до нього; бо, треба сказати, між шотландськими лучниками й загонами військового прево давно існувала ворожнеча, яка часто призводила до сутичок.

— Ми досить сильні для того, щоб побити гоноровитих шотландців, коли це вам буде завгодно, — зауважив один з солдатів Труазешеля.

Але обережний кат подав йому знак, щоб він мовчав, і дуже чемно звернувся до шотландського лучника:

— Пане, ви завдали великої образи його милості військовому прево, втрутившись у справи королівського правосуддя, здійснювати яке — його законний обов'язок. Дуже несправедливо ви вчинили і щодо мене, бо сам закон віддав до моїх рук злочинця. Крім того, ви робите досить погану послугу і юнакові. Подумайте тільки: з п'ятдесятьох можливих для нього нагод бути повішеним він ніколи, мабуть, не буде так добре підготований до смерті, як то було перед вашим нерозважним втручанням.

— Якщо мій молодий земляк, — сказав посміхаючись шотландець, — поділяє думку, що я завдав йому лиха, то я поверну його до ваших рук без заперечень.

— Ні, ні! Ради самого неба, ні! — вигукнув Квентін. — Я волію краще, щоб ти відрубав мені голову твоїм довгим мечем — це більше личило б мені, ніж померти від руки такого негідника.

— Чуєте, як він ображає мене! — зауважив виконавець закону. — Ой лишенько! Як швидко ми відмовляємося од наших найкращих намірів! Дві хвилини тому він уже смиренно приготувався рушити на той світ, а тепер, бач, має нахабство ще й начальників ображати.