Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 113

Повернувшися, д'Емберкур побачив, що він має звершити дуже важке завдання, яке ще більше ускладнювалося через несправедливі докори його володаря, який не хотів зважати на те, що воєначальник у цей час виконував ще важливішу справу. Нарешті, відважний воїн не витримав безпідставних нарікань герцога.

— Я пішов звідси, щоб відновити лад в авангарді, — сказав він, — і залишив тут головні сили під особистою командою вашої милості. А тепер, повернувшись, я не можу навіть пізнати, де в нас фронт, фланги і тил, таке тут безладдя.

— Еге ж, ми наче оселедці в бочці, — втрутився ле Глор'є. — Схожість, цілком гідна фламандської армії.

Жарт блазня розсмішив герцога і, мабуть, запобіг сварці між ним та його найкращим воєначальником.

Нарешті, з великими труднощами вдалося захопити маленький люстгауз — позаміську віллу багатого льєжського городянина і очистити його від мешканців для герцога та його почту. За наказом д'Емберкура та де Кревкера навколо вілли було поставлено варту з сорока латників, які, зруйнувавши надвірні будівлі, розпалили велике вогнище.

Трохи ліворуч від цієї вілли, поміж нею і передмістям, що, як ми вже казали, було проти міських воріт і перебувало тепер у руках бургундського авангарду, височів другий позаміський будинок, оточений двором і садом, за якими простяглися дві-три невеликих огороджених смужки поля. Тут французький король розташувався з своєю головною квартирою. Сам він ніколи не претендував на знання військової справи і вважав себе воїном у такій мірі, в якій йому давали на те право гострий розум і зневага до небезпеки. Однак він, як ніхто інший, умів добирати людей і знав, коли і в чому можна на них покластися. Отож у цьому другому будинку розмістилися сам Людовік та його почет. Частина шотландської гвардії розташувалася на подвір'ї, де були службові приміщення та сараї, що могли захистити їх від негоди. Решта пішла до саду. Інші французькі війська отаборилися поблизу одні від одного у повному бойовому порядку, виставивши на випадок нападу ворогів вартових.

Дюнуа і Крофордові з допомогою кількох старих воїнів, серед яких Балафре відзначався своєю заповзятливістю, пощастило, засипавши рови, зруйнувавши мури і проломивши паркани, встановити зв'язок між усіма частинами війська на випадок тривоги.

Тим часом Людовік вирішив піти без усяких церемоній до головної квартири герцога Бургундського, щоб довідатися про дальший план кампанії і про те, чого саме сподівається Карл від французького війська. Прибуття короля стало за привід до скликання наради, про яку Карл, напевне, і не згадав би.

Саме тут Квентін Дорвард і зажадав, щоб його допустили до обох государів, посилаючись на те, що він має переказати їм якусь дуже важливу таємницю. Він легко домігся свого, і яке ж було здивування Людовіка, коли він вислухав коротке, але цілком ясне оповідання Квентіна про намір де ля Марка зробити вилазку і напасти на обложників під французькими прапорами й у формі французьких солдатів. Певна річ, Людовікові було б далеко приємніше вислухати це важливе повідомлення самому, але, оскільки про це було сказано прилюдно і в присутності герцога Бургундського, йому тепер лишалося тільки зауважити, що «правдиве чи неправдиве це повідомлення, воно, в усякому разі, варте особливої уваги».

— Зовсім ні! Зовсім ні! — заперечив герцог недбало. — Коли б такий план справді був, я б довідався про нього не від шотландського лучника!

— Що б там не було, — відповів Людовік, — прошу вас, любий кузене, і ваших начальників пам'ятати, що я, аби відвернути неприємні наслідки такого нападу, якщо він буде несподіваним, накажу своїм воїнам перев'язати собі руки білими шарфами. Дюнуа, подбайте, щоб це було виконано негайно. Звичайно, — додав він, — коли наш вельмишановний кузен і головнокомандувач не має нічого проти цього.

— Звичайно, нічого не маю, — сказав герцог, — якщо тільки французькі рицарі не боятимуться дістати надалі прізвиська рицарів «жіночого рукава».

— Авжеж, це прізвисько цілком підхоже, — зауважив ле Глор'є, — коли взяти до уваги, що нагородою за відвагу призначено жінку.

— Добре сказано, ваша мудросте, — відповів Людовік. — На добраніч, кузене, я піду озброюватися. До речі, що б ви сказали, коли б я власною рукою завоював графиню?

— Вашій величності довелося б тоді стати справжнім фламандцем, — відповів герцог, змінившися на лиці.

— Я не можу, — відповів Людовік тоном найщирішого довір'я, — бути більшим фламандцем, ніж я є. Не знаю тільки, любий кузене, як мені впевнити вас у цьому.

Герцог відповів королю тільки побажанням доброї ночі голосом, схожим на форкання коня, якого заспокоює вершник, перш ніж сісти на нього.

— Я вибачив би йому все його лицемірство, якби він не вважав мене за дурня, що може повірити його заграванню, — сказав герцог де Кревкерові.

Тим часом Людовік, повернувшися, покликав до себе на нараду Олів'є.

— Цей шотландець, — сказав він, — таке втілення хитрості і простоти, що я зовсім не знаю, що мені з ним робити. Хай йому чорт, яка це була невибачлива дурість доповісти про план вилазки чесного де ля Марка в присутності Карла, Кревкера і всієї їхньої компанії, замість того щоб переказати його мені на вухо. Тоді принаймні я міг би ще обміркувати, що мені робити: чи підтримати, чи стати на перешкоді йому.

— Ні, так краще, сір, — сказав Олів'є. — Тепер у вашому почті багато осіб, які вважали б за безчестя зрадити герцога Бургундського й стати спільниками де ля Марка.

— Ти маєш рацію, Олів'є. На світі чимало дурнів, а ми не маємо тепер часу заспокоювати їхню совість маленькою дозою особистої зацікавленості. Ми мусимо бути чесними людьми, Олів'є, і добрими спільниками Бургундії принаймні на цю ніч. Згодом ми матимемо змогу відігратися. Іди скажи, щоб ніхто не знімав зброї і щоб, коли треба буде, стріляли в тих, хто кричатиме «Франція» і «Сен-Дені», з такою ж певністю, коли б вони горлали «пекло» й «сатана». Я сам спатиму в панцирі. Перекажи Крофордові, щоб він поставив Квентіна Дорварда на передовій лінії вартових, найближче до міста. Нехай він перший скористається тими вигодами цього нападу, про який він пас сповістив; коли йому пощастить лишитися цілим, тим краще для нього. Але, головне, подбай про Марціо Галеотті. Нехай він залишається в ар'єргарді в найбезпечнішому місті: він надто сміливий і, мов дурень, хоче бути водночас і вояком і філософом. Дивися ж, Олів'є, щоб усе було гаразд. На добраніч! Нехай пресвятая діва Клерійська і святий Мартін Турський пошлють нам добрі сни.

Розділ XXXVII

ВИЛАЗКА

Мертва тиша незабаром запанувала над усім великим військом, що отаборилося перед Льєжем. Довгий час чулося перекликання солдатів, які шукали прапори своїх загонів, щоб приєднатися до товаришів; ці крики лунали, мов гавкання заблукалих собак, що шукають свого хазяїна. Але, нарешті, стомлені подіями пережитого дня, відсталі солдати розташувалися хто де міг, і незабаром усі поринули в глибокий сон в очікуванні ранку, якого багатьом із них не судилося побачити. Міцний сон здолав усіх, крім тих, які, незважаючи на втому, мусили вартувати перед помешканнями короля й герцога.

Небезпеки, що очікували солдатів наступного дня, навіть надії здобути славу, яку багато хто з рицарів пов'язував із блискучою винагородою, призначеною тому, хто помститься за вбивство епіскопа Льєжського, — все зникло з свідомості тих, кого звалила з ніг тяжка втома та сон.

Але Квентін Дорвард не спав. Певність того, що тільки він зуміє пізнати де ля Марка в запалі бою, спогади про ту, яка повідомила йому прикмети Вепра й цим окрилила його надії, думка про майбутню смертельну небезпеку, з якої він сподівався вийти переможцем, — все це прогнало від нього сон і сповнило тіло такою снагою, що він зовсім не відчував утоми.