Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 103

Трохи помовчавши, графиня розповідала далі, дуже стисло переказавши все, що сталося з нею, починаючи від її втечі з Бургундії разом із тіткою аж до облоги Шонвальду та кінчаючи тим, як вона віддалася на милість графа Кревкера. Коли вона закінчила своє коротке, уривчасте оповідання, в залі панувала глибока тиша. Герцог сидів, втупивши чорні очі в підлогу, як людина, що шукає приводу дати волю своїй люті, і, не знаходячи нічого, що могло б її виправдати в його власних очах, ще більше лютує.

— Кріт копає свої ходи у нас під ногами, — сказав він, нарешті, підвівши очі, — хоч ми й не можемо з певністю простежити його рухів. Але я бажав би, щоб король Людовік пояснив нам, чому саме він пригостив при своєму дворі цих дам, якщо вони не прибули туди за його власним запрошенням.

— Моє вітання не було надто приязне, любий кузене, — відповів король. — Щоправда, із співчуття я пригостив цих дам, але скористався з першої ж нагоди, щоб випровадити їх до покійного незабутнього епіскопа, вашого спільника, який був би — нехай господь розгрішить його! — кращим суддею, ніж я або всякий інший світський володар, бо він знав, як пов'язати заступництво, що в ньому не можна відмовити втікачам, з обов'язками короля щодо його спільника, з володінь котрого вони втекли. Я сміливо можу запитати цю дівчину, чи привітно я зустрів їх і чи не довелося їм жалкувати, що вони обрали саме мій двір своїм притулком.

— Про привітну зустріч там не могло бути й мови, — відповіла молода графиня, — через це в мене відразу виник сумнів, чи справді ваша величність запрошували нас до себе, як нас запевняли ті, що називали себе вашими агентами. Коли припустити, що ці непевні люди діяли з вашого доручення, важко було б погодити ставлення вашої величності з тим, чого ми могли сподіватися від короля, рицаря й дворянина.

Сказавши це, графиня кинула на короля погляд, повний докору, але груди Людовіка були захищені надійною бронею проти такої артилерії. Цей погляд анітрохи його не збентежив. Навпаки, король переможно подивився на присутніх, розводячи руками, немов запрошуючи всіх бути свідками, що слова графині — найкращий доказ його невинності. Незважаючи на це, герцог Бургундський, з свого боку, поглянув на короля так, щоб усім було ясно, що він зовсім ще не задоволений, хоч і змушений поки що мовчати.

— Дозвольте опитати вас, чудова панно, — сказав він, звернувшись до молодої графині, — чому у вашому оповіданні ви ні словом не натякнули на деякі любовні пригоди? Еге, панно, ви вже червонієте? Ви нічого не сказали про деяких лісових рицарів, що ледве не стали на перешкоді вашій дальшій подорожі. Як бачите, і ми чули про щось, і, мабуть, нам пощастить зробити з цього свої висновки. Як ви гадаєте, ваша величність, чи не краще нам буде, перш ніж ця нова мандрівна Єлена Троянська[253], або Круанська, пересварить усіх королів, — чи не краще, кажу я, видати її заміж?

Хоч Людовік і знав, що після цього він почує неприємну для нього пропозицію, але зовсім спокійно дав свою безмовну ухвалу на сказане Карлом. Проте тут уже сама Ізабелла, побачивши, яка небезпека загрожує їй, покликала собі на допомогу всю свою мужність. Вона відпустила руку графині де Кревкер, на яку досі спиралася, і хоч боязко, але з достойністю вийшовши наперед та ставши перед герцогом навколішки, сказала:

— Благородний герцоге Бургундський, мій володарю і государю! Я признаюся в своїй провині, — в тому, що залишила ваші володіння без вашого ласкавого дозволу, — і готова до всякої кари, яку вам буде завгодно накласти на мене. Я віддаю вам мої землі й замки і прошу у вас тільки однієї ласки: заради мого покійного батька залиште останній представниці роду де Круа з усього її багатства лише стільки, щоб дати змогу їй закінчити своє життя в монастирі.

— Ну, якої ви думки, ваша величність, щодо прохання цієї юної графині? — спитав герцог, звертаючися до Людовіка.

— Гадаю, що це побожний рух її душі, навіяний пебом, якому ніхто не має права перешкоджати, — відповів король.

— «Скромні й смирні будуть звеличені», — зауважив Карл. — Встаньте, графине де Круа, і знайте, що ми піклуємося вами більше, ніж ви про те гадаєте. Ми не маємо ні наміру конфіскувати ваші маєтки, ні принизити вашу честь, але, навпаки, дбаємо, щоб побільшити їх.

— Ой лихо, ваша високість, — відказала Ізабелла, усе ще стоячи навколішках, — ласки вашої я боюся більше, ніж вашого гніву, бо вона присилює мене…

— Присягаюся святим Георгієм Бургундським, вона знову своєї! — вигукнув герцог Карл. — Невже на кожному кроці нашій волі чинитимуть опір, а наші накази заперечуватимуть? Встаньте, моє маляточко, встаньте, кажу вам, і йдіть собі звідси. На дозвіллі ми обговоримо вашу справу, і на цей раз ми так улаштуємо справи, що, хай сам диявол буде мені за свідка, ви або послухаєтесь нас, або нарікатимете самі на себе!

Але, незважаючи на таку сувору відповідь, Ізабелла залишилася на своєму місці і, мабуть, своєю впертістю остаточно розгнівала б герцога, коли б графиня де Кревкер, яка краще за свою молоду родичку знала вдачу Карла, не підняла її й не повела з зали.

Після Ізабелли на допит викликали Дорварда. Він з'явився перед королем і герцогом із спокійною достойністю, але без зайвої самовпевненості, як личить добре вихованому юнакові з порядної родини, котрий вміє поводитися в усякому товаристві і, віддаючи вищим належну повагу, не дозволить собі розгубитися перед ними. Дядько Квентіна дав йому все потрібне, щоб він міг прибути на урочисте зібрання в повній формі лучника шотландської гвардії, і вродливе обличчя, ставна постать юнака ще більше виграли від цього блискучого вбрання. Молодість Дорварда також прихилила до нього всіх присутніх, бо ніхто не міг припустити думки, що обережний Людовік наважився вибрати такого хлопця для виконання своїх політичних намірів. Отже, король як у цьому, так і в інших випадках мав незаперечну користь від свого своєрідного вибору агентів, стан та вік яких, здавалося, були найменше придатними для цього вибору. З наказу герцога, ухваленого та підтвердженого Людовіком, Квентін Дорвард почав розповідати про свою подорож із графинями де Круа до льєжського єпіскопату, згадавши про інструкції, дані йому Людовіком, приставити дам у безпечності до єпіскопського замку.

— І ти щасливо виконав мій наказ? — спитав король.

— Так, государю, — відповів шотландець.

— Ти забув згадати про одну обставину, — зауважив герцог. — У лісі на тебе напали два мандрівні рицарі.

— Не личить мені згадувати про такий випадок, — заперечив юнак, скромно почервонівши.

— Але мені личить не забувати про нього, — сказав герцог Орлеанський. — Ти мужньо виконав свій обов'язок і так відважно обороняв дам, що я довго цього не забуду. Заходь до мене, лучнику, коли будеш вільний, і ти побачиш, що я пам'ятаю твою відвагу, яка — я радий бачити це — дорівнює твоїй скромності.

— І до мене заходь, — сказав Дюнуа, — я подарую тобі шолом, бо я, здається, винний тобі його.

Квентін глибоко вклонився обом рицарям, і герцог знову почав допитувати його. З наказу герцога Квентін передав йому писаний маршрут своєї подорожі.

— Чи точно ти виконав ці інструкції? — спитав герцог.

— Ні, не зовсім, з дозволу вашої високості, — відповів Квентін. — За цими інструкціями, як ви можете бачити, мені було наказано переїхати через Маас близько Намюра, а я поїхав лівим берегом, бо це була безпечніша й коротша путь до Льєжа.

— А чому ти дозволив собі зробити таку зміну? — сказав герцог.

— Бо я почав підозрювати мого провідника в зраді, — відповів Квентін.

— Тепер слухай уважно, що я тебе спитаю, — сказав герцог. — Відповідай правдиво на всі мої запитання і не бійся нічиєї помсти. Але коли я побачу, що ти в своїх відповідях вагаєшся або ухиляєшся від істини, я накажу повісити тебе на залізному ланцюгу на самій верхівці дзвіниці на базарному майдані, і ти висітимеш там не одну годину, бажаючи собі смерті, поки вона не прийде визволити тебе!