Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 20

Мальков зачитав:

— «Єдино реальною силою тепер є товариш Тіто (Броз), який користується неабияким авторитетом серед комуністів і ліворадикальної інтелігенції…» Це ви писали?

— Так.

— Наполягаєте на цьому й тепер?

— Звичайно.

Мальков простяг другу папку Аркадію Аркадійовичу;

— Дайте йому подивитися підпис… Якщо впізнає, нехай підтвердить.

Аркадій Аркадійович швидко підійшов до Ісаєва, поклав перед ним папку, в якій було зроблено проріз, де вміщувався німецький підпис — «Штірліц».

— Ваш? Чи фальсифікація?

— Мій.

— Засвідчіть російським підписом.

— Спочатку я повинен подивитися, який текст я підписував.

— При чому тут текст? Йдеться про достовірність вашого підпису.

— Я нічого не підпишу, не подивившись текст…

Аркадій Аркадійович відкрив папку: підпис був на чистому аркуші паперу.

Ісаєв перекреслив підпис, розписався заново й приписав: «підпис правильний, полковник Ісаєв», поставив дату й місце — «МДБ СРСР».

Як тільки Аркадій Аркадійович одійшов від Ісаєва, Мальков підняв над головою третю папку:

— «Зобов'язуюсь після повернення в СРСР працювати на англійську розвідку з метою висвітлення діяльності МДБ СРСР, полковник Ісаєв (Юстас)». Що це таке?! Чий підпис?! Чий папір?! Англійський папір і ваш підпис!

— Ви ж прекрасно знаєте, що це фальсифікація Рата, так званого Макгрегора, — відповів Ісаєв. — Я не дуже розумію, навіщо вам обставлятися фальшивками? Ніхто не знає, що я повернувся, шльопнете без фальшивок — і кінці у воду…

Мальков відповів розлючено:

— Тоді нам доведеться шльопнути й вашу бабу! Ви ж хотіли з нею побачитися?! Пригадуєте німецьке прислів'я:

«Що знають двоє, те знає й свиня»?! А які у нас підстави її розстрілювати?! Немає й не було! Тягне на заслання!.. А тепер доведеться вибивати рішення на її розстріл! — він обернувся до Аркадія Аркадійовича. — Всі спасенні розмови з ним кінчайте! Або протягом тижня вибийте з нього те, що треба, або готуйте матеріали на Особливу нараду, я проведу потрібний вирок…

І, схопившись з крісла, Мальков пішов до дверей; Аркадій Аркадійович дріботів слідом, усім своїм видом показуючи малість свою, розгубленість і вину.

Оббігши Малькова, Аркадій Аркадійович розчинив двері, і тут Ісаєв голосно сказав:

— Деканозов[3], стійте!

Реакція Деканозова, який називав себе Мальковим, була приголомшлива: він присів, як заєць, що вискочив на стрільця.

— Вислухайте, що я вам скажу, — вимогливо карбував Ісаєв. — І доручіть так званому Аркадію Аркадійовичу вимкнути мікрофони — для вашої ж користі: працюючи з Шелленбергом, я прослухував частину ваших бесід з Герінгом і Ріббентропом, а також з Ніночкою…

Деканозов повільно випростався і коротко кинув Аркадію Аркадійовичу:

— У підвал, розстріляти негайно, справу оформите потім, — і знову відчинив двері.

Ісаєв розсміявся — щиро, без награшу:

— Мій розстріл означає і ваш розстріл, Деканозов, бо моя одіссея, все те, що я знав, зберігається в банку і її опублікують, якщо я зникну зовсім… Сядьте навпроти мене, я вам дещо розповім — про Ніночку також…

— Мовчати! — Деканозов зірвався на крик; кричати, мабуть, не вмів, звик до того, щоб присутні чули його шепіт, не те що слово. — Вибийте з нього, — сказав він пополотнілому Аркадію Аркадійовичу, — все, що він знає! Де зберігається одіссея?! Принесіть її мені на стіл. Строк — два тижні, — і він знову відчинив двері.

— Деканозов, — посміхнувся Максим Максимович, — може, ви виб'єте з мене все, я не знаю, як катують у тому будинку, де не залишилося нікого, хто починав працювати в сімнадцятому. Заздалегідь домовлено, що рукопис повернуть тільки мені в руки, в Лос-Анджелесі, сам на сам. І якщо мої друзі не одержать мого запрошення — вони, до речі, стали й нашими друзями, бо повірили мені, — і не проведуть місяць у мене в гостях, у моєму домі, — вони опублікують те, що я їм довірив. Ключ від мого сейфа в банку у них, віддадуть вони його тільки мені — в присутності адвоката й нотаріуса… Мій підпис на будь-якому листі, коли ви примусите мене його написати, буде сигналом до початку їхньої роботи… Хочете, щоб я процитував уривок з вашої розмови з Герінгом, якому ви передавали усне послання Сталіна? Ви не врахували, з ким маєте справу, Деканозов… Мене послали на смерть — до нацистів… І я вже вмер, працюючи в їхньому апараті… Але там я навчився так страхуватись, як вам і не снилося… Ви ламали чесних і наївних людей… А мене національний соціалізм Гітлера навчив бути змієм, вичисляти всі можливості. Я не думав, що мені доведеться застосовувати це вміння у своїх… Віднині я не вважаю вас своїми… Я вас вважаю партнерами… А тепер можете йти, я сказав все, що вважав за необхідне…

— Підніміть його до Комурова, — розгублено мовив Деканозов, відвернувшись од Аркадія Аркадійовича. — Я буду там…

На лісорозробці під час п'ятихвилинного перекуру підполковник авіації Розін Іван Онуфрійович, кавалер двох орденів Леніна, Вітчизняної війни (другого ступеня) і Червоної Зірки, нині «зек» 14–846-к, засуджений рішенням Особливої наради на двадцять п'ять років каторги за «каерівську діяльність»[4] (повернувшись з рідного села Климовичі, сказав друзям, що в країні йде знищення селянства, намісники з областей прирікають людей на голодну смерть), зібрав внески з членів партії; на перших закритих партзборах умовилися платити по карбованцю з тієї зарплати, яку почали давати тим, хто виконував норму: до п'ятнадцяти карбованців на місяць (найнижче оплачувані негри й пуерториканці одержували за годину роботи на будівництві півтора долара; американські комуністи боролися проти цього нелюдського викачування поту й крові з рабів капіталу).

Збираючи внески, Розін шепотів кожному: «Полетів Маленков. Починається новий етап бійки за владу. Передати кожному з керівників п'ятірок: бути в бойовій готовності номер один. Як тільки з Москви надійдуть нові відомості, починаємо. Прошу всіх більшовиків провести репетицію першого етапу повстання: кожен повинен точно знати своє місце біля конвоїрів, коли почнемо їх роззброювати. Передайте Скрипку, щоб він, коли переганятиме трактор в Усть-Вимський табір, зв'язався з капітаном Тьомушкіним. Ми підемо на з'єднання з його групами…»

І, підійшовши до конвоїра, Розін простяг йому кисет:

— Учора з дому посилку одержав… Самодер… Пригощайся, браток… Тільки газети немає… Не поділишся на добру козячу ніжку?

…Пізно ввечері — в концтаборах піднімали о четвертій ранку, відбій давали о десятій тридцять — зібрав трихвилинну нараду підпільного парткому ВКД(б). Розподілили обов'язки; у тому, що ситуація на Великій землі сприяла якнайшвидшому збройному повстанню ув'язнених-ленінців проти кривавої сталінської диктатури, впевнені були всі.

10

Член Політбюро Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, маршал, Герой Радянського Союзу, заступник Голови Ради Міністрів Союзу PCP, депутат Верховних Рад СРСР і РРФСР, багатолітній шеф держбезпеки товариш Берія Лаврентій Павлович відчував до Сталіна дедалі більшу й більшу ненависть — особливо після того як Маленкова (під натиском Жданова) послали в Ташкент і Берія лишився віч-на-віч з «бандою» — так він називав членів ПБ.

Він ненавидів його так, як ненавидять стариків, що вижили з розуму, але яких, проте, за законами мегрельського села належить шанувати, виявляти до них прилюдну повагу, не перебивати, коли вони плетуть нісенітницю, безупинно славити, підносячи їхній розум і заслуги.

Берія розумів, що Сталін, поставивши під кулі своїх висуванців Ягоду і Єжова, рано чи пізно розплатиться й з ним, носієм його таємниць, без вагань і жалості.