ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 57

Стау вимкнув диктофон у кишені, стало тихо в палаті, тиша ця особливо підкреслювалася нудним дзижчанням мухи, що припадала до шибки.

— Ну? — спитав Стау. — Як ви це поясните? Вашінгтону це пояснювати не треба, я кажу про Москву, пане Зотов. Коли б я був на місці КДБ, то не повірив би жодному вашому слову. Ви повинні зрозуміти, що документи, які викрали у сеньйора Лоренса, потрапили до чіпких рук, до дуже чіпких рук.

— Я хотів би поговорити з пресою.

— Будь ласка. Зараз я запишу вашу заяву. Американські репортери вже тут.

— Ні, я хочу, щоб їх пустили сюди.

— Їх пустять сюди, як тільки ви зробите заяву і вас зможуть відкрито захищати вірні друзі.

— Послухайте, мені дуже хочеться спокійно вмерти. Так що ідіть звідси, гаразд?

— Якщо ви не відповісте мені позитивно, пане Зотов, я буду змушений передати пресі всі матеріали, які роздобули мої служби. Ці матеріали скомпрометують вас як американського розвідника, і коли процес стане некерованим — вам не минути суду.

Зотов заплющив очі, піт котився градом по його обличчю — ніс загострився, лоб і щоки в синцях, землистого кольору, повіки синьо-чорні.

— Я прийду до вас завтра, — сказав Стау. — Відпочивайте. І ні про що не думайте. Ми не дамо скривдити вас. Тільки я не можу зрозуміти вас: коли людину обіграли, слід визнати свою поразку. Тим більше, що поразка уявна, — ви знайдете свободу замість постійного рабства.

— Я чув, — шепнув Зотов. — Хтось уже мені говорив про це. Тільки іншим голосом…

— Пожалійте мене, пане Зотов. Я попав у скрутне становище: я зобов'язаний довести вашу провину, і я доведу її, якщо ви не виявите розсудливості.

Пол Дік звернувся до Стау, коли той вийшов з відділення, де була палата Зотова, — коридор теж блокували, коло скляних дверей стояли два детективи в білих халатах.

— Містер Стау, я Пол Дік із «Пост», як здоров'я росіянина?

— Про це запитайте в лікарів, я сищик, а не хірург, — відповів Стау, не зупиняючись.

— Росіянина викрито як шпигуна?

— Так.

— На кого він працював?

— Відповідь на це запитання ви одержите, як тільки закінчиться суд.

— Коли я зможу поговорити з росіянином?

— Спитайте ваших юристів, коли людина, яку звинувачують у шпигунстві, має законне право відповідати на запитання журналістів.

— Чи можете ви прокоментувати повідомлення в місцевій «Ньюс» про порушення законності вашою поліцією і недоведеність провини містера Зотова?

— Триває складна гра, сер, — засміявся Стау, — але ми не гравці, а слуги закону, ось так я прокоментую ваше запитання.

— «Ньюс» — по вашому — виплід ЦРУ?

— А хіба я це вам сказав? Учіться гумору! Поліцейський теж володів правом на свободу слова. Це все, до побачення, містер Дік.

Пол сів у машину Славіна, сердито сплюнув через вікно, зачинив його й сказав:

— Обіцяли кондиціонер?

— Будь ласка, — відповів Славін і натиснув на чорну кнопку під щитком. У кабіні зразу стало прохолодно, хоча прохолода тхнула бензином.

— Ви щось розумієте, Віт?

— Розумію. А ви?

— Нічого не розумію. Я тоді, в Пілар, не встиг з вами попрощатися, подзвонив Лоренс, це чоловік з розвідки, ну «Інтернейшнл телефонік». Він сказав, що Зотов — його друг. Отже, виходить, він — наша людина? Якого ж біса його взяли під варту?

— Спитайте про це Лоренса.

— Думаєте, я не питав?

— Оцініть мою тактовність, я не питаю, що він вам відповів.

— Я написав про це, то можете вже не загинати пальців, сюжет відкрито — продано для загального відома. Він вважає, що Белью і Зотов — ланки одного ланцюга, але Лоренс хитрий чолов'яга, він уміє напустити туману. «Я, — каже він, — звичайний комерсант, я маю друзів у найрізноманітніших сферах, і дуже прикро, коли людей, з якими дружиш, б'ють по голові тільки за те, що ми народилися в різних кінцях земної кулі».

— Гадаєте, він скаже: «Б'ють Зотова за те, що він передавав нам дані?» Ви хочете, щоб він у цьому вам признався? — посміхнувся Славін і подумав: «Пробач мені, Пол, я не маю права говорити тобі правди, я мушу підтримувати версію Лоренса, я просто не можу інакше, старина, хоча ти дуже славна, наївна й чесна людина, тому й п'єш».

— А чого ви тут стовбичите, Віт?

— А ви?

— Це хороша відповідь, — зітхнув Пол.

— Тільки я ніяк не можу збагнути, чого вони квапляться? — задумливо спитав Славін, знаючи, що Пол Дік не пропустить нагоди обговорити цю його гру з Глеббом, а в тому, що Глебб зараз оточив Пола як давнього приятеля Славіна, сумніву не було.

— З чим?

— Ну Стау приїздить, газети зчинили галас… Їм же вигідно не поспішати з цим ділом, підлікувати Зотова, а всі зацікавлені сторони не інформувати. Виграшна карта в їхній політиці — це нікого не інформувати. Збивати з пантелику треба, а вони…

— А хіба ваші не злякались? Он ваш консул приїхав. Наче яструб…

— Чого ж нам тепер лякатись, Пол? Нам тепер лякатися нема чого, — забив по саму головку Славін, — раніше треба було думати. Поїдемо пити пиво?

— Віт, а чому вас цікавить усе це, скажіть?

— Коли ви цікавитесь — усе зрозуміло, свобода інформації і таке інше, а от коли росіянин — значить, шпигунство й викрадення зрадника. Де ж рівність, Пол?

Славін увімкнув запалювання, машина рвонула з місця, і за ним зразу ж рушив чорний «Мерседес» — голубий «шевроле» подався обідати, час ленчу, лобуряки дотримуються режиму дня, хворі на виразку шлунка таємній поліції не потрібні — баласт.

— Та й справді вони за вами невідступно котять колеса, — сказав Пол Дік. — Передам матеріал про ваше шпигунство, злітаю до Огано, подивлюсь визволену Нагонію й полечу, ДО біса, в Штати, здають нерви від тутешньої катавасії…

— Ну-ну. Ви легко перестаєте пити?

— Ой, як тяжко. Кошмари, голова тріщить, відчуття безповоротності часу, жалість до себе й до людства, сином якого я себе вважаю.

— Послухайте, Пол, у мене виникла ідея.

— Купую.

— А що як нам зайти до Лоренса вдвох?

— Загнати на слизьке? «ЦРУ між двох вогнів — агент мерзенного капіталу і адепт світового комунізму ведуть професіональний діалог з людиною «Інтернейшнл телефонік», яка змінила Чілі на Луїсбург!» Заголовок як? Хороша ідея, Віт, їдьмо!

— Не боїтесь неприємностей?

— Боюсь.

— Чи варто тоді рискувати?

— Життя без риску — ніби м'ясо без гірчиці. Їдьмо…

Пол подзвонив в апартаменти Лоренса знизу, з холу «Хілтона»:

— Хелло, містер Лоренс, це Пол Дік, ми хотіли б зайти до вас разом з росіянином, містером Славіним, лише на кілька слів, не більше…

Він почув у відповідь:

— Можете зайти… Короткі гудки.

— У нього хтось сидить, це не він, ну й чорт з ним, ходімо.

Коло ліфта Пола Діка гукнув бой:

— Сер, вас тричі викликали до телефону, мене послали знайти вас, щось дуже невідкладне.

— Підіймайтесь, Віт, я миттю.

Славін піднявся на п'ятнадцятий поверх, постукав у апартаменти Лоренса; ніхто не відповів, хоча за дверима чулася музика. Славін постукав ще раз; музика була весела, негри з Нью-Орлеана, але знову ніхто не відповів.

Славін знизав плечима, спустився в кімнату преси — телетайпи і прямі міжнародні лінії. Пола Діка не було.

— Де мій приятель? — спитав Славін того хлопчину, який щойно зустрів їх біля входу.

— Він кудись подзвонив, сер, і зразу ж поїхав. Мені здається, він поїхав у посольство.