ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 26

— Вип'ємо кави, — запропонував Славін, — а обідати поїдемо кудись на свіже повітря, гаразд?

— Ні, справді, ви знали цього Белью, він ваш шпигун, Іване?

— Пол, у нас нема потреби тримати тут шпигуна, слово честі. Ми відверто сказали, якщо в Нагонію почнуть вторгатися, ми будемо допомагати Грісо всіма засобами, які маємо в своєму розпорядженні. Карти відкриті, таємниць нема; взагалі тепер у світі мало таємниць, все можна вичислити, тільки треба поміркувати добряче.

— У такому разі, вичисліть мого президента. Його курс.

— А ви маєте свою власну думку про нього?

— Маю. Він надто щирий, а ця риса згубна для лідера, який мусить бути гнучким, Іване.

— Коли так, то я можу спати спокійно. Але, по-моєму, все йде інакше. Ваш воєнний бізнес дає на передвиборну кампанію немало грошей, а він престижна людина і тому зобов'язаний розрахуватися з кредиторами. Як? Тільки воєнна промисловість може зразу принести віддачу: штовхни у виробництво нейтронну бомбу — ось тобі десять мільярдів реалізовано, ось тобі борг погашено. Та не дали йому запустити в серію нейтронну бомбу — дуже небезпечно, розсудливі американські політики — проти; вони, як і ми, розуміють, що наші народи, хоч як їм перешкоджають, все одно дружитимуть — це реальна історична перспектива, ми в неї віримо. Коли не вийшло з бомбою, ваш шеф спробував удатися до мирних галузей промисловості, щоб одержати гроші від них і повернути борг воєнно-промисловому комплексу, і — таким чином — зберегти хорошу міну при поганій грі. І він погодився на мирні переговори. Але його, як ми знаємо, не в усьому підтримує конгрес. І він опинився між двох вогнів. А вибір робити треба, життя примусить, самі ж американці вимагатимуть цього.

Схоже на це, але правда все-таки моя, а не ваша, тому що можна було б знайти третій шлях, хитромудрий, а він цього не може собі дозволити…

Негр, який наливав каву в картонні стаканчики, сказав Полу:

— А я вас бачив сьогодні, сер.

— А я тебе не бачив.

— І ви мене бачили, сер. Ви виходили з квартири, де вбили Івана.

— Кого?! — Пол здивувався. — Якого Івана?!

— Белью. Його справжнє ім'я Іван, він змушений був називатися Айвеном. Він же росіянин.

— Я теж росіянин, — сказав Славін.

— О, пробачте, сер, я ніяк не міг подумати, що ви росіянин, я думав, ви англієць…

Славін вийняв пачку «Яви», взяв сигарету, але прикурювати не став — він взагалі не курив, інколи смоктав сигарету, та й то зрідка.

— Послухайте, а чому він тут жив? Звідки росіянин у Луїсбурзі? Він нічого вам не розповідав про це?

— Ні. Він тільки співав, коли був дуже п'яний.

— Він завжди багато пив?

— Ні… Він страшенно став напиватися, коли сюди почали заходити російські кораблі. Ваші матроси часто п'ють у мене пиво. Белью завжди сидів он у тому темному кутку й дивився на них, а після того як вони йшли звідси, починав пити, а вже потім співав свої пісні. Але його не били, ні, йому дозволяли співати, його виганяли лише тоді, коли він блював…

— Йому дозволяли співати, — повторив Пол Дік, — це дуже гуманно, що йому дозволяли співати, це вам запишуть на небесах. Дайте-но мені віскі з льодом.

— У нас іспанське віскі, сер, віскі «Дік», ваші люди не п'ють його.

— Мої люди — кретини, навіщо звертати на них увагу. Ви їм не кажіть, що це «Дік», наливайте сміливо й ставте під ніс, тільки стукайте денцем склянки так, щоб трохи віскі виплеснулось.

— Спасибі за пораду, сер, я спробую. Може, хочете зіграти в більярд? У нас непоганий стіл, та й кулі важкі.

— Скажіть, — спитав Славін, — хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?

— Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…

— Коли це було?

— По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.

Славін поклав перед барменом листівки:

— Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.

— Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь від нього — тепер поліція допитує всіх, хто знав Белью, а поштових службовців відвезли у відділ з усіма їхніми книгами, перевіряють листи й телеграми. Всяк може бути, сер, тож дякую вам, адже нас привчили боятися своєї тіні…

«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».

… Коли Славін зупинив «фіат» коло маленького полінезійського ресторанчика — столики винесли на берег, під широкими плетеними зонтами тінь, — Пол Дік вивалився перший, зразу ж вкрившись потом.

— Зачекайте, — сказав Славін, — оберніться й полюбуйтесь на «Мерседес», який мене пасе. І запам'ятайте номер — він унікальний, такого немає в каталогах тутешньої автоінспекції.

— Годі, Віт, — Пол Дік назвав нарешті Славіна на ім'я. — Не можна бути таким недовірливим.

— До міста нас поведе голубий «форд», і я раджу вам зі мною не сперечатися, бо ставка буде вдвічі більша за ту, яку я виграв сьогодні вранці.

— Виходить, і Глебб — звідти? — зітхнув Пол.

— Я вам це сказав?

— Не думайте, що я старий ідіот, гаразд?

Константинов

Генерал Федоров передав папку з документами Константинову[4]. Той уважно переглянув колонки цифр і сказав замислено:

— У нас теж нема нічого нового. Нічого цікавого, хіба що Вінтер несподівано вирішила поїхати на тиждень у Піцунду…

— Відпустка?

— Ні. За власний рахунок.

— Це у них в інституті практикується?

— З'ясуємо.

— Можна зразу?

— Якщо дозволите подзвонити Проскуріну.

— Мені можна? — всміхнувся Петро Георгійович. — Чи він виконує накази тільки безпосереднього керівника?

Через десять хвилин Проскурін доповів, що в тому інституті, де працює Вінтер, старшим науковим співробітникам часто дають відпустки за власний рахунок. Повідомив він також, що Шаргін вилетів сьогодні до Одеси, але не відпочивати, а його відрядило об'єднання, щоб на місці перевірив, як завантажують судна, котрі йдуть до Нагонії.

— Ну що ж, — сказав Федоров. — Підведемо підсумки. Перше: Парамонов відпав, він — чистий.

— Я називав би його номером «два», Петре Георгійовичу. Номером «один» я все ж позначив би Івана Бєлова, цього самого Айвена Белью. Новоросійське управління опитало моряків — у грудні на Луїсбург часто ходили судна з Новоросійська, — пояснив Константинов, — двоє з тих, кого опитали, були в «макдоналдсі» в грудні і пам'ятають Белью — він співав їм «Рушничок» і «Полюшко-поле». Він питав, чи можна підпливти до пароплава й залізти по шторм-трапу, а там, казав, «мені все одно, хай судять і садять».

— Скільки йому було років у час війни?

— Вісімнадцять. Пішов з німцями. Славін повідомляє — «хрещений».

— Отже, агент працює в Москві — всі наші сподівання на провокацію, на передачі в порожнечу відкидаються остаточно?

— На жаль.

— Шаргін чи Вінтер?

— Всі інші якось не вкладаються в схему підозри.

— А скільки цих інших?

— Усі, хто зв'язаний з вузлом Нагонії. Шість чоловік.

— І ви хочете просити санкцію на їх перевірку?

— У мене нема підстав просити такої санкції. Ви перший мене не зрозумієте.

— Яке чудове єзуїтство закладене в формулюванні — «нас не зрозуміють», правда?

— І все ж я просив би вас санкціонувати роботу по Вінтер і Шаргіну. Що стосується Зотова, то наш Славін мав сьогодні надіслати телеграму, я ждатиму, гадаю, до півночі надійде.

— Ждіть дома.