ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 18

— Чемодан — як мінімум, три мільйони… Далі?

— Це було в першому повідомленні. Потім ім'я Глебба не згадувалось жодного разу.

— Коли він потрапив до В'єтнаму?

— На початку шістдесят сьомого. Константинов посміхнувся.

— В'єтнам для нього був наче Східний фронт для тих німців, що проштрафились. По-моєму, все сходиться, чи не так? Надіслали матеріали в Луїсбург?

— Чекали вас, Костянтине Івановичу.

— Даремно. Нехай зразу ж відправлять. Яка в нас різниця з Луїсбургом? Три години? Отже, зараз там сьома?

Константинов помилився. Різниця в часі з Луїсбургом була інша.

Глебб

… Глебб прокинувся, наче хтось ударив його. Він ще не збагнув, чому прокинувся, весь облитий холодним потом, пройнятий почуттям якогось липкого страху. Він заплющив очі, мало яка дурниця приверзеться в таку спеку, але в ту ж мить, як тільки заплющив очі, з'явилися чорні, хисткі цифри «шість», «нуль», «сім». Він побачив їх так виразно й так близько, що мимоволі потер пальцями повіки. Розплющив очі, поглянув на годинник — за десять шоста. Він викинувся своїм натренованим тілом з ліжка, прочовгав спітнілими п'ятками по кахляній підлозі, зняв трубку, набрав номер, відчуваючи, як тремтять пальці, діждався, поки на другому кінці проводу зняли трубку, шепнув зовсім тихо:

— Роберт, приїздіть у басейн зараз же. Ні, не можу, я хочу саме зараз поплавати, негайно. Ви розумієте мене? Негайно.

Він поклав трубку, поглянув на годинник: було сім хвилин на сьому. Глебб одягся, похапцем умився й побіг до машини. За десять хвилин він був уже в «Хілтоні», в басейні.

Роберт Лоренс, регіональний резидент ЦРУ, сидів у шезлонзі сонний; обличчя пом'яте, повіки брезклі, синюваті, як у кожного, хто страждає на хронічну ниркову недугу.

— Що трапилося? — запитав стомлено Лоренс. — Я працював до ранку. Що скоїлось?

— Не знаю. Може, поки що й не скоїлось. Я вчора був з Полем, зустріч з росіянином, про якого повідомив Стау, відбулася нормально. Але зараз я раптом подумав: а чому він оселився в шістсот сьомому номері?

— Тому що інших не було… Почався сезон, люди прилітають купатися.

— Чому він найняв саме той номер, у якому ми вербували Розумного? — присунувшись до Лоренса, тихо спитав Глебб.

— Тому що цей номер обладнаний спеціально для росіян… Заради цього ти мене розбудив?

— Не тільки заради цього, бос. Хто нас тоді годував? Хто приносив їжу? Адже тоді страйкували макаки! Нас годував білий, нікому невідомий офіціант. І він був безпалий! А росіяни розшукують безпалого, який працює в «Хілтоні».

— Ви з глузду з'їхали.

— Ні, я при своєму розумі. Я дуже злякався, бос. Цей Славін, у нього диявольські очі, він страшенно розумний!

— А всі інші росіяни, по-вашому, ідіоти?

— Ви ж розумієте, що мене тривожить.

— Ну, припустімо, що він з їхньої контррозвідки. Припустімо. То й що? Коли б Розумного вони викрили, центр давно вже відчув би гру. Його ж у Москві наші люди бачать повсякчас. Зв'язаний з КДБ? Але Розумний передає вам таку інформацію, яка йде з першоджерела, вона — достовірна, тому наші так з ним і панькаються.

— Бос, ви хочете, щоб я зараз з'ясував, хто обслуговував нас у шістсот сьомому номері? Ви мене лаєте за те, що я нічого не тямлю в мистецтві і по-французьки не вмію, але ж я вмію відчувати, як жінка. Я відчуваю, бос, я відчуваю.

— У кого ви дізнаєтесь, хто накривав тоді стіл?

— Дізнаюсь. Я дізнаюсь про це зразу ж, вони, пригадуєте, просили нас довідатися про лідерів страйку?

— Цього я вже не пригадую.

— А я пригадую.

Глебб кинувся до портьє, попросив номер телефону шефа ресторану, той послав його до наглядача підвалу; за десять хвилин Глебб повернувся в басейн. Лоренс плавав у зеленій воді; рухи його були обережні, плавні, немов у жінки.

— Вилазьте, бос! — сказав Глебб, стоячи на бордюрі. — Та швидше. Стіл накривав Айвен Белью, переміщена особа із Львова, без двох пальців на лівій руці, його розшукує Славін.

Лоренс — несподівано для його комплекції — спритно вихопився з басейну, накинув халат і сказав занепокоєно:

— У кого лежать дані на переміщених осіб? Чому француз із паспортом переміщеного? Це якась плутанина, вам не здається?

— Я був би дуже радий, коли б це було так, бос.

Вони піднялись на п'ятнадцятий поверх, в апартамент тисяча п'ятсот, який займало ЦРУ ось уже два роки, розбудили Ульца, що відповідав за роботу на пункті допиту; той, навіть не вмившись, швидко розшукав у своїй картотеці: Айвен Белью, він же Іван Білий, 1925 року народження, українець із Житомира, втік з німцями, після війни залишився в Бельгії, під час інфляції переїхав до Тунісу, де працював вантажником у порту, а звідти перебрався в Луїсбург. У Житомирі має родичів, але з ними не листується, боячись завдати їм прикрощів. Висловлюється гостро, каже, що життя пропало, в усьому звинувачує американців, які не радили йому повертатися до Росії. Зв'язків з російським посольством за ним не помічено. П'є.

— Ну? — подивився на Глебба Лоренс. — Що робити? Запитаємо Ленглі?

Глебб, не відповівши йому, набрав номер «607». Він довго слухав гудки: Славіна в готелі не було. Подивившись на Лоренса, Глебб набрав інший номер.

— Стау, доброго ранку, — сказав він, машинально стишивши голос, наче дзвонив агентові з автомата. — Ти можеш виручити мене? Дізнайся, коли прийшов у російське посольство Славін — лисий, кремезний, чорноокий, жвавий. Я гадаю; він прийшов туди годині о четвертій ранку… Зачекай, я передзвоню тобі за хвилину.

Глебб, уже не дивлячись на Лоренса, набрав номер Пілар.

— Гвапенья, вибач, що дзвоню так рано. Коли ти попрощалася з нашим приятелем?

— Він довіз мене додому, Джон, ми погомоніли п'ять хвилин у машині… Він відмовився піднятись — просив знайти для нього час сьогодні. О восьмій.

— Коли він пішов, мене цікавить?

— Годині о третій, а може, о…

Глебб не дослухав Пілар, поклав трубку, знову набрав номер генерала Стау.

— Джон, — сказав Стау, — в посольство приходив чоловік, схожий за прикметами на Славіна.

— Коли він пішов? — перебив Глебб.

— Ти ж не питав про це.

— Негайно з'ясуй. І допитай поліцейських, що охороняють російське посольство, прикмети чоловіка, що тинявся біля огорожі… Мене цікавить одне: чи всі пальці в нього на руці?

Лоренс поставив кавник на електричну плитку, вмонтовану в бар, потер товстою п'ятірнею обличчя й спитав:

— Що робити?

— Октавіо поїхав до Огано. Перейра перевозить зброю до Нагонії, нікого більше з моєї групи терору зараз напохваті немає, бос.

— Чому ви вважаєте, що треба вводити в дію групу терору?

— А що ж, по-вашому, поговорити з цим Белью про переваги нашого суспільства над тоталітаризмом? Де Славін — ось у чому річ?

— Стривайте, Джон. Я не розумію, чого ви гарячкуєте, а я вам піддаюсь. Ну що може сказати цей самий Белью?

— Нічого, бос, але він може тицьнути пальцем у фотокартку Розумного, ось що він може. І тоді мене, нас з вами виженуть під три чорти, і правильно зроблять — не вберегли дуже цінного агента! Того, хто виходить на директора!

Задзвонив телефон, і Глебб помітив, як Лоренс мерзлякувато здригнувся.

— Слухаю тебе, — відповів Глебб. Він був певен, що дзвонить Стау, і не помилився.

— Славін вийшов з посольства щойно, Джон.

— Ти не стежиш за ним?

— Ти ж не дав нам ніяких вказівок, сказав, щоб я ждав до сьогодні, мені здалося, що він благополучний.

— Спасибі, Стау, ти мене дуже виручив. Можеш дати адресу цього Айвена Белью? Я думаю, що Славін зараз пішов до нього.

— Рік народження, місце народження?

— Він приїхав сюди з півночі, років десять тому. Зараз працює в «Хілтоні». Він їхня людина, розумієш? Славін пішов до нього, і нам треба з'ясувати це.

— Послати наших туди, де він живе? Якщо, звичайно, з'ясуємо?