Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 64

— Знову ти про себе, хлопчику, — тихо сказав Дорнброк. — Не можна так. Ти мій наступник. Тобі судилася гірка і велика доля продовжувати діло. Ти відповідаєш перед богом за долю нації.

— Не лякай мене. Зі мною сталося найстрашніше для тебе: я вже нічого не боюсь. Раніше я боявся тільки за тебе: «Що з таточком? Як він там, у цій тюрмі? Що з ним?» Потім я боявся за нас з тобою. А коли ти вирішив ввести мене в діло, я перестав боятися взагалі, і мені навіть спочатку подобалося бути сильним! А тепер не подобається! Наше діло вбиває, батьку! Воно зараз убиває мою кохану!

— Я ніколи не думав, що ти можеш бути таким слабким! Як твоя мати… Тому вона й загинула рано…

— Це ти винний у тому, що вона загинула! Ти!

— Ганс, ти хворий. Завтра ти ляжеш у клініку… Мені дуже жаль тебе, хлопчику… Ти хворий.

— Що? Я божевільний? А божевільні можуть базікати все, що завгодно? Так треба розуміти тебе, батьку?

— Їдьмо, Ганс, їдьмо додому… Ти ляжеш спати, а вранці ми з тобою закінчимо нашу розмову. Я прошу тебе, синку… Давай завтра поговоримо про все спокійно. Я згоден — ти відійдеш від діла, ти робитимеш усе, що тобі заманеться… Давай завтра поїдемо в гори і поживемо там разом, як було колись… Рано вставатимемо, ходитимемо в ліс, Ганс… А зараз поїдемо додому… Завтра ми пошлемо літак у Токіо, і твою дівчину привезуть у наш дім… Тільки зараз їдьмо додому…

— Я вийду з діла, а твоїм наступником стане Бауер? Я знаю, чим це скінчиться, татку. Я поїду з тобою, але Бауер хай іде від нас.

— Ми завтра домовимося про все, синку, — стомлено сказав Дорнброк, — прошу тебе, їдьмо додому…

— Ти звільниш Бауера? Ти не дозволиш йому їхати до Ліма?

— Ганс, ти вимагаєш неможливого… Благаю тебе, зрозумій: діло є діло, Ганс!

— Я нікуди не поїду. Я чекаю дзвінка.

— Цьому червоному ніхто не повірить.

— Ти ж казав, що нічого не знаєш про червоного? Га? Бідолашний татку… Пам'ять тобі зраджує, тату. Раніше я не помічав цього за тобою… Червоному не повірять — це правда. Повірять мені.

Бауер відкинувся на спинку крісла й склепив повіки: він скоріш угадав, ніж почув, як старший Дорнброк вийшов з кімнати. Яскраве світло різонуло очі — старий відчинив двері, а Бауер сидів у холі, не вмикаючи лампи.

Він усе вирішив, поки слухав розмову Дорнброків. Він прийняв рішення. Вчинок, хоч яким страшним він був би, приречений на прощення, якщо служить ділу. В Дорнброка не буде іншого виходу. Він залишиться сам і не зможе без Бауера — йому не п'ятдесят, йому сімдесят вісім.

«Один раз треба зціпити зуби і прийняти найголовніше рішення в житті, — подумав Бауер. — Хоч би яке воно було ризиковане, хоч би чим воно загрожувало. Якщо Дорнброк залишиться сам, тоді я прийму його діло, я врятую його діло, я дороблю те, — що він почав. Він не зможе не зрозуміти цього».

— З Гансом погано, — сказав Дорнброк, і Бауер побачив на його обличчі розгубленість. — Побудьте з ним. Я боюсь за нього. Викличіть лікарів, зробіть щось…

— Добре, пане голова. Я побуду тут. А хто ж вас відвезе?

— Я піду пішки, а потім найму таксі. Не залишайте хлопчика — з ним погано. Йому не можна бути самому… Я вирішу, що робити, й скажу вам своє рішення трохи пізніше. Тільки не кидайте його, Бауер, я вам довіряю його, друже мій…

Дорнброк повернувся до себе, коли вже починало світати. Роздягатися він не став. Ліг на тахту, але лежати не міг, і він почав ходити з кутка в куток, як завжди заклавши руки за спину. Спіймав себе на думці, що кімната, де він тільки-но був, збила його і він хоче на десятому кроці повернути назад, хоча в його кабінеті можна було зробити двадцять два кроки, неквапливих, широких, розмірених.

Він не міг зосередитись, чого не помічав за собою з самих молодих літ, коли поринав у мрії, сидячи за конторкою в дядьковій фірмі, в малесенькій фірмі по продажу будівельного лісу. Він тоді завжди мріяв і добре запам'ятав ці свої мрії. Йому ввижався успіх, тільки успіх. Він бачив себе то воєначальником, то знаменитим оратором у рейхстазі, то особистим секретарем Круппа. Найдужче, до болю, він мріяв про успіх після того, як побував у «синемі». Він блаженствував і від утіхи завмирав у своїх мріях, поминувши при цьому лише одну ланку — дію, активну, найголовнішу, єдину, яка тільки й може привести до успіху. На фронті він ліз в атаку перший, але орденами нагороджували тих, хто відсиджувався в штабах і був на виду в командування; його було поранено, але поранив його той, що біг слідом за ним, випадково простреливши м'якоть ноги, і Дорнброка мало не запроторили в тюрму за дезертирство. Повернувшись додому, він запив. Він не бачив виходу. А в «синема», як і раніш, показували хроніку, де виступали оратори в рейхстазі, їздив у закритому автомобілі Крупп, шаленіли люди у фраках, коли в «Ла Скала» виступав Шаляпін. Допоміг йому випадок. Він був у Мюнхені того дня, коли Гітлер вийшов із своїми однодумцями на вулиці: «Роботу — німцям! Хліб — німцям! Геть ганьбу Версаля! Робітник — хазяїн фабрики, селянин — хазяїн землі! Геть комуністів! Геть єврейських банкірів! Німеччина — для німців!»

Невдовзі Гітлера кинули в ландсберзьку тюрму. Дорнброк тоді вирішив: «До багатства, яке дає силу, — через служіння жебракам». Саме тоді він прийшов до Штрассера й організував Товариство по кредиту. Він допомагав крамарям, що зубожіли, й хазяям невеличких майстерень, він давав гроші — практично без процентів — тим, хто поділяв програму Гітлера. А потім сталося те, про що він і мріяти перестав: помер дядько, і маленьке діло перейшло в його руки. Він вигідно продав дві партії лісу і, прокинувшись уранці, зрозумів, що став багатою людиною. Через десять років він був п'ятий по багатству в рейху. Фюрер вручив йому, безпартійному, золотий жетон почесного члена НСДАП і зробив лауреатом премії Гітлера за «видатні успіхи в організації народної промисловості».

Він зараз пригадав, як після смерті Магди він повіз п'ятнадцятирічного Карла й дворічного Ганса в Італію. Він лежав на пляжі разом з ними, сивий, підтягнутий, чуючи за своєю спиною шанобливий шепіт: «Он Дорнброк… Дорнброк. Погляньте, Дорнброк», а він тільки дивився на маленьке тільце Ганса, який щасливо сміявся, встромляючи ніжку в тепле море. «Ну, скажи морю «доброго ранку», — казав тоді Дорнброк і, піднявши сина на руки, ніс його в море, в це прозоре, тепле, гірке море, і хлопчик судорожно обнімав його своїми рученятами за шию й щасливо, трохи перелякано сміючись, шепотів: «Ходімо, таточку, де страшно й глибоко».

Він був не по літах розвинений, його хлопчик. Дорнброк посміхався, коли слухав промови Гітлера: «Діти Німеччини — це діти партії, це мої діти! Вони всі однакові для мене, діти Німеччини!» Дорнброк думав: «Він говорить так, тому що в нього не було дітей. Я можу милуватися дочкою Сімменса, але люблю я тільки своїх хлопчиків. Ні, я брешу собі. Я люблю маленького ніжного Ганса, який малює лелек і призахідне сонце над морем. Карл дуже схожий на мене, а люблять завжди свою протилежність. Я дивлюсь на Ганса, як на чудо. А Карл — це моя копія, я знаю, про що він думає, про що запитає і в чому він мені відмовить».

Дорнброк пригадав, як вони грали з Гансом у карти, коли залишилися вдвох, бо Карл дні й ночі проводив у себе в гітлерюгенді. Вони грали в карти вечорами. Дорнброк знав, що Ганс чекає його — хлопчик дуже любив грати в карти, — тому батько швидко кінчав свої справи й поспішав до сина. Якось він спіймав себе на думці, що занадто жорстко грає з хлопчиком і прирікає його на програш, і йому стало так соромно, що він аж почервонів.

Коли померла Магда, він поклявся, що ні одна жінка не переступить порога його дому. Так було три роки. Але потім він поїхав у Кенігсберг і там познайомився з фрейлейн Гретою. Вона була хазяйкою салону краси. Зовсім ще молода, ця жінка вміла вести діло, була дуже мила, й погляди їхні в усьому збігалися. Він запросив її в Берлін. У неділю він узяв Ганса — хлопчикові тоді було шість років — і поїхав до Крюгера, на Унтер-ден-Лінден. Ганс дивився на Грету якимись дивними очима: вони в нього звузились, і вродливе личко сина стало потворним і жалюгідним. Коли подали морозиво з вафлями, Ганс заплакав. Величезні сльози капали в морозиво. Грета сказала: «Наш маленький Ганс не любить цього морозива, Фріц. Хіба ви не бачите!» — «Я вас не люблю, а не морозиво, — відповів хлопчик, — і ще я люблю таточка!»