Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 61

— Не треба з цим гратися, лікарю, — попросив Люс. — Він не представник генералісимуса, а просто славний китаєць…

— Не треба, то й не треба, — погодився лікар. — Чим далі провінція, тим більше міщанської пихи, що маскується під істинний аристократизм. Півроку я привчав їх до того, що блював на газон. Нічого, привчив…

Люс зупинився, вийняв сигарети, закурив.

— Як я зрозумів, можуть бути всякі несподіванки в клубі, лікарю, — сказав він, — у мене до вас прохання… Якщо Джейн буде люб'язна і порозмовляє з містером Хоа, я поставлю вам кілька запитань…

— Ол райт, — погодилась Джейн і, взявши Хоа під руку, пішла з ним по газону до ставка, де в плетених різнобарвних стільцях сиділи кілька чоловік і про щось голосно розмовляли; часом вони дуже голосно сміялися, і Люс устиг подумати: «Даремно вона туди повела його. Вони ж п'яні».

— Лікарю, Ганс Дорнброк був моїм хорошим другом. Він загинув…

— Читав. Мене це трохи здивувало. Він плакав, як маленький, коли я йому сказав, що його дівчинка приречена, що в неї рак крові… Смішно, якби не було лейкемії в цієї дівчинки… Я ще дивуюсь, як вона стільки років протягла… Вона народилася в Хіросімі після вибуху, і її батьки віддали богу душу, захворівши на рак крові.

— А вагітність?

— Яка вагітність? Ви що, збожеволіли? Вона не могла завагітніти, що ви, Люс…

«Уолтер-Брайтон, — згадав Люс, — хмара над містом».

Люс побачив, як підвелися люди коло ставка і як там запала мовчанка, коли туди підійшли Джейн і Хоа. Він чув лише уривчастий від хвилювання голос Джейн.

Люс сказав:

— Док, ану ходімо туди…

— Вважайте, що ви дістали ще один сюжет для майбутніх робіт: колонізатори принижують вашого китайського друга…

Люс підбіг вчасно. Високий хлопець у білому смокінгу і в сірих штанах насувався на Хоа, що стояв блідий, це було помітно навіть крізь його темну засмагу.

— Ах ти, жовтий! Ти друг Люса? — заговорив високий. — А де цей твій Люс? Ти посмів прийти сюди зі своїм другом? Тебе звуть містер Хоа? Так, Джейн? Його звуть містер Хоа?

— Годі вам, Річмонд, це жахливо. Що ви робите?

— Пробачте, Джейн, але я нічого не роблю, що суперечило б статуту нашого клубу.

Люс зупинився перед Річмондом і сказав:

— Ви мене шукали? Я — Люс.

— Хто ви — містер Люс?

— А ви хто — Річмонд? Чи як вас там? Ви. дозволили собі бути неввічливим з моїм другом, якого я запросив до вашого клубу.

Люс відчув, як його почало трясти.

Річмонд розгублено подивився на тих, що стояли біля нього, й сказав:

— Цей джентльмен погано вихований… Як ви розмовляєте в клубі?

— Ні, це я хотів запитати, як ви розмовляєте у вашому клубі? Я буду дуже радий, якщо ваше довге тіло коли-небудь витягнуть з тутешнього смердючого каналу… мені здавалося, що це страшенно жорстоко — вбивати білих місіонерів… Слово честі, я й не подумав би допомогти вам, якби отака орава китайців, як ваші друзі, гналася за вами, як це ви робите зараз з містером Хоа…

— Він особистий посланник генералісимуса, — засміявся лікар. — Годі, хлопці! Треба помиритися. Ходімо вип'ємо…

— Він просто мій друг. У нього свій невеличкий приватний бізнес, і він не від Чан Кайші. Ходімо, Хоа, з цього хліва. Ходімо.

Він обернувся й швидко пішов до виходу, Джейн бігла поряд з ним і повторювала без упину:

— Фердінанд, любий, пробачте їм, вони п'яні…

— Тверезі вони просто відвернулися б від нього, — він кивнув на Хоа, швидко ступаючи, — а може, навіть милостиво простягли б два пальці.

— Дозвольте мені піти з вами, Фердінанд…

— Я піду звідси разом з моїм другом…

— Містер Хоа, пробачте цим людям, я прошу вас… Вони п'яні.

— О, що ви, місіс Джейн, — все ще посміхаючись своєю любезною усмішкою, відповів Хоа. Він був усе такий же блідий, і в темряві це було помітніше, ніж біля ліхтарів, які світилися навколо ставка.

Люс вийшов з клубу перший, услід за ним — Джейн і Хоа. Коли він підходив до машини, він почув ззаду важкі кроки людини, яка швидко бігла, і крик Джейн:

— Люс!

Він обернувся. До нього біг Річмонд, виставивши вперед кулаки.

Джейн кинулася до Люса, закрила його собою й штовхнула до машини.

— Хоа! — крикнула вона безпорадно. — Запхніть його в машину! Річмонд, любий, не треба! Завтра вам буде соромно! Фердінанд, — вона, благаючи, обернулась, — сідайте в таксі, він скалічить вас!

Люс дав посадити себе в машину, та, коли вони від'їхали, він почав лаятись:

— Поверніть назад! Я кажу вам — поверніть назад! Ви не дали мені вдарити його! Поверніть назад, водію!

Джейн відчинила вікно, і в машині, де глухо гурчав кондиціонер, зразу стало жарко. Вона висунула обличчя назустріч вітру й тихо сказала:

— Фердінанд, таких, як ви, річмонди завжди битимуть… Саме тому ви мені й подобаєтесь…

«Ви ж батько, пане Дорнброк!..»

О восьмій ранку Берг подзвонив у секретаріат Дорнброка.

— Доброго ранку, говорить прокурор Берг. У мене є потреба зустрітися з паном Дорнброком.

— Доброго ранку, пане прокурор, голова нездужає, аде я доповім його помічникові про ваш дзвінок.

— З ким я говорю?

— Це секретар помічника пана голови.

У трубці щось клацнуло, і настала повна тиша. Берг ще раз переглянув ті запитання, які він хотів поставити Дорнброку.

— Дорнброк слухає…

— Доброго ранку, це прокурор Берг.

— Здрастуйте. Ви хочете, щоб я приїхав до вас? Чи в порядку послуги ви зможете приїхати до мене? Я хворий…

— Якщо лікарі не заперечуватимуть, я приїхав би до вас негайно.

— Лікарі, звичайно, заперечуватимуть, але я жду вас.

Дорнброк, закутаний пледом, лежав на тахті як мумія. На чорно-червоному пледі його великі руки здавалися страшенно білими.

— Я розумію ваше горе, пане Дорнброк, тому поставлю лише найнеобхідніші запитання.

— Дякую вам.

— Скажіть, ваш син був здоровий? Цілком здоровий?

— Ви маєте на увазі його душевний стан? Він був здоровий до того, як відправився в поїздку по Далекому Сходу. Він повернувся звідти іншим… Зовсім іншим. Я не впізнав Ганса, коли він повернувся звідти.

— Чим ви це можете пояснити?

— Не знаю.

— У вас є вороги, які можуть мстити?

— Вороги є в кожної людини. Чи можуть вони мстити мені, вбиваючи сина? Чи впливали на нього якимись іншими засобами, доводячи до самогубства? Я не можу відповісти на це запитання.

— Коли ви бачили сина востаннє?

— Увечері, напередодні трагедії.

— Де?

— Вдома.

— У вас була якась розмова з сином?

— Була.

— Про що?

— Про наші справи.

— Він був спокійний?

— Ні. Він був чомусь збентежений.

— Ви, як батько, можете пояснити, чим саме він був збентежений?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— Ви вірите в те, що ваш син міг покінчити життя самогубством?

Дорнброк глянув на Берга і не сказав ні слова. Вони дивилися один на одного, і обличчя їхні були непроникні.

А втім, Берг помітив, як затремтіли губи у Дорнброка, це була лише одна мить, але й Дорнброку було досить однієї лише миті, щоб побачити, як прокурор помітив ці його тремтячі губи.

«Ну й що?» — дивлячись на Берга, думав Дорнброк. — Ну й що, прокуроре? Ти йдеш по гарячому сліду, але мого хлопчика вже немає. Немає вже мого Ганса, а коли я зараз назву тобі ім'я, тоді не буде і мого діла, і тоді вже зовсім нічого не залишиться на цьому світі…»

— Ви можете сказати мені, що ставилося за обов'язок вашому сину в його останню поїздку?

— Те саме, що й завжди: вирішення справ, пов'язаних з виробництвом і фінансуванням нашого підприємства.

— Ви можете ознайомити мене з діловими паперами, з усіма документами, пов'язаними з його поїздкою?

Після довгої мовчанки Дорнброк відповів:

— Я повинен погодити це із спостережною радою.

— Коли це може бути?

— Як тільки лікарі дозволять мені встати.