Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 53

Хмари під літаком громадилися величезними сніговими скелями, їх пробили навскоси сильні синьо-червоні промені призахідного сонця. Тут, в Азії, вони були якісь особливі, ці хмари. В Європі вони плоскі, а тут громадилися, ніби повторюючи своєю невагомістю грізні контури Гімалаїв.

«Але все-таки Нора наплутала в головному, — подумав Люс, ковтнувши з пляшки ще раз, — вона змішала доброту з безвіллям. Вона вирішила, що я безвільна ганчірка, і сказала мені, що я одружився з нею заради її спадщини. І цим вона знищила наш альянс, який називається католичним шлюбом. Виявляється, я жив десять років з людиною, яка не вірила мені ні на йоту. Хоча Паоло правий — усе від комплексу… Спадщина тата-генерала… Ми одержали від нього в подарунок «фольксваген», що пройшов сорок дві тисячі… Звичайно, я одружився з цим «фольксвагеном», з ким же іще?! «Ми не можемо розлучитися, бо в нас діти!» Але ж я поганий батько, за твоїми словами! А ти чудова мати! «Кому потрібні твої фільми?! Кому?!» Все правильно. Нікому. Чортзна-що, а не фільми. А цей може вийти. Тому що продюсери не дали на нього ні копійки… А тобі, моя радість, доведеться піти попрацювати в офіс… Триста сорок марок на місяць — за культурні манери й благопристойну зовнішність. Якщо людині твердити десять років, що вона свиня, вона в це повірить — так, здається, в прислів'ї? Але я поки ще краплинку вірю в те, що лишаюся людиною…»

Він купив квиток з Берліна з десятигодинною зупинкою у Венеції. Там він зразу ж поїхав по головному каналу, зійшов на Санта-Лючія, не доїжджаючи зупинки до площі Святого Марка, щоб іще раз — удруге в житті — пройти по крихітних вуличках, мимо «Грітті», випити чогось міцного в павільйоні на набережній, який завжди був порожній, незважаючи на рекламу й малюнки, де обіцяли найдешевші страви: англійцям — англійські, янкі — американські… Цей нещасний павільйон завжди пустував, тому що Хемінгуей пив у сусідньому «Гаррі».

Там, постоявши на площі, Люс болісно згадував назву римського фонтана, куди треба було кинути одну монету, щоб вернутися у Вічне Місто, дві — щоб одружитися з коханою, а три монетки треба кидати тому, хто хоче розлучитися…

«Чому я вперся у цей проклятий фонтан? — подумав тоді Люс. — А, ясно, просто тут, на Святому Марку, немає фонтана, а моя міщанська натура волає проти цього: така величезна площа — і без фонтана. А коли б поставили на ній фонтан — усе розсипалося б к чортовій матері: гармонія руйнується одним штрихом раз і назавжди».

Він сів на пароплавчик, що плив на острів Кіпріані, і поїхав до дружини й до дітей. Він їхав лише для того, щоб сказати Норі про розлучення й обговорити всі формальності.

…Розмова на Кіпріані була довга, хоча Люс запевнив себе, що їде він до неї на п'ять хвилин і на годину — до дітей.

— Якщо ти приїхав тільки для того, щоб сказати мені про розлучення, — пополотнівши, заговорила Нора, — тоді тобі нема чого зустрічатися з дітьми: вони все розуміють, це садизм по відношенню до дітей. Я до цього звикла, але я не думала, що ти можеш бути таким жорстоким до своїх дітей…

«Добре було б узяти з собою камеру, — думав він зовсім про інше, щоб не вибухнути й не нагрубити, слухаючи нісенітницю, яку верзла Нора. — Правда, зайвий вантаж… Багаж коштує дуже дорого… А скільки буде потрібно плівки? Залишити в номері не можна — засвітять… Ні, треба сподіватися на блокнот, диктофон, а головне — на пам'ять. А яка ж сволота цей Карлхен — він, як боягуз, утік від мене! Є фанатики-ультра: праві й ліві. А цей фанатичний центрист; у всьому й завжди — з владою! З будь-якою, але з владою!»

— Коли я приїхала від дідуся, ти розважався у повій! Так, у повій у Мюнхені! Мені сказала про це Лізхен!

— Вона що, тримала свічку? (Берг каже правду: мистецтво тепер на роздоріжжі. Нацистам вигідне таке мистецтво, герої якого співають старонімецькі пісні й ходять у народних костюмах — посміховище для всього світу. Це ж не ансамбль танцю, а народ. Те, що дозволено ансамблю, не дозволено країні. Вони хочуть таким чином зберегти традиції. А які в нас традиції? Від Фрідріха Великого — до Бісмарка, а потім через кайзера — до Гітлера. Зберегти традиції — діло етнографів; прогрес тим і чудовий, що руйнує традиції, утверджуючи себе в новому. Гасова лампа — ніжна традиція минулого століття…»)

— Мені ти раз за разом повторюєш: «економія, економія, економія заради моєї роботи», а сам кидаєш гроші на вітер із своїми друзями й шлюхами, які тебе зраджують на кожному розі вулиці!

(«В Берліні сто тисяч вулиць, на якому ж саме розі? Що вона верзе?»)

— Хто тобі це сказав?

— Мої друзі…

— А мої вороги, — закричав він, — розповідали мені сто разів про те, як ти втішаєшся від мого садизму зі своїм лікарем. Мій садизм — це коли я не сплю з тобою… А я, коли працюю, стаю імпотентом! Ясно тобі?!

(«Нічого, нехай помовчить хвилину, а то в мене голова почала паморочитися від її слів і серце щемить… Так можна довести до інфаркту… А може, вона психічнохвора? Слава богу, мовчить… Чому я думав про традиції?.. Ага… Берг… Старі люди хочуть, щоб ми робили такі ж фільми, які були колись, щоб розчулювали їх, як у німому кіно… Нехай тоді їздять на конях, а не на машинах. Усі наші крамарі бояться лізти в техніку — вони в ній ніякого біса не тямлять, тому що неграмотні, а в кіно лізуть усі, це ж так легко — робити кінематограф! Старому крамареві нецікаво читати книжку про молодого фізика, йому не зрозумілий світ цієї нової людини; йому хочеться читати про самого себе, щоб усе було ясно й просто: порок покарано, доброчесність, краплинку постраждавши, все-таки перемогла. «Дітки, наслідуйте доброчесність, бачите ж, зло гидке!» Отак вони й чіпляються за штанину прогресу. І виходить, що «нога техніки» ступила бозна-куди, а «нога духу» — в болоті, бо за неї вчепилися старі крамарі. Їм би про своїх дітей подумати, а вони не можуть — честолюбство не дозволяє: «Дурна молодість, що вона тямить у житті?!» Так і підштовхують своїх дітей до бунтів! Чорт, тепер серце здавило… А, це вона знову про те, що я розпутна тварюка…»)

— Навіщо ж ти тоді живеш зі мною? Хіба можна жити з розпутною тварюкою? Ти ж така горда людина…

— Який же ти негідник! Хіба я жила б з тобою, коли б не діти?!

(«Якщо я зроблю цей фільм, я принесу дітям більше користі у порівнянні з тим, що вона возить їх на пляжі… Це змусить їх визначити позицію в житті — з ким вони? Дітям не буде соромно за мене… Це жахливо, коли дітям соромно за батьків… Син Франца сміється з батька відкрито: «Наш лакей пише ще один трактат про користь шибениць у боротьбі з комунізмом». Так він і каже. Але при цьому купує машини й дівок за батькові гроші. І ні в що не вірить. І про країну каже «загиджена конюшня». Я застрелив би такого сина… А Франц лише ніяково посміхається й пише далі свої лакейські трактати…»)

— Годі, Нора. Це нечесно… Я ж не стежу за тобою… А міг би… І я все знаю про цей самий порошок у нашій спальні… Годі…

Потім були сльози; вона говорила, що треба забути «всю гидоту й глупство минулого». А він повторював тільки одну фразу: «Нора, все скінчено».

У глибині душі — зараз у літаку він признався собі в цьому — він сподівався, що все ще може налагодитись. Але він повторював своє «Нора, все скінчено», бо він і вірив і не вірив її обіцянням «почати все заново — без ідіотських сцен». Вона знову заплакала, а потім, зло примружившись, сказала йому: «Ти одружився зі мною заради спадщини…» Тоді він повернувся й вийшов. Вона закричала навздогін: «Люс! Фердінанд! Фред! Вернись! А то буде погано! Вернись!» Досі це впливало — «божевільна жінка, повіситься в туалеті», — і він повертався. Зараз, перескакуючи через три сходини, він біг униз, немовби за ним хтось гнався, і у вухах лунало: «Ти одружився зі мною заради спадщини, а коли я сказала, що батько нічого мені не лишив, ти прийшов по розлучення!»

Руки перестали тремтіти, тілу було тепло, і ноги стали гарячі — всі ті шість годин, які він добирався до римського аеропорту і чекав літака, пальці ніг були холодні мов крига, й затерпли. Лише тепер, коли літак перевалив через Гімалаї і він добряче випив, багатогодинне відчуття холоду облишило Люса.