Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 79

ГЕРІНГ-ІІ

(1946)

Герінг увійшов до своєї камери, відчуваючи, що сорочка, яку він надів під кітель, пошитий з м'якої тканини, стала зовсім мокра, хоч викручуй. Читання вироку було виснажливе, так страшно й чітко він бачив — немов йому показували фільм про самого себе — усі ті роки, що він провів у Берліні та Карінхалле: овації юрби, урочисті паради, спортивні свята, прийоми в рейхсканцелярії, заздравиці на його честь, які гриміли на вулицях з гучномовців, — і сили покинули його зовсім.

Слухаючи вирок, він раз по раз повертався пам'яттю до перехресних допитів, яким піддавали не тільки його, а й усіх інших партайгеноссе, подумки перевіряючи — укотре вже, — чи пристойно він і ті, за кого він тут відповідав, виглядатимуть в очах нащадків.

Він згадував запитання англійського обвинувача Джексона і його, Герінга, відповіді з фотографічною чіткістю.

Він вирішив відповідати коротко й чітко, щоб ніхто й ніколи не зміг дорікнути йому за те, що він боявся відповідальності чи приховував правду; так, битву програно, але піти треба, залишивши по собі таку пам'ять, яка протистояла б морю брехні, що вихлюпнула на рух більшовицька преса та єврейська пропаганда Уолл-стріту.

Герінг вимогливо переглядав цю стрічку довжиною чотирнадцять місяців, — кадр за кадром, метр за метром, — і початок цього фільму здавався йому цілком рицарським.

Він бачив обличчя Джексона, холодне, спокійне в своїй бундючності, ненависне йому обличчя, і чув його голос, монотонний і байдужий:

— Прийшовши до влади, ви негайно знищили парламентський уряд в Німеччині?

Він чув і свої відповіді, бачив себе немов з боку, оцінюючи себе не як Герінг уже, Герінг скоро зникне, а як глядач майбутнього фільму, який зняла історія, а не кінематографісти:

— Він нам більше був не потрібен.

— Для того щоб утримати владу, ви заборонили всі опозиційні партії?

— Ми вважали за конче потрібне у майбутньому не допускати існування опозицій.

— Ви проповідували теорію про необхідність знищення всіх тих, хто був настроєний опозиційно до нацистської партії?

— Оскільки опозиція в будь-якій формі заважала нашій роботі на благо нації, опозиційність цих осіб не могла бути терпима.

— Після пожежі рейхстагу ви організували велику чистку, під час якої багатьох було заарештовано і багатьох убито?

— Я не знаю жодного випадку, щоб бодай одну людину було вбито через пожежу в приміщенні рейхстагу, крім засудженого імперським судом палія Ван дер Люббе. Арешти, які ви пов'язуєте з пожежею рейхстагу, насправді були спрямовані проти комуністичних діячів. Арешти проходили зовсім незалежно від цієї пожежі. Пожежа тільки прискорила їхній арешт.

— Отже, у вас уже до пожежі були готові списки для арештів комуністів?

— Так.

— Ви і фюрер зустрілись під час пожежі?

— Так.

— І тут же, на місці, ви вирішили заарештувати всіх комуністів?

— Я підкреслюю, що рішення було прийнято задовго до цього. Але розпорядження на виконання рішення про негайний арешт надійшло тієї ж ночі.

— Хто був Карл Ернст?

— Я не знаю, чи було його ім'я Карл, але знаю, що Ернст був керівником СА в Берліні.

— Хто такий Хельдорф?

— Згодом він став керівником СА в Берліні.

— А хто такий Хейнес?

— Він був начальником СА в Сілезії.

— Вам відомо, що Ернст заявив, зізнавшись, що він і вищеназвані особи втрьох підпалили рейхстаг і що ви та Геббельс планували цей підпал і дали їм речовини, які легко спалахують, — рідкий фосфор та гас, котрі поклали для них у підземному ході, що веде з вашого будинку до приміщення рейхстагу?

— Я не знаю ні про яку заяву керівника СА Ернста.

— Але з вашого будинку в рейхстаг вів спеціальний хід?

— Є хід, по якому доставляли кокс для центрального опалення.

— Ви коли-небудь хвалилися тим, що підпалили рейхстаг, — хоча б жартома?

— Ні.

— Отже, ви ніколи не говорили, що підпалили рейхстаг?

— Ні.

— Ви пригадуєте сніданок у день народження Гітлера в сорок другому році?

— Ні.

— Ви не пригадуєте? Я попрошу, щоб вам показали письмову заяву генерала Франца Гальдера: «Я чув на власні вуха, як Герінг вигукнув: «Єдина людина, яка справді знає рейхстаг, — це я, бо я підпалив його!» Сказавши це, рейхс-маршал поляскав себе по стегну».

— Цієї розмови взагалі не було.

— Ви знаєте, хто такий Гальдер?

— Так.

— Яку посаду він займав у армії?

— Він був начальником штабу сухопутних військ….

Герінг устав з жорстокого вузенького ліжка, походив по камері, легко закинувши руки за спину; спинився під вікном, підвів голову, щоб побачити зірку на низькому осінньому небі; чомусь виразно уявив, як режисер, який сидітиме на високому стільці поруч з оператором на зйомці фільму про нього, про рейхсмаршала Великої Римської імперії германської нації, неодмінно скаже акторові, щоб той повторив цей жест; розслаблені кисті — за спину, різко піднята голова, стримана, сповнена гідності усмішка в'язня, який дивиться на зірки. Немовби показуючи майбутньому виконавцеві своєї ролі цей жест ще раз, Герінг повернувся до ліжка, знову закинув руки за спину і підійшов до віконця; але голову підвів аж надто різко, ніби відчувши на собі чийсь погляд, — вийшло картинно, подумав він, а дивиться на мене охоронник, він же безперестану дивиться, пора до цього звикнути. Якби все було, гірко подумав він, як було, Геббельс привіз би мені цей фільм і ми викликали б режисера, зробили йому зауваження, попросили щось змінити й перезняти, і він навряд чи відмовив би нашому проханню, а хто попросить прибрати картинність і фальш тоді, коли зніматимуть цей фільм?! До речі, назва мусить бути коротка і скромна. Мабуть, люди підуть на картину «Рейхсмаршал». Чи навіть просто «Герінг». Моє ім'я предметне, в ньому прихована про-стрільна конкретика, «Герінг»… Так, не «Рейхсмаршал», а саме «Герінг», так буде значно достойніше, все-таки я ще й досі не збагнув, яке велике щастя випало мені: лише той політик по-справжньому добився чогось, коли люди знають його не за титулами та званнями, а тільки на саме ім'я…

Ну, гаразд, спитав він себе, а якщо режисер зніматиме стрічку й вивчатиме архіви Нюрнберга і цей допит, що він скаже собі? «Наш Герінг переміг у битві з терором союзних суддів?» Чи, навпаки, визнає мою поразку?

Герінг походив по камері, все ще відчуваючи на собі погляди, ні, не цього американця, який дивиться на нього у вічко, а мільйонів тих, до кого повернеться його дух, а це буде пізніше, коли настане час відплати.

Зрештою, сказав він собі, я відкрито визнав, що мав намір розігнати опозицію й заарештувати комуністів. Так, боротьба є боротьба, з цим можна не погодитись, але картати мене за це не можна. Я відверто сказав, що мені не потрібно було підпалювати рейхстаг, бо я й так запроторив би в тюрми всіх, хто з нами не згоден. Позиція? Так, це позиція, а жодна позиція не буває беззаперечна. Я не виляв, як Ріббентроп чи Кальтенбруннер, я закривав обличчя руками, щоб не бачити цієї ганьби, я переконував їх на прогулянках приймати бій, доводячи вимушеність своєї правоти, а не відкидати очевидне, але так не було! Який же принизливий звірячий потяг до життя!

Він підійшов до стола, обережно сів на маленький стілець, угвинчений у бетонну підлогу камери, й заходився вивчати сторінки допиту, який вів російський обвинувач.

— Чи визнаєте ви, що метою війни проти Радянського Союзу було захоплення територій до Уралу? Приєднання до імперії Прибалтики, Криму, Кавказу, Волзьких районів? Підкорення Німеччині України, Білорусії та інших областей? Ви визнаєте це?

Герінг виразно почув свій голос, сповнений спокійної гідності, іронічний погляд, звернений на росіянина, зовсім розслаблена поза, ніякого напруження, абсолютна тобі статечність, але не безсила, а навпаки, охоплююча приховану, пружну енергію:

— Я не визнаю цього ні в якій мірі.