Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 66

— Бо дали мені можливість відчути ваш до мене інтерес. Якби ви були байдужі, я б з шкіри лізла, аби вам сподобатись.

— Жінки люблять, коли з ними грубі?

— Ні. Цього ніхто не любить… Я, звичайно, не знаю, може, якимсь психопаткам це подобається… Але гру любить кожна жінка. Ви, чоловіки, відібрали у жінок право на інтригу, ви не пускаєте нас в дипломатію, не дозволяєте керувати шпигунським підпіллям, не любите, коли ми стаємо професорами, ви дуже владолюбні за своїм кроєм, і нам лишається виявляти свої людські риси тільки в одному: у грі з вами… За вас же, не думайте…

— От хороша телятина, — сказав Роумен.

— Я на неї й націлилась. Квапдо? — спитала вона продавця.

Той здивовано подивився на Роумена, іспанці не розуміють, коли на їхній мові розмовляють погано, це ж так просто, розмовляти по-іспанському.

— Сеньйорита запитує, скільки коштує? — допоміг Роумен. — Зважте два гарних шматки. Якщо у вас залишилися нирки й печінка, ми теж заберемо.

— Скільки коштує? — повторила Кріста. — Дуже дорого?

— Ні, терпимо, — він простяг їй гроші. — Купіть-но торбинку, вони тут зручні, продають у крайньому ряду.

— Навіщо? — дівчина знизала плечима. — Я збігаю в машину, у мене завжди є з собою сумка, це ще з часів окупації… Дайте ключ.

— Так я ж не замкнув дверей.

— Так, правильно, забула. Я зараз, — і вона побігла до виходу, і Роумен помітив, як усі продавці, що стояли за прилавками, проводжали її томними очима.

А все-таки ми півні, подумав Роумен, справжні півні, ті теж дуже полюбляють пасти своїх курок, і так само гордовито оглядають суперників, і так само пихато походжають подвір'ям, мені бракує тільки шор, слово честі, та ще й золотавого півнячого гребеня. Найдурніші істоти на землі — півні… Ввечері я поведу її в «Лас Брухас», там співають кращі фламенко, нехай витріщають на неї очі, це, виявляється, дуже приємно… Як це погано — відвикати від товариства жінок, яким не треба платити, думаєш, як це зробити б тактовніше, шукаємо кишеню, а в неї немає кишень, в сумку впхнути конверт негарно, мало що в неї там лежить, протизаплідні таблетки, фотографія коханого чи аспірин… Чорт, невже я зустрів ту, про яку мріяв? Це ж завжди несподівано, як сніг на голову; коли плануєш щось, неодмінно все виходить навпаки… Але дуже погано те, що я відчуваю до неї якусь тендітну ніжність, я не можу уявити її поруч, близько, моєю… Розчарування розбивають людину навпіл — живе мрією, яка відчужена, і грубим задоволенням потреби; поспав з кимось, відчув у собі ще більшу порожнечу, й знову весь у полоні мрії, все дужче розуміючи, що вона, як кожна справжня мрія, нездійсненна.

Кріста (мені зручніше називати її «Кріс», подумав Пол) прибігла з маленькою, але дуже місткою сумочкою; вони склали в неї хамон, овочі, селянський сир і жовтий скрутень масла з Кастілії — там його присолюють і в коров'яче молоко додають трохи козячого й кобилячого, чудо, а не масло, мабуть, їй сподобається.

Продавці знову провели Крістіну очима; не втрималися, щоб не прицмокнути язиками; мавританське, — це в них невигойне, та чи й треба вигоювати?!

— А вино? — спитала вона. — Чому ви не купили вина?

— Тому що в мене дома стоять три барильця чудового вина, — відповів Пол. — Є віскі, джин, німецькі рислінги довоєнного розливу, коньяк з Марселя, — чого душа забажає.

— Ох, яка ж я голодна, — сказала дівчина, — Наші покупки страшенно смачно пахнуть. Я можу не їсти цілий день, але як тільки почую запах їжі, в мені прокидається Гаргантюа.

— Хамон ніколи не куштували?

— Ні. А що це?

— Це пояснити важко. Селянський сир любите?

— Ох, не моріть голодом, будь ласка, Пол, краще швидше поїдемо, га?..

Він привіз її до себе, на Серано; в його величезній квартирі було надзвичайно чисто; сеньйора Марія прибирала в нього тричі на тиждень; як і всі іспанки, страшенно була охайна; те, що Лайза встигала за годину, вона робила як священнодійство майже цілий день: пил витирала тричі, пилососом не користувалась — дуже складний агрегат; лазила на колінах під ліжком — немає нічого надійнішого за вологу ганчірку; обов'язково мила вікна, хоч вони були зовсім чисті, і старанно вибивала ковдри й пледи, викинувши їх на підвіконня, хоч Роумен ніколи не вкривався нічим, крім простирадла.

— У вас тут, як у храмі, — сказала Кріста. — Хто стежить за чистотою у вашому домі?

— Подруга, — відповів він, поставивши чемодан дівчини в передпокої на маленький столик біля дзеркала, набрав номер Харріса й попередив, що зустріч переноситься на завтра, виникла невідкладна справа, будь ласка, пробачте, Боб.

— А як ставиться до вашої служниці дружина? — спитала Крістіна.

— Вони терплять одна одну.

— Ви кажете неправду. І якщо ви хочете, щоб я у вас залишилась, віднесіть мій чемодан у ту кімнату, де я спатиму.

— Вибирайте самі, — сказав він, — я ж не знаю, яка кімната вам сподобається.

Він показав їй великий хол з низьким диваном біля скляних дверей на величезний балкон, де був маленький басейн і солярій, свій кабінет, їдальню й спальню.

— Де подобається?

— Можна в холі?

— Звичайно.

— Ідеально було б влаштуватися на вашому чудовому балконі. Казкова квартира… Ви, мабуть, дуже багатий, еге ж?

— Ще й який… Що стосується балкона, то не треба дражнити іспанців, вони вночі проникливі, як кішки.

— Щось дуже ви їх любите.

— Вони того варті.

— А як звати вашу подругу, що тут прибирає?

— Марія.

— Скільки їй років?

— Двадцять п'ять, — відповів він і подзвонив в ІТТ.

— Сеньйор Брунн в архіві, там немає апарата, можемо попросити підійти, але доведеться почекати.

— Ні, спасибі, — сказав Роумен. — Передайте, що дзвонив Пол, я зв'яжуся з ним увечері.

Крістіна іще раз оглянула його квартиру, понюхала, чим пахне на кухні, й спитала:

— Марія — гарненька?

— Так.

— Навіщо ж ви привезли мене сюди?

— Жалко стало…

— Знаєте, викличте таксі.

— Зараз. Тільки спочатку зробіть мені м'ясо.

— Щось мені розхотілося робити вам м'ясо.

— Ви що, ревнуєте?

Кріста подивилася на нього з усмішкою.

— Як це ви робите? — вона повторила його жест, зігнувшись навпіл. — Так? Це означає, що вам смішно, га? Ну от і мені також смішно. Почекайте, а чи не берете ви реванш за мого друга?

Він поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе, поцілував у лоб і відповів:

— А ти як думаєш?

Вона обійняла його за шию, заглянула в очі й тихо сказала:

— Мабуть, на балконі мені буде дуже холодно.

— І я так думаю.

… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:

— Запевняю тебе, там уже все закінчилось…

— Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?

— Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.

— А я хочу тобою похвастатись.

— Це приємно?

— Дуже.

— Але ж я потвора.

— Не кокетуй.

— Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.

— Як у тебе бувало? Так, як зі мною?

— Тобі треба брехати?

— Ти ж математик… Калькулюй.

— Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, — не було…

— А потім?

— Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.

— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?

— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.

— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.

— Не обманюй себе.

— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.