Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 49

— Як ви гадаєте, Мерк, що скажуть американці, коли ми, саме ми, наша організація, зможемо виявити Мюллера та його ланцюг, розкиданий по всьому світу?

— Вони скажуть спасибі, — відповів Мерк. — Тільки я думаю, що Мюллер загинув.

— Дуже шкода, якщо він загинув. Коли чесні німці, тобто ми, віддаємо до рук правосуддя німця-бузувіра, тобто Мюллера, це не може не підняти наш авторитет. Тому Мюллера мусимо знайти ми. Це зміцнить наші позиції у суперництві з Аденауером, який будує свої стосунки з американцями набагато незалежніше й жорстокіше, ніж ми. Він, звичайно, розумна людина, але я не хочу, щоб він став єдиним законодавцем політичної моди на німецькому горизонті. Я хочу, щоб моду диктували ті люди, яких ми виведемо на політичну арену, ми, а не Аденауер.

— Мені здається, ви завжди були сповнені респекту в ставленні до старого пана, — мовив Мерк.

— Я справді сповнений до нього респекту. Але він сугубо цивільна людина, отже, він може за певних обставин піти на друге Раппало й встановити контакт з Москвою. Жоден воєнний стратег на це більше не піде і правильно зробить.

— Ви відкидаєте будь-яку форму компромісу з росіянами?

— Я… Ми зробимо все, щоб виключити можливість такого компромісу. Німці — єдина нація в Європі, яка може гарантувати той мир, умови якого ми з вами формулюватимемо. Ми — і ніхто інший. Для того щоб гросадмірал Редер і гросадмірал Деніц стали героями для майбутнього покоління німців — а вони будуть ними, — ми, саме ми, повинні віддати світові оце чудовисько — Мюллера. Я йду далі, Мерк… У документах промайнуло дещо про те, що Мюллер передбачав контакт цього самого Шті… Як його?

— Штірліца.

— Спасибі. Так от, він передбачав контакт Штірліца з секретною службою росіян і все-таки не кинув його в підвал, як повинен був би зробити, не повісив на рояльній струні, а навпаки, тримав біля себе. Навіщо? Не знаю. І не хочу знати. Та коли ми доведемо світові, що гестапівець Мюллер був зв'язаний — через цього самого Штірліца — з більшовиками, тоді ми доб'ємося того, чого ще не вдавалося нікому. Розумієте мене?

— Не просто розумію, а захоплююсь.

— Захоплюються голландським живописом, — посміхнувся Гелен. — Не треба мною захоплюватись, треба сперечатися зі мною, щоб концепція була абсолютно вивірена. Дивіться, що можна зробити… Ми знайомимо Кемпа з тими матеріалами, які є в нашому розпорядженні про Штірліца.

— У нас немає матеріалів оперативного значення, генерале. Треба сформулювати ідею, а Кемпу доручити зробити грубу роботу. Але її не зробиш, якщо він не має в руках кількох бомб, які заженуть Штірліца в тісний кут.

— Не зажене, — погодився Гелен. — А мені треба добитися, щоб цей самий Штірліц виконував усе те, що ми йому запишемо в нашому сценарії. Роль буде завидна, її треба виконувати натхненно, але під нашим постійним контролем. Запросіть усіх наших друзів: можливо, в них є якісь матеріали про Штірліца… Надії, звичайно, мало, але хто не шукає, той не знаходить, іщущий да обрящет… Суть моєї пропозиції зводиться до того, щоб передислокувати Штірліца в Латинську Америку. Там найсильніша колонія націонал-соціалістів, там приховані найцікавіші зв'язки, звідти можна підібратися до Мюллера, якщо він живий, і коли до нього підбереться Штірліц, ми пристукнемо їх обох. Але перед цим ми постараємося дати можливість Штірліцу налагодити контакт з росіянами. Це буде такий залп, від якого Кремлю не вичухатись: альянс з гестапо Мюллером це така компрометація, якої їм не простить історія… Як?

— Грандіозно, — відповів Мерк. — Тільки дуже страшно, генерале. Росіяни мають право стати на дибки. Може, ведмедя варто дратувати до певної міри?

— Його не треба дратувати взагалі. Його треба відстрелювати, Мерк.

Через три тижні Мерк поклав на стіл Гелена документи шведської поліції, пов'язані з розшуком доктора БоЛьзена, що обвинувачувався в умисному вбивстві фрау Дагмар Фрайтаг, яку знайшли мертвою на паромі, що відплив до Швеції з Німеччини в березні сорок п'ятого року; останнім, з ким вона мала контакт, був доктор Бользен, він же Штірліц, він же Максімо Брунн.

А ще через вісім днів Мерк повідомив Гелену адресу фрау Руббнау в Женеві. Вона начебто колись заявляла поліцейським властям Швейцарії, що в загибелі її чоловіка Вальтера Рубенау винен саме СС штандартенфюрер Штірліц.

— Пошліть до неї Барб'є, — сказав Гелен. — Нехай він як слід промацає її й привезе офіційну заяву цієї нещасної, адресовану не швейцарським властям, а нашій приватній організації по розслідуванню нацистських злочинів.

— Це неможливо.

— Чому?

— Фрау Рубенау — дружина єврея. Барб'є просто не зможе з нею розмовляти, він паталогічний антисеміт.

— А ви передайте йому наказ, Мерк. І нагадайте, що невиконання наказу не прощають. Я також не палаю любов'ю до євреїв, але це не заважає мені підтримувати дружні стосунки з директором банку, який переказує мені гроші, а він за національністю аж ніяк не іспанець.

БАРБ'Є-1

(1946)

Фрау Єву Рубенау йому пощастило знайти в Монтрьо, як і передбачав Мерк, бо саме там була дуже сильна єврейська община, що сформувалася після того, як Гітлер розв'язав антисемітську кампанію, позбавивши євреїв права займатися науковою та громадською діяльністю; бойкоту зазнали перукарні, ресторани, швейні та взуттєві майстерні; євреїв, що працювали на заводах та фабриках, заарештували зразу ж після приходу нацистів до влади, бо переважна більшість перебувала в лавах комуністичної чи соціал-демократичної партій; чимало з тих, хто встиг виїхати з рейху, осіли саме там, у Монтрьо.

На конспіративній зустрічі людина, що прийшла від Мерка, вручила Барб'є шведський паспорт з швейцарською візою на ім'я Олафа Брінберга, триста швейцарських франків і квиток до Берна. «Далі поїдете автобусом, цілком пасторальні краєвиди, відпочинете; через три дні ви маєте повернутися, я чекатиму вас на вокзалі в Базелі; коли ми помітимо щось підозріле, я у ваше купе не сяду. Їдьте додому, я знайду можливість з вами зв'язатися».

Назавтра Барб'є приїхав до Берна; перше, що він зробив, — зайшов у ресторан і замовив розкішний обід; яка шкода, що Регіна й діти, Клаус і Ута, позбавлені цього; я привезу їм ящик з харчами; як же добре бути нейтральною країною, чорт забирай; спочатку він з'їв татар-азу, три порції жовтого масла, бульйон з грінками, шніцель по-віденськи, замовив до кави сири й завершив свій бенкет подвійною порцією вершкового морозива.

У Женеві, перед тим як сісти в автобус, що йшов до Лозанни і далі, в Монтрьо, він знову зайшов у невеличкий ресторанчик, що містився навскіс від вокзалу, спитав, чи є айсбан, вислухав трохи здивовану відповідь офіціанта, що, звичайно, є, попросив приготувати дуже великий шматок, потім, соромлячись самого себе, замовив дві порції масла (конче потрібного для зору, вітамін «А» в чистому вигляді) і порцію шинки — «хочу підзаправитися перед гарячим, пропустив обід, був у дорозі, а попереду неблизька дорога в гори».

Приїхавши в Монтрьо, він зупинився в пансіоні мадам Фроле, яку просто вразила вимова шведського гостя: «У вас істинно південний акцент, ніколи не жили в Ліоні?! Ви справжній ліонець, я сама родом звідти, я втекла, коли прийшли боші і почали свій кривавий шабаш!»

Барб'є похолов од жаху; треба покласти це старе стерво в ліжко, вони про все забувають — і про бошів, і про шабаш, коли береш їх за цицьку і робиш боляче; нехай вона пам'ятає про коханця, а не про шведа з чудовою ліонською вимовою; він попросив мадам купити хорошого вина, на її смак; пили до двох годин, потім він залишився в старої; пішов з пансіону рано-вранці, коли мадам ще спала; нехай згадує цю ніч, а не мою ліонську вимову, і так їй дістався подарунок на схилі віку, цьому французькому стерву.

Перед тим як іти туди, де жила фрау Єва Рубенау, він зайшов у ресторан тризірочного готелю, попросив приготуй вати йому яєчню з шинкою, замовив ковбасу і сир; лише потім збагнув: офіціанти не можуть не помітити, який же це дурень замовляє такий дивовижний сніданок; трохи мармеладу, рогалик і кава — так снідають нормальні люди; але він не міг нічого з собою вдіяти; після того як перестав бути людиною СС, після того як крах рейху позбавив його звичних благ та розкішної їжі, запакованої в акуратні картонні ящики, Барб'є завжди відчував голод, зовсім не знайомий йому раніше.