Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 45

— Півроку.

— Скоро одержиш. Він ще живий. Працює добре, у таборі ним задоволені… Років через два повернеться до Дому, якщо тільки викине дурощі з своєї анархістської довбешки… Скільки тобі заплатив цей іноземець?

— Як дозволено по затвердженій муніципалітетом таксі.

— Не бреши мені, відьмо! Дав тобі на чай?

— Ні, сеньйоре.

— Покажи купюру, якою він розплатився.

— Я вже віддала її, сеньйоре. Я її віддала онукові, щоб він купив масла в дона Ернандеса.

— Ну що ж, видно, доведеться посидіти у нас твоєму онукові…

Стара прошкандибала до столика, де зберігала ключі, витягла з шухлядки три долари й простягла їх поліцейському, той сунув гроші в кишеню, погрозивши:

— Ще раз порушиш закон — покараю.

— Надалі я не порушуватиму закону, сеньйоре. У цього іноземця не було песет, і він поклав мені на стіл долари, я на них не дуже-то й розуміюся…

— На доларах розуміються всі. Куди він пішов?

— Не знаю, сеньйоре.

— Він питав тебе про щось?

— Ні.

— Що, весь час мовчав, жодного слова не промовив? Глухонімий?

— Ні, сеньйоре, здоровий… Слова промовляв, що було, $о було. Він просив мене зробити тортілью, я відповіла, що її готують у дона Петро, ну, він, мабуть, і пішов туди.

— Брешеш, карга, — позіхнув поліцейський, — я вже був у Педро. Куди він їде, не сказав?

— Ні, сеньйоре, не сказав.

— Ми його піймаємо, — сказав поліцейський. — І він напише папір. І в ньому розповість усе. Розумієш? І згадає кожне слово, яким з тобою обмінявся. Тоді я прийду сюди й візьму твого онука, ходер![29] Затям це. Зрозуміла, що я сказав?

— Так, сеньйоре.

— Ну, згадала?

— Начебто він щось говорив про автобус…

— Про який автобус? Є рейс на Мадрід, на Памплону, Віго, Сан-Себастьян…

— Ні, сеньйоре, цього я не пригадую, він начебто говорив про автобус — і все.

— Коли він пішов?

— Недавно.

— Скажи мені точно.

— Я ж не знаю, як воно за годинником, сеньйоре… Не гнівайтесь, я правду кажу… Ну, приблизно стільки часу, скільки треба, щоб закипіла каструля з водою…

— А коли вона закипить, треба втопити в неї твою сідницю… Як він був одягнений?

— На ньому була курточка.

— Якого кольору?

— Зеленкуватого.

— У береті?

— Ні, в кепці, я ж кажу, він іноземець…

— Вуса в нього були, борода яка?

— Ні, ні, цілком пристойний сеньйор, акуратний, доголений.

Поліцейський підвівся, стомлено зітхнув і поволі пішов до виходу. На порозі зупинився і, не обертаючись, сказав:

— Якщо він повернеться, не здумай сказати, що я тут був. І зразу ж пошли когось у поліцію…

Поліцейський повернувся в дільницю, доповів про все в міську службу безпеки; два агенти по нагляду за іноземцями без жодних зусиль знайшли Штірліца на станції, він стояв у черзі за квитком; ранковий автобус відійшов о шостій годині, треба було чекати вечірнього, який відправлявся о сьомій.

Через п'ять хвилин Пол Роумен виїхав з Мадріда на гоночному «форді»; взяв у помічника військового аташе Вайнберга, його батько воював разом з братом Пола в бригаді Лінкольна; загинули під Уескою; у Штатах їхні сім'ї дружили; обидва люто ненавиділи франкізм, на фронт у Європу пішли разом добровільно; в квітні сорок п'ятого їх відправили в Мадрід.

Через шість годин Пол приїхав у Бургос. Машина з чорної стала сіро-жовтою, геть уся вкрилася пилюкою; біля бару «Сеговія», на кальє Хенералісимо, — у кожному місті, хай йому грець, цей Франко, понавішував табличок зі своїм ім'ям — Пол зустрівся, як і домовились, з агентами безпеки; ті сиділи під парасолем на відкритій терасі й пили вино; грошима їх тут не балують, подумав Пол, вино поганеньке, коштує копійки, а на мигдаль чи кукурудзяні пластівці у тутешніх пінкертонів грошей не було.

— Я від Еронімо, — сказав Пол, — він просив передати, що має намір зробити візит на різдво.

Це були слова пароля від полковника Еронімо з відділу реєстрації іноземців Пуерта-дель-Соль; ключ до нього Пол підібрав не зразу, поступово, але все-таки підібрав, тепер працювали душа в душу.

— Хочете вина? — спитав один з агентів.

— Ні, спасибі, я не п'ю вина. Хіба що холодної мінеральної води.

Агенти перезирнулись; нічого, подумав Пол, платіть за холодну мінеральну воду, вона вдвічі дорожча від вашого кислого вина, не треба було пропонувати, теж мені, гранди паскудні.

Один з агентів клацнув пальцями так голосно, немов він працював не в таємній поліції, а на сцені, в ансамблі фламенко; сухо попросив офіціанта, що підбіг до них, принести кабальєро крижаної води, про мінеральну, зауважив Пол, не сказав, дадуть з7під крана, щоб не платити, викрутились, голубчики; запропонував їм сигарети; відмовились; іспанці не курять «рубіо»[30], тільки «негро»[31], вислухав запитання, яке їх уповноважило начальство поставити сеньйорові; знизавши плечима, відповів:

— Ні, ні, цей американський нікарагуанець ні в чому не перейшов межі закону. Вашого закону. Ми не звертаємося до вас офіційно. Звичайна дружня допомога. Сеньйор Брунн, який мене цікавить, забув внести гроші, він просто забув сплатити податки, розумієте? Нам доводиться в посольстві й цим займатися.

— Розумію, — відповів той агент, який, видно, був старший за званням. — Отже, наші послуги вам більше не потрібні?

— Ні, дякую. Велике спасибі. Де зараз сеньйор Брунн?

— Об'єкт, що вас цікавить, зараз у музеї.

— Ясно. А як він провів день? Нічого тривожного? Він досить багато п'є, ось у чому річ… Не бешкетував часом?. Ви ж знаєте, ми буйні, коли нап'ємося…

— Він взагалі нічого не пив, — відповів старший і замовк, мабуть, мав вказівку чекати запитань.

Чудово, сеньйори, я безмежно вам вдячний… Тільки от чи не пішов він з музею, поки я тут пив з вами воду?

— Нас повідомлять. Музей далеко?

— За рогом, три квартали.

А якщо він уже піде, коли я туди під'їду?

— Вас попередять біля входу. Дякую, сеньйори, до зустрічі…

У музеї Брунна, звичайно, вже не було; вродлива рудоволоса дівчина покликала Роумена (Пол зразу подумав, що вона пофарбувала волосся, але потім зрозумів, що воно таки справжнє, дівчина з Астурії, там у горах зустрічаються руді, дуже схожі на римлянок, тільки в тих немовби виточені, аристократичні, трошки хижі носи, а в цієї був кирпатенький, селянський, милий його серцю; чимось схожа на Пат, молодшу дочку їхнього сусіда по фермі).

— Куди він пішов, — спитав Пол тихо, хоч жодної людини не було в мертвотно-холодному холі музею, тільки старий касир куняв у своєму закутку, раз у раз роняючи голову на груди, як поганий диригент, котрий хоче взяти аудиторію не вмінням, а позою; проте чуба з лоба не відкидав, був лисий.

— Вас просять заїхати на Сан-Пердо, двадцять три, — відповіла дівчина.

— Якого чорта? — не стримався Пол. — Мені сказали, що ви знаєте, куди пішов той чоловік, який мені потрібен.

— Там знають, куди він подався, — відповіла дівчина і, обернувшись, пішла собі. Пол зрозумів, що розмовляти з нею марно, не скаже ні слова, шістка.

Він чортихнувся, підійшов до касира, спитав, як знайти кальє Сан-Педро, вислухав двадцять пустих і непотрібних слів про те, що всі у місті знають цю вулицю, як же можна не знати цю прекрасну тінисту вулицю, на якій живуть найповажніші сеньйори, вона ж зовсім поряд, треба поїхати прямо, потім повернути на кальє Алехандро-де-ла-Пенья, а далі біля ресторану «Лас пачолас» звернути ліворуч, перетнути авеніду де Мадрід, а там третій провулок ліворуч, лише самі особняки в парках.

Пол приїхав на цю вулицю, але вона виявилася не Сан-Педро, а Сан-Педро-Мартір.

Він угамував у собі бажання повернутися в музей, витягти старого з-за скла і примусити бігти поперед машини через місто, підштовхуючи його своїм бампером.