Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 31

— Рібау підтвердив свої слова під присягою?

— З приводу чого?

— З приводу смерті фрау Фрайтаг.

— Перегляньте уважно всі документи, там є висновок шведів. Ми були впевнені, що ви захочете одержати цей документ.

— Чому?

— Тому що я зібрав на вас деяку інформацію.

— Де вона?

— У нашому досьє. Хочете подивитись?

— Звичайно.

— Гаразд, дещо покажемо. Ну, я чекаю відповіді.

Штірліц підвівся з дивана, підійшов до умивальника, сполоснув обличчя, відчуваючи бридкий запах хлорки (водопровід ні к чорту, труби старі, а іспанці бояться інфекції — пам'ять про чуму живуча, немає нічого страшнішого від масового мору чи голоду, бо юрба стає некерованою), травлять мікробів, а заразом і очі; розтер обличчя рушником, акуратно повісив його на гачок, підійшов до дивана, сів, закинувши ногу на ногу, і сказав:

— Мене підібрав на дорозі працівник вашого ІТТ містер Кемп.

— Американець?

— Він назвався німцем. Може, натуралізований німець, не знаю. Вам перевірити легше, ніж мені.

— Ми перевіримо. Чого він од вас хотів?

— Того ж, що й ви. Чесності й моєї дружби.

— Я вашої дружби не хочу. Я нею гребую, пробачте за відвертість. Я дуже не люблю нацистів, але мені доручили зустрітися з вами, нагодувати вас обідом і поговорити про всіх ваших колишніх знайомих.

Навіщо ви показали мені ці фальшивки? — спитав Штірліц, кивнувши на фотографії й заяву консула; подивившись, він недбало кинув їх на стіл, вони розсипалися, лежали віялом, як новенькі гральні карти.

— Щоб ви знали, як вас шукають. Я видав би вас Інтерполу, слово честі, але мої шефи вважають за можливе використати вас як розповідача… Вони хочуть почути ваші розповіді про минуле, розумієте?

— Розумію.

— Якщо ви не погодитесь, нарікати доведеться на себе.

— Видасте трибуналу?

— Після нашої розмови — якщо вона матиме вербувальний характер — це вже неможливо.

— Що ж тоді робити? Піф-паф, ой-ой-ой, помирає зайчик той?

— Що-що?

— Є така казочка про бідного зайця, її добре переклали німецькою, а я постарався дослівно переказати вашою мовою…

— Дослівно — не вийде. В дослівному перекладі немає особистого начала, а без особистості будь-яка справа приречена на загибель.

— Правильно.

— Що вам пропонував Кемп?

— Пропонував роботу в ІТТ.

— Яку саме?

— Перекладачем.

— Гм… дивно… Що воно за один?

Якщо в Кемпа увіткнули апаратуру прослухування, подумав Штірліц, вони матимуть розшифровану розмову до дев'ятої ранку, хлопці вміють цінувати час. Коли ж у нього дома чисто, тоді мені невигідно говорити все; дві силии— не одна, є можливість маневру, якщо тільки він не продовжує гри, заздалегідь обумовленої з тим же Кемпом.

— Німець. Як і я. Начебто інженер…

— Давно він тут?

— Спитайте в ІТТ, може, він мені все брехав.

— В ІТТ ми спитаємо, звичайно, тільки от що дивно: роботу перекладача в цій фірмі мав запропонувати вам я, а не якийсь там Кемп. Де тут у вас телефон? У діда?

— Так.

— Я мушу подзвонити.

— Не будіть свого шефа, ще рано… Розсердиться…

— Шеф я. Будитиму помічника. Портьє розуміє англійську?

— А ви його самі спитайте.

Чоловік знову залився сміхом — при цьому він якось несподівано згинався навпіл, немов натикався на невидимий дріт; і вже безгучно сміючись, поклав на стіл ще один конверт і вийшов з номера.

Штірліц розпечатав його: там лежав паспорт громадянина Нікарагуа на ім'я Максимо Брунна з посвідкою на проживангія в Іспанії, триста доларів, візитна картка: Ерл Джекобс, Мадрід, ІТТ, генеральний директор. Ватіканської липи, яку вчора відібрав поліцейський на вулиці, в конверті не було, дивно.

«Що їм від мене потрібно? — стомлено подумав Штірліц. — Чи є Кемп, цей сміхотун і вчорашній Джонсоп ланками одного ланцюга? Так, безумовно. А навіщо викрутаси? Умови гри? Мабуть, вони вважають, що так треба? Хочуть мене заплутати? Але ж я розумію: вони мене плутають. Правильно, я розумію, тільки вони можуть не розуміти цього. Вони ж не знають мене. Вони одержали якісь архіви, а хіба можна до кінця збагнути людину, маючи лише архівні дані? Ні, звичайно. Це так, але ж їм міг розповісти про мене Шелленберг. Міг, але англійці нікому не віддають своєї інформації, навіть найближчим союзникам, взагалі правильно роблять; що знають двоє, те знають усі. Не намагайся полегшити життя, сказав собі Штірліц, до американців могли потрапити Айсман, Холтофф, Хьоттль, ці працювали зі мною, у них немає проти мене доказів, але вони мають уявлення про мою манеру думати, говорити й робити; три різні характери, цілком досить для того, щоб зобразити мій психологічний портрет… Чому тільки три?. А люди, які працювали з Кет на конспіративній квартирі? А Троль, котрий знав її і мене? А Шлаг, з яким ми розсталися друзями і який знає, хто я насправді? А може, все-таки ризикнути? І сказати прямо й відверто: «Годі вам, хлопці, зрештою, ми союзники, повідомте вашого посла в Москві для передачі в Кремль, що полковник Максим Максимович Ісаєв живий і чекає повернення додому». Ні, це можна було зробити минулого року, ще влітку, коли я лежав непорушний, а тепер, особливо після того, як вони затіяли штуку з Фрайтаг, це неможливе… Погоджуйся, на все погоджуйся, але за одну лишень плату: вимагай розслідування обставин убивства Фрайтаг. Доведи, що це робота Мюллера, чия ж іще, йому потрібен був гарант на випадок моєї втечі до нейтралів, ясно, навіщо він це зробив. Він міг не вірити Фрайтаг, міг боятися, що я зробив її своєю, але головне, що його лякало, — це моя втеча з рейху. Він страхувався. Вони вміли страхуватися кров'ю безневинних людей, складаючи вину за це на того, хто їм потрібний. Якщо цей американець відмовиться виконати цю мою умову, тоді треба послати все к чорту; тут. у пансіоні, вони навряд чи порішать мене, багато галасу; є година-дві на вчинок. Іти в метро, в будь-який спосіб відірватися від спостереження й тікати до французького кордону. Будь-що, тільки туди. Де підкине попутна машина, де автобус. Іти польовою дорогою, далі від шосе. Головне — іти, рух є те єдине, що може врятувати од відчуття безнадії. В усякому разі — це вихід. Брудним даватися не можна, бо вони тоді можуть сунути мене в будь-яку гидоту, не відмиєшся. І не заспокоюй себе Лойолою, його словами, що шкурка варта вичинки… Так, але як ти, саме ти, доведеш свою непричетність до вбивства Фрайтаг? В архівах не може бути рапорту виконавця. Таке навряд фіксується. Але в архіві можуть бути звіти шофера Ганса, якого потім убили люди Мюллера, щоб заплямувати мене кров'ю нещасного хлопця… В архіві повинен бути його рапорт про те, що ми з ним проводжали Фрайтаг у Швецію і вона стояла на борту парома і махала мені рукою, довго, якось беззахисно, дуже ніжно; усе-таки в людях, засуджених на загибель, заздалегідь прочитується приреченість… Так, це один шлях. Другий шлях для доказів мого алібі — екіпаж парома; судно шведське, ті, хто працював там півтора року тому, думаю, усе ще плавають з Німеччини до себе додому. Нехай американці спитають тих, хто бачив, як я ходив по пірсу, там ще стояла моя машина, як я прощався з жінкою, яка плакала, стоячи на борту. Я тоді був сам на пірсі, йшов дощ, машина стояла віддалік, але з парома її бачили, тоді з рейху практично ніхто не їздив до Швеції, кордони були перекриті, весь народ став заложником, щоб фюреру було не так страшно гинути самому… Напевне мене запам'ятали. Я назву точну дату. Я примушу себе згадати обличчя тих членів екіпажу, мимо яких я проходив з каюти першого класу до східців… Я мушу настроїтись на той день, зосередитись, подивитися це кіно в моїй пам'яті. Й описати тих, хто був тоді».

Американець повернувся замислений, сів до столу, уважно подивився на Штірліца, хмикнув і, повертівши головою, щоб розім'яти шию, спитав:

— Ну як?

— Чудово, — відповів Штірліц. — А у вас як? Помічник не сердився?

— Сердився. Лаяв мене найгіршими словами. Нічого, пересердиться. Ну, що надумали? Як моя пропозиція?