Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 121

— Добре, — сказав Кемп, відчувши тяжку втому, навіть плечі осунулись, — я зроблю все, що можу. Їдьмо на телеграф, звідти легше зв'язатися з ким треба, телефони ресторанів на підслухуванні, тутешні опозиціонери ресторанні, вони затівають двірські перевороти в ресторанах, зрозуміли? Хочете випити перед дорогою?

— Я п'ю після закінчення роботи, — відповів той. — Велике спасибі.

Після закінчення роботи ти лежатимеш на асфальті, подумав Кемп. Або на паркеті. Краще б на килимі, не так боляче падати. Та коли куля розірвала тебе, ти не відчуваєш болю від падіння, сказав він собі, ти сприймаєш падіння, як благо, як доторк до землі, яка дає силу; хтось з древніх намагався торкнутися ногою землі, коли його душив ворог, бо вірив, що вона дасть йому нову силу, і, здається, дала, але ж це буває в легендах, у житті все грубіше й жорстокіше, пахне горілою вовною, булькає червона кров у куточках рота і в горлі повно гіркої блювотини, бо пробита печінка, велика, як у корови, і така ж бура.

Він устав рвучко, бо зрозумів: ще мить, і він усе скаже Гаузнеру, він просто не зможе перебороти в собі цього бажання; хтось розповідав йому, здається Клаус Барб'є, що зрадник — перед тим моментом, коли він іде в камеру працювати проти свого близького друга — відчуває до нього таку ж краючу серце ніжність, як мати до своєї дитини. Але це триває тільки якусь мить; головне — подолати в собі криз, потім буде не так страшно; боляче — так, але не страшно, і коли біль усе-таки можна перенести, то страх безугавний, а тому нестерпний.

ПОЗИЦІЯ-І

Червень сорок шостого року в Нью-Йорку був дуже вологий і такий задушний, що відчуття липкої спеки не залишало городян і вночі, коли з океану налітав вітер; зливи — наче хтось поливав з брандспойта — були все-таки короткі і прохолоди не приносили.

… Посол Радянського Союзу Громико підвівся з-за столу, підійшов до вікна; Нью-Йорк уже спав, вулиці були безлюдні, в серпанковому сіро-розмитому небі бринів світанок; згадав Пушкіна — «адна заря смєніть другую спєшит, дав ночі полчаса», однак чи то магія Петрової столиці, чи невтолима туга за домівкою — вже третій рік він представляв за океаном Батьківщину, наймолодший «надзвичайний повноважний», немає ще тридцяти восьми, — але пронизливий своїм безутішним сумом пушкінський рядок не лягав на Нью-Йорк; воістину нам дим вітчизни і солодкий, і приємний…

Громико глянув на світляний циферблат: пів на третю; через сім годин виступ у Комісії ООН по контролю над атомною енергією; вранці одержали пропозиції Кремля: від того, як він вмотивує необхідність прийняття російської позиції — всього лише три пункти, кілька фраз, — залежить майбутнє людства; саме так, бо мова піде про те, що так тяжко тривожить світ.

Посол розумів, що опір радянській пропозиції буде серйозний; сподіватися на логіку (не почуття навіть), на жаль, не доводилося, бо склад мислення воєнно-промислового комплексу зовсім особливий, до загальнолюдського не застосовний. Тому він працював весь день над текстом свого виступу, щоб абсолютно точно і, головне, дохідливо донести смисл пропозицій Кремля не тільки до членів ООН, а й до західного радіослухача і читача, який піддавався щогодини й щохвилини талановитій і жорстокій обробці засобами масової інформації: працюють доки, майстри своєї справи,' професіоналізм у них справді високий.

— Пане посол, — спитав його якось один із старійшин американської журналістики Уолтер Ліпман, — невже ви все-таки вірите у можливість досягти згоди в світі, незважаючи на те, що зараз відбувається в нашій країні?

— Вірю.

Ліпман посміхнувся:

— Це вказівка Кремля?

Громико відповів не зразу, немовби розмірковував уголос:

— Це з одного боку. А з другого — мій інтерес до історії… Якщо до цієї науки ставитись вдумливо і не боятися черпати в минулому уроки для майбутнього, тоді не можна не бути оптимістом.

… Він повернувся до столу, перебіг очима текст і раптом виразно побачив обличчя своїх братів Федора, Олексія й Дмитра, молодшенькі; ще в дитинстві захопилися історією: неподалік від їхнього рідного села, біля Железник (Старі й Нові Громики розділяла чудова й тиха річка Бесядь), височіли кургани; дитяча уява малювала картини минулого: вбачалися шведські легіони, що йшли по Білорусії до Полтави; змучені колони Наполеона. Коли брати підросли, стали зачитуватись книжками Соловйова, мріяли про розкопки; не судилося — Федора й Олексія вбили нацисти, поклали свої голови на полі битви; Дмитро весь поранений, тільки душа в тілі; дядьки по матері, Федір і Матвій Бакаревичі, загинули на війні; Аркадія, єдиного брата дружини, вбито в бою під Москвою…

«Не можна не бути оптимістом», — згадав він свою відповідь Ліпману; болісно подумав, чи не видає бажане за дійсне? Ні, хоч як важко правді, вона візьме своє; чим більше людей зрозуміють нашу позицію, тим більше надії на те, що в майбутньому не повториться страшне воєнне минуле; тут його знають по фільмах Голлівуду, живуть уявленнями, до того ж не тільки молодь, а й, що мене тривожить, політики.

Громико ніколи не міг забути, як його — він тоді прилетів у Вашінгтон — запросив у гості Джон Фостер Даллес, автор «жорсткого» курсу. Особняк його був невеликий, скромний; вітальня водночас була й бібліотекою, багато шаф з книжками, дуже схожі на декорації з бродвейських п'єс про добрих старих адвокатів, що черпають знання в старовинних фоліантах тисненої шкіри із позолоченим обрізом, — думка мусить бути красивою.

Даллес простяг гостеві неодмінне віскі, хоча знав, що радянський посол ніколи нічого не п'є: відчинив дверці шафи, провів пальцем по корінцях:

— Ленін і Сталін, вибрані твори. — Витягши том, він перегорнув сторінки, що рясніли помітками олівцем та підкресленнями. — Зараз мене особливо цікавить питання диктатури пролетаріату, стараюсь збагнути її істинний смисл.

Посол чіпко переглянув помітки Даллеса; навіть побіжний перегляд свідчив, що хазяїн дому вибудовує концепцію тотального неприйняття всього, на чому утворився Радянський Союз, — поза часом, місцем і конкретними обставинами, без найменшого бажання бодай трохи зрозуміти найближчого союзника Америки, яким була Росія в Ялті весною сорок п'ятого.

Елеонора Рузвельт, повернувшись восени сорок п'ятого року з Лондона, куди її супроводжував Даллес, зустрівши посла на прийомі, поскаржилась, що Даллес просто одержимо не вірить росіянам: «Звідки така підозріливість?» Вдова президента, яку Трумен усе ще прилюдно називав «першою леді», підкреслюючи цим свій респект до Рузвельта, посміхнулася тоді: «Чомусь саме на Острові Даллес особливо виявляє своє недовір'я до всіх пропозицій, що йдуть з Москви, мабуть, на нього дуже сильно впливає Черчілль».

Громико пам'ятав, як вразила його інформація, що надійшла в посольство з Тегерана: Сталін, не добившись — хоч як намагався — точної відповіді від Черчілля, коли ж почнеться вторгнення союзників в Європу, підвівся з крісла і, стримуючи гнів (тільки очі якось дивно пожовтіли), звернувся до Ворошилова й Молотова:

— У нас аж надто багато справ дома, щоб тут гаяти час. Їдьмо! Нічого путящого, як я бачу, не виходить…

Справу врятував протокол. «Маршал неправильно мене зрозумів, — сказав Черчілль, — точну дату зрештою можна назвати — травень сорок четвертого…»

В інформації, що надійшла послу Радянського Союзу у Вашінгтоні з Москви, підкреслювалось, що Черчілль відступив тому, що Рузвельт явно був проти його політики трохи поблажливого «стримування» росіян… Рузвельта немає, а Черчілль живе, в супроводі Трумена приїхав у Фултон, виголосив промову проти червоних, закликав до єднання сильного Заходу в його протистоянні «світовому комунізму».

… Якось Трумен — в ту пору віце-президент — запросив посла в Білий дім на «кіновечір». Показували хроніку: бій на Тихому океані, боротьба американської піхоти проти японців; потім пішли кадри радянських документалістів: бій у Білорусії та на Україні; Трумен, сівши поруч з послом, раз по раз повторював: