Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 116

— Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?

— В основному — так.

— Ваша цивільна професія?

— Викладач Берлінського університету.

— Спеціальність?

— Філолог.

— Це я знаю. Мене цікавить конкретика. У кого вчилися? Де проходили практику?

— Моя спеціальність — норвезька і шведська мови. Закінчував семінар професора Баренбойма. Працював перекладачем у торговельній місії Німеччини в Осло. Потім був кореспондентом «Франкфутер цайтунг» у Стокгольмі.

— До Гітлера?

— Так.

— Кому підлягали в абвері?

— Майору Гаазе. Потім полковникові Пікенброку.

— Мене цікавлять живі, а не покійники.

— Гаазе живий.

— Хіба він живий? — Роумен звернувся до Снайдерса. — У вас є на нього матеріали?

— Зараз перевіримо, — відповів той. — Ріхард Гаазе? Чи Вернер?

— Не треба вважати мене дитиною, — відповів Гаувнер. — Я у ваших руках, тому запитуйте, а не вдавайте, що все знаєте. Гаазе звати Ганс, він живе у Гамбурзі, працює в пресі.

— Це дах? — спитав Роумен, — Його відрядив туди Верен?

— На такі запитання я відповідатиму лише в присутності генерала. Я згоден розповісти про себе, але про роботу — ви повинні мене зрозуміти — я маю право говорити тільки з санкції генерала.

— Ви відповідатимете на ті запитання, які я вам поставлю, — відрізав Роумен. — І не вам диктувати, що я можу запитувати, а що ні.

— Ви мене неправильно зрозуміли, полковнику, — відповів Гаузнер. — Я зовсім не диктую вам. Я кажу про себе. Не про вас, а про себе. Ви можете запитувати про що завгодно, але я відповідатиму лише те, що не суперечить моєму розумінню офіцерської честі.

— Шануєте кодекс офіцерської честі? — спитав Роумен.

— Як і ви.

— Кодекс нашої офіцерської честі не дозволяв убивати дітей, спалювати в камерах євреїв і вішати на площах людей за те тільки, що вони дотримувалися інших ідейних переконань, — врізав Снайдерс. — Так що не треба про честь, Гаузнер. Ми про вашу честь знаємо не з чуток…

— Не змішуйте СС з армією, — сказав Гаузнер.

— А яка різниця? — Роумен знизав плечима. — Така ж злочинна організація, читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу.

— Неодмінно прочитаю ще раз, — сказав Гаузнер. — Хоч я не дуже схильний до ревізії власної точки зору на історію.

Вони в'їхали на територію казарми, вартові взяли під козирок, запитливо глянувши при цьому на Гаузнера.

— Цей зі мною, — відповів Снайдерс, кивнувши на Гаузнера. — Полковник хоче з ним поговорити.

Вартові козирнули ще раз, піднявши шлагбаум, і тільки в цю мить обличчя Гаузнера здригнулось, і спала з нього маска.

— Тепер я готовий до розмови, — сказав він. — Я допускав можливість викрадення противником, тому був такий стриманий. Сподіваюсь, ви розумієте мене.

— Противником, — повторив Роумен; він висловився однозначно, а Снайдерс не спитав його, яким саме.

У невеличкому кабінетику Снайдерса горіла яскрава лампочка, тому обстановка здавалася лазаретною, наче в ординаторській, звідки хірурги йдуть до операційної.

Роумен сів у кріслі, що стояло в простінку між вікнами, які виходили на плац, і спитав:

— Скажіть, будь ласка, хто й коли дав вам санкцію на відрядження Крістіансен до Іспанії?

— Кого? — обличчя Гаузнера здригнулося, запитаний було несподіване. — Як ви сказали?

— Я оперую ім'ям Крістіни Крістіансеп, а хочу знати про цю жінку все. Хто санкціонував її відрядження до Мадріда на зв'язок з Кемпом? Хто затверджував її завдання? Скільки часу пішло на підготовку? Якими джерелами ви користувалися, орієнтуючи її на роботу з об'єктом, який вас цікавив?

Дивлячись на пожвавлене обличчя Гаузнера, на його гострі вилиці, Роумен раптом злякався, що Снайдерс зараз бовкне його ім'я, а він же, цей Гаузнер, називав саме його ім'я Крістіні, розповідав про нього щось таке, що одержав у конверті, запечатаному сургучем, з грифом «цілком секретно»; а що коли там була і моя фотографія, подумав він. Що коли він уже здогадався, що я й є той самий Пол Роумен, до якого його агент так ловко підійшла в Мадріді, розламавши бампер свого арендовапого «шевроле» об задок моєї машини?

Роумен підвівся, кивнув Снайдерсові:

— На одну хвилину, будь ласка, — і вийшов з кімнати. Снайдерс подивився на сейф, на стіл, чи все замкнено, чи немає якихось папок, вийшов слідом за Роуменом, не причинивши дверей, подивився на нього запитливо, той приклав палець до губів, узяв його під руку й шепнув:

— Залиши нас удвох. І не здумай вимовити моє ім'я. Мене звуть Чарлі, зрозумів? Чарлі Спарк, запам'ятав?

— Добре, — так само пошепки відповів Снайдерс— Ти довго з ним розмовлятимеш?

— Як піде.

— Я заглядатиму до вас, — сказав Снайдерс— Я тобі підіграю.

— Як?

— Я знаю як, повір.

— Добре, тільки не бовкни моє ім'я, зрозумів?

— Зрозумів.

Роумен повернувся до кімнати, щільно причинив двері і лише після цього подивився на Гаузнера і подумав, що він зробив помилку, перервавши розмову, бо німець мав ту паузу на роздуми, яка була йому, мабуть, конче потрібна… — Отже, — сказав Роумен, — я слухаю вас…

— Я продумав ваше запитання… Пробачте, я не маю честі знати, хто ви і як вас звуть?

— Мене звуть Чарлз Ріхард Спарк, я полковник американської розвідки… Отже…

— Все-таки на це ваше розгорнуте запитання, містере Спарк, я хотів би відповісти в присутності Верена…

— Вас треба розуміти так, що саме він санкціонував цю комбінацію?

— Я сказав те, що вважав за можливе сказати, містере Спарк… До речі, серед ваших родичів немає містера Грегорі Спарка?

— Кого? — спитав Роумен, відчуваючи, як у грудях, зразу захололо. — Якого Грегорі?

— Він працював у Португалії під іншим прізвищем. Ним цікавився абвер, тому я й спитав вас про нього.

— Серед моїх родичів немає ніяких «Грегорі», — відповів Роумен. — Я попрошу вас докладно розповісти про Крістіансен. Ви маєте право це зробити, ніяк не порушуючи норми офіцерського кодексу…

— Так, мабуть, — погодився Гаузнер. — Все, що стосується часів війни, ви маєте право знати досконально…

— А до нинішніх часів? Я не маю права знати цього?

— Ви мене неправильно зрозуміли, містере Спарк. Ви зобов'язані знати все і про сьогоднішній день, але я згоден допомагати вам у цій справі лише в присутності генерала.

— Ясно, — кивнув Роумен. — Я слухаю.

— Фрейлейп Крістіна Крістіансен насправді Крістіиа Ернансен. Її залучили до співробітництва в сорок третьому, після арешту батька, професора Еріка Ернансена, й матері, вельмишановної фру Гретти… Її залучив Гаазе, потім її роботою керував я… Вона хороша людина, містере Спарк. Мені було її дуже шкода. Я робив усе, що міг, щоб допомогти їй визволити батька з гестапо…

— До кого саме ви її підводили?

— Нас цікавили групи терористів, які блокували порти… Вони висаджували судна в повітря…

— Термін «терористи» навряд чи до них застосовний. Це були диверсанти, вас так треба розуміти?

— Взагалі, так, ваша правда. Тепер я назвав би їх саме так, але в ті роки до них ставилися, як до терористів… Вони висаджували в повітря судна, на яких були не тільки солдати, що виконували свій обов'язок, але й мирні жителі…

— Розумію, — Роумен знову кивнув. — Я розумію вас… Вона, ця Ернансен, працювала з примусу?

— Ні, ні… Гаазе влюбив її в себе, він набагато молодший від нас з вами, ну, а потім почалася професіональна діяльність фрейлейн Крістіни… Я не сказав би, що вона працювала з примусу… Звичайно, вона норвежка, доля їй судилася гірка, як і її окупованій країні, але вона робила все, щоб урятувати батька… Спочатку вона не дуже й розуміла свою роботу… Так мені принаймні здається…

— Вона знала, що їй доведеться спати з тими, кого їй називали, щоб урятувати батька?

— Т#ак, це був головний важіль…

— Зрозуміло, — сказав Роумен і знову закурив; пальці його були холодні, як лід, і злегка тремтіли; тремтіння було дрібне, судорожне, практично неконтрольоване. — Зрозуміло, пане Гаузнер. А тепер я намалюю вам маленьку сценку. Може, я говоритиму кострубато й нескладно, але ви потім зрозумієте, чому я так говорю. Ми з вами працюємо в сфері жорстокої професії… Нічого це вдієш, все треба називати своїми іменами… Отже, уявіть, якщо ви зараз не відповісте мені, не викладете в письмовому вигляді правду про мадрідську комбінацію, то сьогодні ввечері, коли у вашому під'їзді всі заснуть, моя людина піде до вашої дочки й скаже, що її батька заарештували, йому загрожує смерть за те, що він робив під час війни, і що із ситуації, яка створилася, є лише один вихід. Він покладе дівчину в ліжко, а вранці назве їй того чоловіка, до якого їй треба буде підійти, стати його коханкою, а потім доповідати йому, тобто моєму хлопцеві, про все, що його цікавитиме.