Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 106

Слухаючи тоді Кемпа, вона згадувала Ганса, той ранок, коли він, лежачи в ліжку, гладив її по мокрій щоці й тихо говорив, як крається його серце за батьків «білявочки» (вона тоді ще не фарбувалася, волосся було, як копиця соломи), заспокоював її, ніжно шепотів на вухо якісь ласкаві слова, слухаючи їх, Кріста розслаблювалась, майбутнє не здавалося їй таким страшним, яким вона побачила його після трагедії з батьками.

А потім Ганс попросив допомогти йому в його боротьбі за нещасних старих. «Ти повинна познайомитися з тим, хто справді винен у їхньому арешті, це зрушить справу з мертвої точки, мені буде легше говорити з тими офіцерами, від яких залежить їхня доля». Вона, звичайно, погодилась; він улаштував їй зустріч з доцентом університету Олафом Лі; гестапо підозрювало його у зв'язках з англійцями, треба було підвести до нього свого інформатора; Лі був обережною людиною, знайомств уникав; усі ті, хто його оточував раніше, були вірні йому й поділяли спільне для норвежців почуття глухої ненависті до окупантів. Кріста йому сподобалася, тим паче він знав її батька й схилявся перед талантом професора; через два тижні вона сказала Гансу, що не може більше, «він хоче, щоб я лягла з ним у ліжко». Ганс тоді довго мовчав, потім приніс вино і став пити, наливаючи і їй одну чарку за другою; під ранок він сказав — вже в ліжку, коли кінчив її мучити: «Я прощу тобі цю жертву… Якщо це допоможе повернути тата й маму, я прощу тобі все, білявочко…» Коли вона повернулася до нього через два дні від Олафа Лі, він усю ніч випитував її, як їй було з іншим, любив її шалено, а потім зник, не попрощавшись. Тієї ж ночі до неї постукав незнайомий чоловік, який розмовляв по-норвезьки з акцентом, сказав, що треба негайно зібратися й виїхати звідси, бо Лі схопили під час радіосеансу з Лондоном і його друзі вважають, що вона винна в провалі, можлива помста, треба змінити квартиру, «ми не кидаемо в біді наших друзів, особливо таких ніжних і розумних дівчат, як ви». Він же, цей Густав Гаузнер, і став її керівником, він же і влаштував їй побачення з мамою, яку перевели з гестапо в госпіталь; батька обіцяли випустити незабаром, після того як вона закінчить нову роботу…

Вона ніколи не могла забути, яке почуття гидливості до самої себе пройняло її тоді; вона побачила себе збоку, немовби своє відображення в дзеркалі, в найкращі її години, коли вона подобалася собі — особливо вранці в неділю, можна повалятися в ліжку, знаючи, що скоро буде кава, і всі зберуться за столом, і тато розповідатиме дивовижні історії про свої числа, а мама зробить чудові хрусти на маргарині, і буде тихо й надійно, як ніде, тільки в неділю вранці було їй так спокійно за столом з татом і мамочкою.

Вона бачила не себе навіть, а якусь жінку, страшенно на неї схожу; жінка стояла біля дзеркала в легенькій піжамі, червоно-голубі квіточки по білому, і все на її обличчі було, як і раніш, — веснянки, кирпатенький ніс, ямочка на підборідді, але ж це не я, думала вона тоді, я не можу бути нею, цією гидкою підстилкою.

«А чому?» — почула вона тоді чиєсь тихе запитання.

Тому що, відповіла вона, ніхто не бачив, як я голосила в ванній, коли виходила від цього нещасного Лі, як я просила в бога прощення за те, що роблю, як я перечитувала Біблію, аби тільки знайти виправдання собі, і я знаходила це виправдання, бо заповідь гласила, що батька й матір треба любити вище всього, а коли є любов, тоді можна піти на все, аби тільки врятувати тих, хто дав тобі життя і хто зараз терпить страшні муки.

Ні, заперечив їй голос, зовсім не схожий на її власний, це не виправдання. Ти мусила торгуватися, як жінка на базарі, ти повинна була сказати: «Як тільки мамочка й тато прийдуть додому, я виконаю все, що я маю для вас виконати, але я віддам свою честь лише тоді, коли життя тих, кого я люблю, буде врятовано».

Вона тоді пішла до церкви, пробула там цілий день, вимолюючи собі прощення, заспокоювала себе, що прощення їй відпущено, але в найглибшому куточку своєї душі не вірила цьому, і те, що вона не вірила собі самій, було найжахливішим, просто нестерпним. Вона повернулася додому, й випила двадцять таблеток снотворного, і засинала, відчуваючи якесь щасливе заспокоєння, особливо коли написала: «Таточку й мамочко, я мрію, щоб ми там побачилися, але я зробила все, щоб ви туди прийшли якомога пізніше».

Першим, кого вона побачила, був Гаузнер, що схилився над її ліжком у лікарні, — з чорними кругами під очима, зарослий щетиною, дуже постарілий. Він тоді погладив її по щоці, зітхнув і сказав: «Нікому з нас не дано втекти від своєї долі, дівчинко; смертю, як і життям, розпоряджаємося не ми, а наш фатум, і чинити можна тільки так, як велить доля; її не обдуриш».

— Погано себе почуваєте? — спитав Блас. — Стомилися з дороги?

— Ні-ні, — відповіла Кріста. — Просто я думаю, про що мені вас попросити… Мені чимало розповіли про Севілью, я повинна подивитися фабрику, де працювала Кармен, католицьку академію, вона начебто пов'язана з експедицією Колумба, арабські вулички, архітектуру сімнадцятого століття, особливо в старому місті, бібліотеку та ще з десяток місць, я навіть забула їхні назви…

— Згадаємо, — відповів Блас. — З чого ви хотіли б почати?

— Мені все одно. Ви ж мій гід.

— Я почав би з того, з чого хочуть почати всі мужчини, — посміхнувся він і підняв келих. — За ваш приїзд у Севілью.

— Спасибі, — відповіла вона і відпила маленький ковток важкого чорно-червоного вина.

— Спеціального інтересу у вас немає?

Кріста не зрозуміла й здивувалась:

— Що?

— Ну, якісь фірми, інтересні люди, університет…

— Ні-ні, мене це зовсім не цікавить.

— Як влаштувалися?

— Цілком пристойно.

— В готелі?

— Так.

— Як зветься?

— «Мадрід».

— Це сарай, а не готель. Краще вам переселитися в ательє мого друга Вітторіо. Він зараз малює в Малазі, чудова мансарда, є телефон, старий район, там вам буде приємніше.

— Ні-ні, спасибі. Я вже сказала в Мадріді, де поселилася. Туди можуть дзвонити.

— Це дуже просто, я залишу портьє ваш новий номер, — сказав Блас. — А втім, як знаєте. Гід пропонує, а гість може відмовлятися від пропозицій…

— Коли ми маємо бути в «Лас пачолас»?

— Це залежить від вас.

— Ні, це залежить від початку концерту, який там дають фламенко.

— О. це буде вночі.

— Тоді в мене є час прийняти душ?

— Звичайно.

— Я можу не переодягатися?

Він подивився на неї, нічого не відповів, знизав плечима — вони в нього були міцні, налиті, але все одно в них угадувалася жіночність, занадто похилі; у Пола вони сухі й квадратні, немов вирубані сокирою, і очі в нього дуже холодні, хоч чорнющі, вони в нього стають тепліші тільки перед сном, та ще коли він дивиться на мене рано-вранці… А в цього очі тануть, як топлене масло. І долоні, мабуть, мокрі від поту.

— Поїдемо? — сказав Блас. — Чи хочете ще вина?

— Краще потім.

— Як знаєте, — відповів Блас, поклав на сірий мармур столика купюру, крикнув старому, який стояв за баром, щоб здачу він лишив собі, і, пропустивши Крісту вперед, вийшов на вулицю.

— А у вас жарко, — сказала вона. — Дивно, листопад — і така спека.

— Це подув вітер з Африки. Дуже небезпечний вітер.

— Чому?

— У Відні його називають «фьон»… Якщо чоловік убиває свою дружину тоді, коли дме «фьон», йому пом'якшують кару. Шоферів, що зробили катастрофу, взагалі звільняють від покарання. Цей вітер дуже впливає на психіку… Наші жінки зразу ж вагітніють у пору «фьону», він збуджує бажання…

— Добре знаєте Відень?

— Ні. Просто люблю читати. Взагалі іспанці більше люблять слухати… У нас страшенно люблять слухати оповідачів, а от я дурний якийсь іспанець, мене тягне читати, мабуть, тому, що нікому не вірю, тільки собі.

Він артистично змахнув рукою, таксист помітив його жест здаля, так само артистично й рисковано повернув до тротуару, розчахнув дверці й сказав неймовірно довгу фразу.

— Сідайте, — сказав Блас, пропускаючи Крістіну першу.