Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 39

ГАННА ПРОКОПЧУК (IV)

Коли вагон другого класу, що в ньому їхали «спеціалісти», перетнув кордон Німеччини і «зони» (саме так називалася окупована частина Франції), зайшов довготелесий чоловік із значком націонал-соціалістичної партії в лацкані сірого піджака, розгорнув папку й наказав — без усяких звичних «бітте»:

— Сімейні — ліворуч, чоловіки — праворуч, дами — до мене.

Він став викликати прізвища — так само різко і байдужно, і після кожного його викрику й тихої відповіді тих, кого викликали, западала важка тиша, й було чути пахкання паровозів на коліях, і Ганна уявила собі, як виривається тугий струмінь білої пари, згадавши, що в дитинстві їй здавалося, начебто саме оцими струменями паровоз відштовхувався од землі, набираючи швидкість.

Напружена тиша виникла через те, що німець довго позначав у своєму списку тих, кого викликав, і робив швидкі, але досить докладні записи, тож Ганна й не могла «нагнути, що він так довго пише: що можна написати, вислухавши ім'я та прізвище людини?

«У них довжелезні слова, — заспокоїла вона себе. — Здається, Марк Твен написав: «Якщо дивитися на німецьке слово примружившись, то воно скидатиметься на нескінченну рейку». Я, мабуть, думаю про їхні довгі слова тому, що страшенно боюсь. Я страхополох, тож і ввижається зараз мені бозна-який жах. Але той паризький чиновник був такий люб'язний, зрештою, коли щось буде не так, я напишу до нього — адже він залишив свою адресу. Дарма, трохи потрясуся, зате скоро поїду до хлоп'яток, нічого».

Закінчивши викликати спеціалістів, немов новобранців її. І першому шикуванні, німець наказав узяти речі:

— Далі ви поїдете іншим поїздом.

їх помістили в теплушки з високими заґратованими вікнами, й аж тільки тут усі зрозуміли, що на них очікує не творчість на улюбленій ниві», а щось зовсім інше, і стало тихо, так тихо, що, здавалось, чути було, як поволі текли великі гіркі сльози по щоках…

Ганну привезли до містечка, що під Берліном, «одлучивши» ніби телятко в череді, від решти спеціалістів. Поселили її у маленькій кімнаті, в дерев'яному бараці — вікна без ґрат, умивальник у кінці холодного — навіть у полудневу жару — коридора, а туалет — на курному, без жодного деревця, подвір'ї.

Жила в цьому бараці Ганна сама. Перед тим, як видати ключа, з неї взяли підписку, що забороняла їй вступати у «статеві зв'язки з арійцями і вагітніти від іноземців». Вона спершу не могла збагнути змісту надрукованого, як і тоді, в редакції у Богдановича, коли вона повинна була вголос прочитати статтю, щоб повірити в реальність друкарських літер, складених у слова і фрази.

Харчувалась вона в архітектурній майстерні, де їй приділили місце в окремій маленькій кімнаті з великим, світ-мім вікном. На сніданок давали чашку кави з однією грудочкою цукру, скибку хліба та порцію мармеладу; німецьким архітекторам давали три грудочки цукру, порцію масла і шматочок сиру. На обід вона одержувала миску супу, звареного з старих овочів, товканиці, присмаченої соусом; німцям давали м'ясо. Вечеряти їй дозволялось вдома: дві грудочки цукру, хліб і через день пайка масла.

Невдовзі Ганна мала була купити новий пояс — той, що був, не тримався на ній. Начальник майстерні гер Ессен, який напочатку давав Ганні проектувати вузли незрозумілих для неї довгих будівель, вислухав прохання жінки, пообіцяв зарадити їй і цього ж вечора дав перепустку на вихід у місто й дві синенькі. картки для придбання «промислових товарів на суму п'ятнадцять марок».

— Гроші одержуватимете раз на місяць, — сказав він. — Картки на промислові товари (його французька мова була жахлива) для іноземних спеціалістів ми також виділяємо раз на місяць. Продуктів харчування вам, либонь, вистачає, отож додаткові талони на їжу вам не потрібні. Картки на сигарети й сірники — ви, я спостеріг, не байдужі до тютюну — я постараюсь роздобути для вас.

— Мені обіцяли в Парижі, що я зможу розпочати пошуки моїх дітей.

— Які діти? — здивувався Ессен. — Мені про це нічого не відомо…

— Мої діти залишилися в По… у генерал-губернаторстві…

— То й що?

— Я погодилася приїхати сюди, тому що в Парижі пан з воєнної комендатури пообіцяв допомогти, якщо я поїду до Німеччини.

— Гаразд. Ми запитаємо Париж. Тепер щодо роботи, фрейлейн Прокопчук. Я задоволений вашою роботою. Я знав наші проекти ще до війни — вони цікаві. Зараз ви уперто полегшуєте ті конструкції, які я прошу вас прикинути, тоді коли ми, архітектурна майстерня СС, мусимо думати не про ажурну й сонячну легкість приміщень, а про їх міцність і залякуючу могутність.

— Я не вмію працювати інакше. Я звикла ловити сонце.

Ессен ледь усміхнувся.

— Ми разом ловитимемо сонце, коли знищимо ворогів рейху. Очевидно, треба показати вам декілька наших об'єктів, фрейлейн Прокопчук. Ви тоді зможете зрозуміти, чого ми чекаємо од вас.

— Коли можна сподіватися на відповідь з Парижа?

— Я запитаю Париж на цьому тижні. Як ваша кімната? Не холодна?

— Навпаки, вночі страшенна духота, дах так розжарюється за день…

— Так, надзвичайно жаркий червень… Завтра я постараюсь роздобути для вас дозвіл на вхід до міського кінотеатру — є один сеанс, куди можна приходити іноземцям. Тільки не дивіться важкі фільми, будь ласка: у вас і так очі бувають часто припухлі. Плачемо? Не можемо звикнути до нового місця? Дарма, бадьоріться. Вам треба пристосовуватися до нових умов якомога скоріше — це для вашого ж добра.

… У кінотеатрі, куди їй таки дали перепустку, демонстрували сентиментальний фільм про німецьку родину: глава сім'ї захоплюється «іншою», але «інша», як справжній член НСДАП, не може позбавляти маленьких арійців «сім'ї», і «паппі» поступово розуміє, що краще за «мутті» нікого немає, і кращої за «іншу» — теж нікого немає, та й взагалі у рейху живуть найчудовіші і найдобріші люди, хіба мало то буває, адже найважливіше результат — ніхто не наробив занадто галасу, нікого не принизили, усе гаразд, усе на місці…

… Ганна опинилася на вулиці й відчула нудоту після липкої задухи залу, де люди уважно стежили за тим, що відбувалося на екрані. Декотрі, вже літні, раз у раз витирали очі. Надто ж часто стали витирати очі, коли «паппі» зайшов у спальню до сина, і хлопчик у нічній сорочці потягнувся до батька, обнявши його за шию товстими, немов поперев'язуваними рученятами.