Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович - Страница 5

— Дзвоніть по цих двох телефонах кожної півгодини, — попросив Хаген радиста, який був приписаний до їхнього розвідцентру. — Поясніть, що прес-аташе німецького посольства фон Штірліца наполегливо розшукує його друг Август.

— Слухаю, гауптштурмфюрер.

Хаген спіймав себе на тому, що вже хотів у штірліцівській стомленій манері сказати телефоністові: «Та годі вам… Навіщо так офіційно, ви ж знаєте моє ім'я». Але передумав, мовляв, телефоніст ще зовсім молодий, і він, нічого йому не сказавши, зразу ж пішов до кабінету, де чекав на нього Ян Пальма.

— Я гадаю, що про університет ми поговоримо пізніше, а зараз мене цікавить Відень.

— Що конкретно вас цікавить у Відні?

— Ви.

— Я був у Відні шість разів.

— Мене цікавить саме той раз, коли ви там були під час комуністичного путчу.

— Якщо вас цікавить ця тема, підніміть урядовий офіціоз — там надруковано мої статті.

— їх було надруковано тільки після того, як ви повернулися до Риги. Я їх читав. Мене цікавить, що ви робили у Відні не як журналіст, а як особистість.

— Хіба ці поняття можна відділити одне від одного?

— Для певної категорії осіб — безумовно.

— І розмовляєте ж ви в поліцейській манері: «категорія певних осіб»… Не діалог, а цитата з доносу…

Хаген засміявся:

— Це свідчить про те, що мене як особистість відділити від професії, якій присвячую все своє життя, неможливо.

— Браво! Я аплодую вам! Браво!

— Отже… Ви у Відні…

«А він непогано тримається «після того ляпаса з Мері, — подумав Пальма. — А може, в нього все-таки є щось проти мене?»

— Боже мій, ну запитайте тих, хто був тоді в кафе «Лувр». Там сиділи всі журналісти, німецькі також.

— Їх уже запитували, любий Пальма.

— Отже, вони вам підтвердили, як я марнував у «Луврі» свій вільний час?

— Майже весь вільний час. А де ви бували ночами?

— Як де? У жінок. У вашому досьє це, мабуть, відзначено…

— І вночі другого лютого ви теж були в жінок?

— Звичайно.

Відень, 1934

Тієї ночі він був не в жінок. Тієї ночі нацисти загнали повсталих у заводський район; виходу за місто звідти не було. Вирішили пробиратися через підвали та прохідні двори до Дунаю. Там ніхто не ждав повсталих, звідти можна було розійтися по конспіративних квартирах або ж сховатися в передмісті.

Пальма вранці бачив, як у центрі нацисти розстріляли двох повстанців — п'яно, із сміхом і страшнуватим інтересом до потаємного моменту смерті. Він кинувся в ті райони, де ще йшли бої. Пройшовши вільно фашистський патруль, — представники іноземної преси тут могли ходити коли завгодно: до Відня з'їхалися журналісти з Парижа, Лондона, Белграда, Варшави, — Пальма опинився в самому пеклі. Шуцбундівці — і комуністи, і соціал-демократи, — засівши на дахах будинків, стримували нацистів, поки люди спускалися в підвали.

— Можна мені з вами? — спитав, захекавшись, Пальма у високого старого чоловіка з забинтованою головою, що разом з мовчазним хлопцем допомагав людям спускатися крутими сходами, які вели в підвал.

— Хто ви?

— Я з Риги, журналіст… Я пишу про вас чесно, я хочу, щоб…

— Ні, — відмовив старий. — Не можна. — І махнув рукою тим, хто в ар'єргарді стримував нацистів: їм треба було відходити, бо «коричневі» вже підкочували великокаліберні кулемети.

— Покажіть-но ваш паспорт, — попросив Пальму той хлопець, котрий допомагав старому. Його німецька мова здалася Яну надто правильною, і він вирішив, що це не австріяк, а берлінець.

Пальма простяг паспорт, той швидко проглянув його і сказав:

— Лізьте. Мені буде соромно, якщо ви потім зрадите цих людей.

— Для чого це ви, товаришу Вольф? — спитав голубоокий старий із забинтованою головою. — Нам не потрібні чужі. Для чого?

— Для того, що при іноземцеві їм, може, незручно буде нас розстрілювати, якщо вони все-таки встигнуть перекрити виходи до Дунаю.

Вони тоді йшли прохідними дворами й підвалами довго, майже шість годин. Жінка, яка ступала попереду Пальми з дівчинкою років трьох, раптом спинилась і страшно засміялась, почувши розгублений голос голубоокого старого:

— Товаришу Вольф, іди сюди, тут стіна, ходу далі нема!

А люди, що плентали позаду, дедалі більше напирали й напирали. Пальма тоді взяв дівчинку на руки і щось тихо став їй шепотіти на вухо, а жінка сміялась і сміялась, а потім побачила дочку на руках у Яна й заплакала — тихо, жалібно.

— Навіщо все це? — шепотіла вона крізь сльози. — Навіщо? Карла вбили, тата вбили, а нас тут хочуть задушити… Навіщо це? Нехай би все було, як було, ніж оцей жах…

… Вольф виліз із підвалу перший. Слідом за ним, сопучи й задихаючись, виліз голубоокий старий з забинтованою головою.

Вдалині поблискував Дунай, у ньому іскристо синіли зорі. Постріли було чути так само, як і досі, але тепер десь віддалік. Старий сказав:

— Треба вивозити людей за місто.

— Вивозити? — спитав Вольф.

— Звичайно.

— А хіба не можна пішки звідси?

— Не можна. Люди втомились. А на них полюють. Їх перестріляють по дорозі.

— Нехай покличуть латиша, — стомлено сказав Вольф. — Він був десь тут, поруч з нами…

… Вони йшли вдвох по невеличких темних вуличках.

— Чого пішли з нами? — спитав Вольф. — Лише для того, щоб писати у. вашу газету, чи вам хочеться аплодувати перемозі «правопорядку»?

— Мені хочеться оплакувати поразку антифашистів.

— Куди ви пишете?

— В мою газету, французам та англійцям, у «Пост»…

— «Пост» не той орган, де оплакують комуністів.

— Чому ж? Мертвих там оплакують, і з радістю.

— Пальма… Ян Пальма… Я десь чув це прізвище.

— Можливо, ви чули прізвище Пальми-батька, а я — Пальма-молодший. Останній раз ми бачилися з татом двадцять років тому.

— Який же це тато Пальма? Чи не шпигун із Індії?

— Розвідник, я б сказав… — трохи образившись, відповів Ян, — будь-який дипломат обурюється, коли його легальну професію плутають з нелегальною…

— Чого це ви так відверто розмовляєте зі мною? — спитав Вольф. — Сини мусять битися на смерть за гідність своїх батьків.

— Спасибі за пораду. Я зважу на це. Але використати на практиці, на жаль, не зможу, людина мусить відстоювати свою власну гідність: лише тоді син злодія може стати пророком, а сестра блудниці — святою.

Вольф хмикнув, поліз по сигарети:

— Якщо у вас є бажання стати пророком — роздобудьте вантажну машину.

Пальма вийняв з кишені гаманець, відкрив його:

— Двісті фунтів.

— І в мене півтора.

— Купимо машину. Марксистська формула «гроші — товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, — усміхнувся Ян.

— Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, — відповів Вольф.

Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.

Хазяїн похоронного бюро — невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий — сидів біля телефону:

— Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.

Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:

— Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.

Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:

— Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.

Він поклав трубку, розвів руками й сказав:

— Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. — Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.