Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович - Страница 18


18
Изменить размер шрифта:

— Я читав ваші статті, вони серйозні й об'єктивні…

— Дякую вам.

— Ніхто так не цінить об'єктивність, як солдати…

— Я впевнений у цьому, генерале.

Лерст і Пальма підійшли до другої групи військових. Лерст познайомив Яна з генералом Ріхтгофеном.

— Радий бачити грізного вождя німецьких асів, — мовив Ян.

Ріхтгофен запитливо глянув на Лерста.

— Це наш друг, — журналіст Пальма.

Лерст повів Яна в глибину зали, до каміна. Він спинився на мить біля штурмбанфюрера СС Штірліца:

— Дорогий Пальма, познайомтесь — це мій помічник, він теж захоплюється індійською філологією.

— Хайль Гітлер, — вигукнув Штірліц.

Ян, засміявшись, відповів:

— Хайль король.

Лерст, Пальма й Штірліц підійшли до вільного диванчика й сіли поруч. Лакей приніс вино» й маленькі бутерброди на чорному лакованому підносі.

— «Хайль король» — смішно, — озвався Лерст. — Я розумію переваги вашої демократії, але в нас це не може прижитись. Ми знали веймарську демократію, і про неї я можу лише сказати — безпорадність. А націонал-соціалізм — це динамізм, це концентрація промислової могутності, це ясна мета. І — як наслідок — ми б'ємо червоних і на землі, і в повітрі. Я дедалі частіше й частіше запитую себе — як можна з вашою прогнилою системою боротися проти комунізму?

— Я в захваті від динамізму Гітлера, — відповів Пальма. — Концентрація могутності — це прекрасно. Але розвійте мої сумніви: часом ваша система нагадує потужний спортивний мотоцикл, а наша система — диліжанс. Чим швидше мотоцикл мчить, тим він стійкіший. Перемога — це швидкість. А якщо поразка? Мотоцикл упаде набік. Диліжанс просто зупиниться. Англія нагадує диліжанс. Вона пережила багато потрясінь, вона зупинялась, але не падала.

Лерст закурив.

— З мотоциклом — вдало. Якщо ми — мотоцикл, то зупинятися в найближчі роки аж ніяк не збираємось.

— І, крім того, ми мотоцикл з коляскою, — додав Штірліц.

Пальма зауважив:

— Ну, хіба що з коляскою — тоді інша справа.

До Лерста підійшов Хаген, хотів щось сказати йому, але той перебив:

— Дорогий Пальма, хочу представити вам мого другого помічника. Він фехтує куди краще, ніж я, звуть його Хаген, і він — чудовий спортсмен.

— Коли не п'є дуже багато пива, — кинув Штірліц.

— У вас стільки помічників, що мені хочеться вважати вас не секретарем посольства, а принаймні послом, — сказав Ян.

— На все своя пора.

— Ми не поспішаємо, — квапливо мовив Хаген. — Знаєте, є чудова приказка: «Поспішай повільно».

— Хороша приказка, — погодився Ян.

— Пане Лерст, — шепнув Хаген, — надійшла спішна кореспонденція з Берліна. Там є дещо для вас.

Лерст підвівся:

— Розважайте нашого гостя. Нема нічого гіршого за дипломатичні прийоми — тут лише шпигунам привільно, а нам, дипломатам, від них життя нема…

Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах — один німець, другий італієць — і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».

— Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, — говорив італійський капітан, — але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…

— Ми, німці, — відповів підполковник люфтвафе, — хоч і маємо чимало недоліків, але ми — не хвастуни.

Ян, неуважно обернувшись, сказав:

— Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?

— Марксистське формулювання, — відповів Хаген. — Чи мені здалося?

— Здалося, — хмикнув Штірліц. — У них про це інакше сказано.

— Ви великий знавець марксизму? — здивувався Пальма. — Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.

— З радістю. А це мої телефони — дзвоніть.

— П'ятсот сімдесят кілометрів! — вів далі італієць. — Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!

— Єдине, що ми вміємо тепер робити, — засміявся німецький льотчик, — так це збільшувати швидкість.

— Навіть шестисоткілометрову? — не міг угамуватися італієць.

— При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.

Пальма знову засміявся:

— Ось так і розголошуються державні таємниці.

Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.

— Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? — спитав Пальма.

— А я не мисливець. Це шкуродерство — вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти — хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі — тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб — це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…

Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика — підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.

— Вибачте, підполковнику, — заметушився він, — ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…

Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:

— Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?

— Манцер, — відповів льотчик. — Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…

— А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець — не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.

Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя — дрібні, наче намистинки. «П'є, — машинально подумав Штірліц. — Але п'є, мабуть, нишком, сам-один — інакше нам би вже подали сигнал…»

— Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, — сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. — Треба поговорити.

Берлін, 1937, жовтень

Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.

— Поїдемо за місто, — сказав він, — вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку — лише там я ще відчуваю себе самим собою.

Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях — місто засинало рано — в напрямку до Заксенхаузена.

— Казкова в нас природа, — сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, — кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї — краса яка, правда ж?

— Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, — відповів Шелленберг.

— Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…

— Я люблю море.

— Яке? Південне чи північне?

— Південне.

— Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море — мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою — це я люблю.

— Вам треба було народитися морським поетом.

— Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні — наше північне, грізне море…

— А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…

— Там скрізь самі чорні, Шелленберг, що це ви?

Раптом Гейдріх різко загальмував, і Шелленберг спершу не збагнув, що сталося, тільки інтуїтивно вперся руками у вітрове скло. Щось жовте, велике перебігло дорогу прямо перед радіатором машини, а друге, — але не жовте, а скоріш світло-сіре, — полетіло в кювет, і Шелленберг зрозумів, що це оленя, якого зачепило крилом «майбаха». Гейдріх кинув машину просто посеред безлюдного шосе й побіг до кювету. Оленяті перебило ногу, воно все тремтіло, кров, яка текла з відкритої рани, що оголила білу кістку, була темна, димчаста.