Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 80

Марі сіла, зразу ж потяглася до води, губи її були сухі, потріскані; Степанов помітив, що круг рота за ці дні залягли зморшки, яких досі не було.

— Відділіть злаки від плевел, — сказав кореспондент з Йоганнесбурга. — Не плутайте масонів із справою Граціо… В мене склалося враження, що ви бабахнули цей матеріал, аби притягти до себе додаткову увагу, це не професіонально, міс Кровс.

Марі зніяковіла, не знала, що відповісти, їй стало утратно, немов цей злий чоловік підслухав її розмову з професором Річардсом (він не підслухував, його просто попросили сказати це на самому початку прес-конференції).

— А чому ви так тривожитесь за Гаривас? — почав атаку один з парагвайських журналістів; Марі не знала його, він приїхав зовсім недавно.

— Бо, — . відповіла Марі, — все, що відбувається там, дуже нагадує ситуацію перед убивством Альєнде.

— Ви брали інтерв’ю у Санчеса, — знову заговорив той самий журналіст. — Це мало кому вдавалося, тільки вам та ще Жюлю Бреннеру з Парижа, який передав, що цими днями його прийме полковник. Під час інтерв’ю Санчес говорив вам таке, що просив би не розголошувати?

Степанов закурив і, повільно гасячи сірника, сказав:

— Ви не відрекомендувалися, колего… Яку газету ви представляєте?

— «Опіньйон», Парагвай, з вашого дозволу.

— Це нова газета? — поцікавився Степанов, стримуючи посмішку. — Чи добре реанімована стара?

— Нас сюди запросили ставити запитання, — розлютився журналіст. — І я ставлю свої запитання. Це за правилами. Коли я запрошу вас на мою прес-конференцію, я відповідатиму вам, а зараз я хотів би почути відповіді фрейляйн Кровс.

Марі якось запитливо подивилася на Степанова, в очах у неї він помітив розгубленість.

— Так, — сказала нарешті Марі, — деякі свої відповіді полковник Санчес просив не публікувати.

— Які?

— Він просив мене не публікувати їх… Отже, я не можу відповісти на ваше запитання.

— Ви знали полковника в ті роки, коли він вчився в Бонні?

— Так, — відповіла Марі. — Знала.

Фріц Узен підняв палець над головою.

— Фрейляйн Кровс, чому ви не публікуєте те, що знаєте?

— Ті органи преси, до яких я зверталася, відмовилися друкувати мої матеріали… Я приготувала копії, ось вони, — Марі поклала долоню на папку, — кожен може взяти їх, якщо вважатиме за потрібне, використати…

— Пане Степанов, — спитав журналіст з Голландії, — ви одержали завдання від своїх властей провадити розслідування разом з Марі Кровс?

Степанов знизав плечима.

— Тут покалічили мого колегу… І вашого, до речі, теж… Лиска… Він лежить непритомний у госпіталі в Москві… Його покалічили тому, що він узяв матеріали фрейляйн Кровс, — Степанов кивнув на папку, що лежала на столі. — Я вважав за свій обов’язок почати цей пошук, йдеться про долю і життя мого співвітчизника…

— Ви, так само як фрейляйн Кровс, переконані, — спитав журналіст з Туніса, — що вбивство Граціо, замах на Шора, на Лиска і Анжеліку фон Варецькі мають певний зв’язок з тим, що відбувається в Гаривасі?

— Думаю, що так. Особливо коли ви проаналізуєте ситуацію на біржі, а вона загадкова.

— Розкажіть про все детально, — попросив Роберт Лоппенгайм з Нью-Йорка. — В абсолютній послідовності, з самого початку…

Десять чоловік з тих, хто був на прес-конференції, послали повідомлення в свої газети й журнали.

Головний редактор «Нахріхтен», який одержав телекс із Шьоньофа від свого кореспондента, акредитованого при Прес-центрі, здзвонився з Фріцом Труссеном, банкіром, котрий, як вважали, мав намір разом з Граціо фінансувати енергопроект Санчеса: сімнадцять процентів акцій журналу належали концерну Труссена з шістдесят п’ятого року, його слово було законом, хоч він ніколи не дозволяв собі тиснути, тільки порада, роздуми вголос, не образливе, цілком дружнє підказування.

… Вони зустрілися в ресторані «Мовепік» за сніданком; розмова була, як завжди, довірлива; редактор не зразу попросив Труссена прокоментувати питання про Гаривас; обережно запитав про Санчеса, про можливий зв’язок між загибеллю Граціо й долею маленької заокеанської республіки і зробив це тільки перед кавою, коли всі основні справи обговорили й нові анекдоти розказали.

— Хочете виступити із статтею? — спитав Труссен. — Чи не завчасно? Поки що, принаймні… Коли аж надто багато чорних дірок, можлива непередбаченість… Це в однаковій мірі можна застосувати і до астрономії, і до нашої земної суєтної практики… А втім, не мені вирішувати, ви журналіст, вам і карти в руки…

Головний редактор «Ньюс» одержав інформацію Лоппенгайма, двічі прочитав її і подзвонив Баррі Дігону; той держав через третіх осіб двадцять один процент акцій його журналу; вислухавши редактора, Дігон посміявся й відповів у звичній своїй манері, з м’яким старечим гумором:

— Джордж, я не маю права вам радити, друкуйте, що вам заманеться, нехай собі, але тільки мені не зовсім зрозуміло, навіщо нам дозволяти ганити американський бізнес? Навіщо пов’язувати якогось мафіозо Валлоне з Уолл-стрітом? Годі, справді! Набридло! Нехай про це пише російська преса, а не наша… Хіба я винен у тому, що адвокат, який обслуговує один з моїх банків, найнявся захищати цього самого порнографічного магната!

— Баррі, я вважав за свій дружній обов’язок подзвонити вам.

— Спасибі, мій дорогий, повторюю, я переживу й це, але в даному випадку мені просто прикро за моїх колег з Уолл-стріту.

(Майкл Велш, вислухавши Дігона — той був розгублений, весь запас гумору витратив на те, щоб правильно провести розмову з головним редактором, — відповів, що негайно займеться цим питанням; я зроблю все, додав він, і погашу цей скандал у зародку, не хвилюйтесь, Баррі).

Директор «Уорлд інтернешнл» нашвидкуруч переглянув матеріал і здивовано знизав плечима:

— Ми вже підготували аналіз по вузлу Гаривасу, і я згоден з цим аналізом, навіщо плутати читачів, вони не люблять, коли стикаються дві протилежні точки зору… І потім, чому ми маємо віддавати свої сторінки червоним? Звичайно, цей Степанов мусить говорити те, що йому продиктував Кремль… Ні, ми цього не друкуватимемо, копію надішліть до державного департаменту, нехай ознайомляться, а нашому кореспондентові у Шьоньоф передайте, що телекс коштує грошей, великих грошей, і платимо за нього ми, а не він…

І лише газети, які таємно контролювала корпорація Ролла, дістали обачну пораду винести на першу полосу шапку: «Баррі Дігона звинувачують у змові». А втім, подробиці рекомендували випустити, ім’я Степанова зовсім не згадувати, а Кровс ні в якому разі не називати лівою, це «девальвує сенсацію». Однак в інформації було викреслено все, що стосувалося Гаривасу, хоч згадувалася мафія, Дон Валлоне, загибель Франчески Сфорца, загадка замаху на Шора. Про головне було сказано крізь зуби, легким натяком.

Тій справі, що насамперед тривожила Марі Кровс, ця публікація допомогти не могла, а навпаки — скандалу було надано світського характеру, чергова сенсація, яку до того ж треба ще документувати, хоча й Дігону доведеться розщедритися на кілька шматочків мила, щоб відмитися…

Слово, сказане Доном Валлоне, коли він дзвонив з Ніцци у Нью-Йорк, — коротке й дивне слово «скандальте», знайшло своє матеріальне вираження.

Степанов переглянув усі вечірні газети; довго з олівцем вивчав те, що було написано про Дігона, вирішив неодмінно з’ясувати, в кого контрольний пакет акцій у цих органах американської преси, і зробив висновок:

— До речі, тут може бути заритий собака…

Закуривши, Марі стомлено махнула рукою:

— Я більше ні в що не вірю… Страшно жити… Навіть дуже страшно…

— Це не по-бойовому, — дорікнув їй Степанов. — Складно — так, згоден, але не страшно… Боротися треба, Марі. Боротися далі, та ви цього не зможете зробити без допомоги батька, так мені здається…