Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 60

Задзвонив телефон — довго, безперервно.

— Москва, — сказав Степанов і кинувся до апарата…

Марі подивилася йому вслід з якоюсь невимовною сумною заздрістю, покликала очима іспанця, попросила принести склянку «Розе», найсухішого, бажано італійського; прислухаючись до одноманітних степановських «алло», випила повільними ковтками терпке, трохи гіркувате вино й подумала: «Сила справжньої жінки — в умінні чекати; консерваторки, одна Тетчер чого варта, ми більше вірні усталеному, самим собі. Тому тільки ми й здатні закликати мужчину до згоди з самим собою… Батько в боргу перед тими своїми роками, коли був молодий, віддаючи себе мені й братові… А борг доводиться оплакувати. І Гала потрібна батькові не для щастя, просто р ній він реалізував самого себе справжнього, того, якого не зумів виявити через маму… Бідолашна, бідолашна мамочка не змогла себе зламати… А ми? Ну от, знову я стаю власницею, знову в мені починає недобре клекотіти слово «мій»… Я звикла до того, що батько був тільки моїм, і ніколи до пуття не задумувалась, як йому прикро прокидатися темними осінніми ночами в своїй мансарді їй варити собі каву, й сідати до столу за машинку, а потім іти до редакції, а звідти в Сорбонну, ввечері повертатися й смажити яєчню, вмикати телевізор, дивитися останні вісті й знову сідати за машинку, а після цього пити снотворне, лягати в зім’яту, і, якщо я не приїду й не викличу пральню, брудну постіль, адже він забуває про все, коли працює, йому однаково, як спати й на чому… А я жила своїм життям і дуже жаліла маму, так уже водиться, маму завжди жаліють, писала репортажі, закохувалася, їздила по світу й знала, що в мене є мій батько, коли ж з’явилася Гала і стала дбати про нього, я дозволила собі жорстокість… Маму я так не осуджувала, я щадила її…»

… Москву нарешті дали; Марі слухала чужу мову; їй здавалося, що російська чимось схожа на португальську, така ж різка, і так само перемежовувалася з дивною, незвичною для вуха мелодійністю. А потім згадала оповідання Карела Чапека про чеського диригента, який опинився в Лондоні й уночі в порту почув незнайому мову, і його слух, незвичайний слух музиканта, вловив у словах невидимих йому співрозмовників наближення горя, як же цей бідолашний музикант намагався пояснити англійцям ламаною іспанською — треба щось зробити, наближається біда, але ніхто не міг його зрозуміти — і непоправне сталося…

… Степанов повернувся до столу блідий, з глибокою зморшкою, що прорізала чоло, але на губах люб’язна усмішка («Сильна людина, — подумала Марі, — вміє себе тримати, коли треба, приховувати справжні почуття»); почав говорити про те, яка в Москві погода, були перші заморозки, випав сніг і пролежав півночі…

— У вас дома щось трапилось? — запитала Марі.

— О ні! Що може трапитись? Усе добре, — відповів він, подумавши: треба негайно сісти в літак і повернутися до Москви, бо дочка сухо заявила йому, що все-таки виходить заміж, хоч обіцяла почекати трохи, а зараз сказала: «Все, я вирішила…»

А вона така в мене, завжди каже: «Поки я сама не вирішу, мене ніхто не переконає… «Але ж переконує горе; щастя, навпаки, утверджує в правоті; хто-хто, а він знає, що це її раннє одруження може закінчитися горем, чому ж, дівчинко, ти віриш тільки собі, своїм прекрасним, але часом таким помилковим почуттям?! Так, треба летіти; звичайно, сюжет про Граціо й Дігона надзвичайний, але це їхні клопоти, нехай вони самі й розплутують, а в нього там дочка Бембі із зоряними очима; вона як тятива, натягнута, живе в своєму світі, він дав їй право так жити, взяв на себе всі турботи щодо її контактів (боже, яке невірне слово!) з світом; вона, дурненька, думає, ніби можна так жити завжди, але ж не буде такого, не буде, маленька моя…

Уявив собі, як тепер вона приїжджатиме до нього раз на тиждень, не частіше, і не одна, а з чоловіком; це здалося таким жахливим, аж серце защеміло; який же ти егоїст, заперечив він сам собі, відповідаючи Марі невлад, усе ще всміхаючись, розрізував сосиску, намазуючи її гірчицею («Так, дуже смачна, ваша правда, в Німеччині ще смачніші»), який же ти страшенний егоїст, невже ти хочеш тримати дівчинку все життя біля себе, це неможливо, їй потрібне власне життя, і дай боже, аби вона була щаслива з Ігорем, мало що він тобі не подобається, мусить сподобатись, бо ти любиш її, пишаєшся нею і, отже, віриш, що вона вибрала достойного, хіба я знаю, який він насправді? Ну й що, коли він недорікуватий і любить командувати? Всі в молодості люблять командувати, минеться; не могла ж вона вибрати дурня, вона така розумна, моя дівчинка, значить, так треба, і нема чого накручувати себе, нема нічого страшнішого за темну неприязнь, яка до того ж ще й не вмотивована як слід, а коли тобі здається, то перехрестись, як казали наші діди…

— Може, — заговорила Марі, — ми перенесемо нашу розмову на завтра? Я бачу, у вас сталося щось, ваше право не говорити мені, в чому справа… Хоч краще було б, якби, звичайно, ви могли намітити те, що ми маємо зробити завтра, і побалакати про те, що зроблено сьогодні.

Він кивнув на фужер.

— Пили вино?

— Так. Я вже заплатила.

— А чого ви така колюча? — розсердився Степанов. — Хочете ще?

— Давайте я вас почастую, як? Ви мене вечерею, а я вас напою. Віскі хочете?

Степанов покликав іспанця.

— Пляшку «Розе» дамі, мені, будь ласка, горілку. Допель[24]. А ще краще — три порції в одному стаканчику. — Він пояснив Марі: — Ваші двадцять грамів для нас, що слону дробина, наша норма — сто з причепом… І — Що таке «причеп»?

— «Причеп» — це сто грамів плюс п’ятдесят, саме така доза входить у гранчастий стакан, п’ють крізь зуби, а закушують шматком чорного хліба з сіллю та цибулиною…

— Як смачно сказали, — зітхнула Марі, — може, й мені за компанію покуштувати?

Офіціант приніс горілку й вино, увімкнув телевізор, усівся за столиком; передавали футбольний огляд, ніякої тобі політики, все ясно від початку до кінця…

— Знаєте, у нас був поет, — сказав Степанов, — чудовий поет… Я поселився за містом, недалеко від його дачі, збулася мрія ідіота… Привіз туди дочку, — він кивнув на телефон, — дружину, думав, там, у лісі, все буде зовсім по-іншому…

— А як стало?

— Я не про це… Ви весь час щось своє гнете, я вам про поета…

— Не сердьтесь… Мені дуже цікаво почути про вашого поета… Я знаю його ім’я?

— Навряд… Ви тут запам’ятовуєте лише ті імена, які вам вигідні, а не ті, які нам дорогі… Так ось, вийшов я годині о п’ятій ранку, був травень, а він у Підмосков’ї чудовий, його тільки один Пастернак міг відчути; небо хистке, високе; берези завмерли в безвітрі, схожі на п’ятнадцятирічних дівчаток, така ж чистота в них, чекання літа… І вузенькою доріжкою попід моїм перехнябленим парканом ішов поет; у руці красива сукувата палка — він був майстер відшукувати красу в лісі, чуприна попелясто-сива і пронизливо-блакитні очі… «Привіт сусідові, поздоровляю з переселенням у село…» Я подякував йому, запросив зайти ввечері на чарку, так у нас заведено, ми це називаємо «новосілля»…

— Що?

— Це таке свято в нас… Новий дім, так, чи що, можна перекласти, хоч краще писати по-російськи, як Хемінгуей писав іспанські слова у своїх книжках, російську й іспанську перекладати важко…

— А далі?

— Далі поет усміхнувся, очі його стали прозорі, як морська вода у невеличкій бухті рано-вранці біля Мухалатки, є у нас така райська місцина в Криму, і сказав, що не треба відкладати на потім те, що можна зробити зараз. Він спитав мене тоді: «А в засіках пляшка не захована?»

— Що таке «засік»?

— Це комірчина, де тримають продукти, а може бути й погріб, — усміхнувся Степанов, вимовляючи ці слова без того жахливого англійського акценту, з яким тепер наші радіодиктори, ведучи передачі на Захід, вимовляють назви російських міст і навіть імена людські. — Я відповів, що в засіках у мене є і пляшка, і сир, і ковбаса, але ж іще рано, тільки розвидняється… Якщо ви написали хоч один рядок, відповів поет, — продовжував Степанов, відчуваючи, як заспокоюється, згадуючи ясноокого з лев’ячою чуприною чоловіка, — то ви наче на пагорок піднялися, і вам відкрилась далечінь, а всяка далечінь неозора і допомагає зрозуміти себе, отже, не гріх у такому разі випити чарочку, закусивши скоринкою чорного хліба та цибулиною, посипавши її сіллю; яка ж краса відкриється, І ми ввійшли навшпиньки в дім, прокралися на кухню, заставлену ящиками, картонками з посудом, чайниками, витягли з засіка пляшку «Столичной», нарізали чорного хліба, почистили цибулину, посипали її сіллю, випили, і я вперше в житті тоді зрозумів, як це чудово — пригубити горілки рано-вранці. Правда, того дня не написав жодного рядка, але дочку я привіз за місто, щоб вона жила в лісі й слухала, як співають пташки, не по телевізору…