Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 37

… Коли посол Нікльберг підвів його до міністра оборони і вони обмінялись настороженим потиском рук, кряжистий майор Лопес відчеканив:

— Наша революція проти розкошів, але цей дім має на собі печать достоїнства; свято не ріже око надмірністю, такою властивою сильним вашого світу; радий честі засвідчити свою повагу, містер Дігон, і висловити надію, що ви не тільки поправите своє здоров’я в благодатному кліматі Гаривасу, а й поміркуєте на дозвіллі, яку допомогу можете подати республіці, яка розвивається тепер так динамічно. Біля майора стояв високий холодноокий полковник, начальник генерального штабу Діас, близький друг прем’єр-міністра; Дігон зразу пригадав те, що говорив йому про Діаса Майкл Велш, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі ЦРУ в Нью-Йорку, тому Дігон церемонно вклонився майору й відповів:

— Хоч я, не приховую цього, противник будь-якої революції, окрім американської, але все-таки, пане Лопес, мене надихає динаміка вашого розвитку і те відчуття стабільності, яке я тут помітив… Тому не бачу підстав, щоб бодай у якійсь мірі бойкотувати діяльність вашого міністра фінансів… Гадаю, колеги по спостережній раді нашого концерну підтримають моє бажання піти назустріч вашим пропозиціям…

— Ну що ж, — сухо посміхнувся майор Лопес, — якщо вони підтримають вас і дадуть нам позику, республіка дозволить їм жити тут, на березі; як їм заманеться… В розкоші то в розкоші…

Дігон пожував губами.

— В якійсь книжці, мені здається — перекладеній, я прочитав цікавий анекдот про мого юного друга Дейва і Рокфеллера… Начебто він згадав, що в одній із сусідніх з вами країн його дід купив дві милі хорошого пляжу і палац вісімнадцятого століття… Дейв послав туди кілька своїх помічників — цент треба рахувати, з нього починається долар…

Лопес різко зауважив:

— Дві милі нашого узбережжя міряють не центом, містер Дігон, а мільйоном…

— Для Рокфеллера мільйон і є цент, — усміхнувся Дігон. — Так ось, його люди прибули на двох вертольотах, побачили дивовижний замок, пальми на піщаному березі, бананові гаї, викликали управляючого і сказали: «Через тиждень сюди прилетить великий бос. Тому, будь ласка, знесіть цей помпезний замок, ми пришлемо будівельників, і вони зроблять невеликий двоповерховий котедж з гарним басейном, бомбосховищем і радіоцентром; бос не любить пальм, треба засадити два кілометри кримською сосною. А пісок посипати червоною рінню Середземномор’я, це ми доставимо літаками… Тепер так, — вів далі найдовіреніший помічник Рокфеллера, — яке сузір’я з’являється над будинком, коли сісти на пляжі, зіпертися руками об землю і задерти голову?» Управляючий відповів здивовано: «Мені здається, Південний Хрест чи щось подібне». А помічник, заглянувши в свою записну книжку, відрубав: «Ні, він не любить цього сузір’я, будь ласка, зробіть так, щоб над головою в нього був Козерог, ми заплатимо будь-які гроші…» Через тиждень прилетів Дейв, вийшов з свого надпотужного вертольота — в поношених білих джинсах, стоптаних кедах марки «пума» і випраній фланелевій сорочці, — пройшовся берегом океану, посипаним червоною середземноморською рінню, глибоко вдихнув сухе соснове повітря, яке буває, мабуть, тільки в Криму, сів, задер голову, спитав управляючого, яка зірка спалахує тут опівночі, вислухав відповідь, що тут з’явиться Козерог, зітхнув гірко й попрямував у свій невеликий двоповерховий котедж, кинувши на ходу: «Яка благодать, боже ти мій! Жити б тут і думати про вічність… Кому потрібні ці прокляті гроші?! А ми їх усе робимо та робимо… Навіщо?!»

Начальник генерального штабу Діас засміявся; посол Нікльберг теж посміявся і повів його до столика, де стояли пляшки з легким рожевим вином, привезеним з півдня Франції; полковник Діас зрозумів, що його вдало примусили залишити свого міністра віч-на-віч з Дігоном; він не хотів цього, але ж не вириватись.

Взявши майора Лопеса під руку, Дігон заговорив швидко, щоб кожне слово було литим:

— Якщо ви зможете взяти владу і мені повідомлять точну дату, коли це відбудеться, ви станете найбагатшою людиною Латинської Америки, бо я знаю біржу, ціни на боби какао і розумію силу армії. Нехай у Нью-Йорк подасться ваша людина, нехай вона стане зрадником — через неї і її ланцюг я зможу координувати всі наші кроки в майбутньому.

Дігон відчув, як закам’яніла рука майора, натиснув:

— Деталі обговорить ваш друг Луїс, ви ж вірите йому, чи не так? Мені потрібна певна відповідь, причому негайно, тут, інакше я продам це бунгало — і вважайте, що нашої розмови в природі не було.

— Коли б ви хотіли побачити тут зміни?

— Через місяць, два… Я чекаю відповіді, бо часу в нас обмаль, довше залишатися нам удвох — означає накликати на вас підозру…

— Добре, я обговорю деталі з Луїсом.

— Тоді я пускаю в діло на біржі для початку мільйонів сто, щоб повалити ціну на какао-боби. Я мушу бути впевнений, що коли ви візьмете владу, ваша ціна буде нижчою, я викину на ринок скуплені акції, а ви на цьому матимете не менш як двадцять п’ять мільйонів. О’кей?

Плече Лопеса розслабилось, права рука обм’якла, і, усміхнувшись чомусь, він відповів:

— О’кей.

— Скажіть Луїсу, куди переказати перший внесок, — закінчив Дігон і, відпустивши руку Лопеса, поспішив до полковника Діаса та посла Нікльберга, почав на ходу розповідати їм ще одну смішну історію про скупість Моргана-молодшого.

Розповідаючи, Дігон лише двічі зиркнув на гарну статуру міністра оборони, який сухо розмовляв з військовим аташе США; віддав належне манері цього майора конспірувати, точно вибудовувати лінію поведінки з різними представниками різних концепцій північного сусіда. «Чого-чого, а концепцій у нас хоч відбавляй», — подумав Дігон, переходячи до завершальної, найсмішнішої частини своєї новели; в нього був цілий набір таких новел, перевірених у його особливому бюро «психологічних розробок»; він заздалегідь знав, про що говорити з азіатами, європейцями, латиноамериканцями; було затверджено також і перелік рекомендацій для бесід на прийомах, у літаках, перед укладанням угоди, при першому зондажі, після того, як партнера зламано, під час гострої душевної кризи у людини, вимушеної — в ім’я інтересів концерну — переступити межу закону; а втім, Дігон ніколи не користувався рекомендаціями сліпо: помітивши ніяковість у бесіді з контрагентом, магнат зразу ж ламав схему, підготовлену помічниками, і легко переходив на експромт. Але цього разу він віддав належне Бейзілу, Маку і Кромі, які досліджували майора Лопеса останні три тижні якнайретельніше; спочатку Дігон заперечував проти тієї жорсткої схеми, що запропонував його штаб; хлопці наполягали на своєму; Дігон поступився неохоче: «Ви пропонуєте розмовляти з ним так, немов він прагматичний ірландець з Бостона чи проворний нью-йоркський єврей, який прийняв англіканство ще в минулому столітті! Він же іспанець! Може впасти в амбіцію — і ділу кінець». Йому заперечували: «Лопес — випускник Вест-Пойнта, прожив серед наших «зелених беретів» чотири роки, він зробив ставку на прем’єра Санчеса, зрозумівши, що до влади можна прийти тільки на гребені лівого чи хоча б центристського руху; ніщо інше неможливе на тому континенті, де такі сильні антипатії до північного сусіда; в бізнесі, у своєму таємному бізнесі, він поводиться як прагматичний ірландець і проворний нью-йоркський єврей водночас, а конспірує цю свою діяльність, наче суперагент ЦРУ. Він розуміє, що ми знаємо про нього те, що нам треба знати, і тому хоче розмови невідкладної і предметної». «А якщо фиркне? — спитав тоді Дігон. — Можливість діла розвіється як дим, а ми на грані найбільшої справи, яку концерн проводив за останні роки. Прикро». «Не фиркне, — відповів Кромі. — Всю відповідальність ми беремо на себе. Лопес знає, що його заступник з військово-повітряних сил намагається налагодити контакти з державним департаментом, він умів оцінювати можливості».

36

16.10.83 (23 години 21 хвилина)