Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 27

— Ви хочете сказати, що я лівий бізнесмен? — посміхнувся де Бланко. — Ні, я монархіст, тобто живу у світі реальностей. Мій брат працює у сфері бізнесу з Америкою, я — зі Сходом, дядя підтримує контакти на Європейському континенті; нормальна життєдіяльність планети неможлива без і поза надійними контактами з російським колосом, краще солом’яна згода, як золота звада.

— У Граціо був хороший бізнес у комуністичному світі?

— Про це ви запитаєте у мого юриста, пане інспектор.

— Добре, я підійду до справи, яка мене цікавить, з іншого боку… Леопольдо Граціо ніхто ніколи не погрожував? А найбільше після того, як він налагодив широкі контакти з комуністичними режимами і країнами, що розвиваються?

Бланко попросив дозволу закурити, вийняв дуже дорогі сигарети «Ротман» (без фільтра, густо-солодкі), прикурив від масивного золотого «Дюпона», а потім уже відповів:

— Мені такі факти невідомі, пане інспектор.

— А вам, особливо за останній час, ніхто не погрожував?

— Навіть якби це було, я не сказав би вам, пане інспектор, це не за правилами.

— Пане де Бланко, — повільно, карбуючи слова, мовив Шор, — я теж дію не за правилами, попереджаючи вас, що ваше життя в небезпеці. Маючи дані прослухування ваших телефонних розмов, я прийшов до такого висновку: чи будете ви відверто розмовляти зі мною, чи не зробите цього, чи поділитесь своїми міркуваннями щодо вбивства Граціо, чи, як вас просять, наполягатимете на версії його самогубства, небезпека вам загрожує повсякчасно. І це пов’язано, мені здається, з долею енергопроекту для Гаривасу. Це все, пане де Бланко, я більше вас не затримую.

Обличчя Бланко враз взялося зморшками; Шора здивувала отака зміна: щойно перед ним сидів вилощений моложавий красень — і раптом стало видно, скільки зусиль витрачає цей старик, аби триматися на людях; безупинна боротьба з літами!

— Я можу цю вашу заяву, пане інспектор, повторити представникам преси?

— Ви не наважитесь, пане де Бланко, ви ніколи не наважитесь зробити це, бо ви розумієте, у якому складному становищі перебуваєте. Ваша правда, поліція корумпована. Мегре — видумка доброго і талановитого Сіменона, це так, ми працюємо гірше, ніж злочинці, та все ж ми ще вміємо оберігати ключових свідків. А ви саме такий свідок.

— Пане інспектор Шор, ви були дуже люб’язні, даючи мені пораду вибрати правильну лінію поведінки, дякую вам щиро. Але дозвольте й мені порадити вам: знайте, на кого можна замахуватись, а на кого ризиковано. Не думайте, що вашому життю не загрожуватиме небезпека, якщо ви й надалі шукатимете правди.

— Вас уповноважили сказати мені це? Чи це ваша власна ініціатива, з добрих до мене почуттів, пане де Бланко?

— Мені імпонує ваша манера поведінки, пане інспектор. Ви дуже смілива людина, але ви ще більше беззахисні, ніж я.

Де Бланко підвівся, сухо кивнув і пішов з кабінету.

Шор зупинив його:

— Пане де Бланко, до вашого відома: чоловік, який назвав себе Роберто, так, так, той самий, що радив вам не втручатися в цю справу, прилетів сюди з Палермо, він, здається мені, з родини Дона Валлоне, з їхньої групи впливу. Ви про це знаєте?

— Ні, я про це не знав.

— Можете використати мою інформацію у ваших цілях, пане де Бланко, фрау Дорн чудово володіє італійською, вона допоможе вам в конфіденціальній розмові з Доном Валлоне, якщо ви на неї зважитесь.

28

14.10.83 (17 годин 27 хвилин)

Радник посольства з питань культури був, як завжди, дружелюбний.

— Містер Степанов, я думаю, що відповідь із столиці надійде з години на годину, у вас немає ніяких підстав непокоїтись, можете купувати квиток, сподіваюсь, ви корисно проведете час у Шьоньофі, погодьтесь, я й так порушив усі норми, адже громадянам вашого блоку потрібно чекати відповіді з міністерства закордонних справ два тижні, а я взяв на себе сміливість, і мені приємно було зробити це для вас…

Степанов відчував утому, коли йому доводилось ходити в консульства, заповнювати три анкети, бігти в універмаг, щоб сфотографуватися в кольоровому автоматі; він майже ніколи не пов’язував краватки, дипломати — люди чемні, зауважень не робили, але кректали, обрізуючи маленькі портретики, про щось перемовляючись між собою з явним незадоволенням; він уже звик до того, що йому доводилось платити за телеграми, які надсилали консульські працівники в міністерства, мотивуючи це необхідністю прискорити видачу візи; звик до того, що треба було шукати серед знайомих тих, хто знав когось у посольстві, дзвонити, пояснювати мету поїздки, просити підштовхнути, замовити за нього слово; відтоді, як він почав багато подорожувати, все це стало побутом, але таким, до якого звикнути не дано — і принизливо, і по нервах б’є.

Поклавши трубку, він чомусь згадав виїзний секретаріат російської письменницької Спілки, коли один з правдолюбців напав з трибуни — це було у Волгограді — на тих керівників господарства, хто в своїй практиці користується «бридким нашим правилом»: «Хочеш жити — вмій крутитись». А потім письменників запросили в чудовий радгосп між Волгою і Доном. Директор водив гостей по садибі; всі захоплено дивилися на гарні будинки, вкриті цинковим залізом («Товар фондовий, — посміюючись, дивувався директор, — як потрапив до нас, невідомо; в конституції записано «можна», а бюрократи вважають за краще «не можна»: у нас прибуток добрячий, хотіли відкрити музичну школу, домовилися з пенсіонерами, педагогами з міста, ті погодилися приїхати, звернувся вище — «не можна»; хотіли відкрити клініку, знайшли пенсіонерів-лікарів, на загальних зборах вирішили побудувати їм квартирку при новій лікарні, поїхали в місто — «не можна»!).

А потім директор привів письменників у величезний транспортний парк, відрекомендував гостям невеличкого голубоокого, надзвичайно прудкого чоловіка, глянув на нього з любов’ю і сказав: «Це наш транспортний геній. Якби не він, усі плани завалили б. Справжній талант, живе за чудовим принципом «час — гроші», або ж по-нашому: «Хочеш жити — вмій крутитись».

Правдолюбець, прихильник статечності, ворог спритності, ніяково посміхався, знизуючи плечима: «І сюди проникла зараза».

… Степанов навчився «крутитись», коли подорожував по світу; вперше він зіткнувся з таким фактом, коли йому треба було потрапити на антифашистський з’їзд письменників у Латинській Америці, а летіти туди можна було лоз тільки через Париж, на «Ер Франс». Французи зволікали з візою; тоді він купив квиток, сів на літак і в аеропорту Орлі одержав без будь-яких зусиль (економіка диктує закони політиці, «Ер Франс» потрібні перевозки, компанію не цікавить партійна приналежність того, хто платить гроші за квиток, компанію цікавить профіт, інакше буде страйк, нестабільність, криза) транзитну візу на сімдесят дві години, бо пасажир повинен мати гарантовану можливість зстикувати свої рейси. Але літака в Буенос-Айрес не було, точніше всі місця продано, і Степанов подався в міський поліцейський комісаріат, заповнив неодмінні анкети, подав три фотокартки і дістав право на проживання. Він міг тепер пробути тут місяць; але вилетів через п’ять днів, як тільки підійшла черга на рейс…

Сьогодні він теж крутився досить довго, поки нарешті не вийшов на Жюля Верньє, професора економіки, який займався проблемою банків; знав, як кажуть, усе про всіх фінансистів; просто так до нього подзвонити не можна було; на Заході люди дуже підозріло, а часом зі страхом ставляться до тих, хто прилетів з Москви, потрібний гарант, особисті зв’язки, хай їм грець, а втім, нічого бурчати на самого себе і на весь світ, ми ж домовились: «Хочеш жити — вмій крутитись…»

На відміну од Москви, тут, як правило, зустрічі з іноземцями призначали не вдома, а на службі чи в кафе, за склянкою мінеральної води, це в тому разі, звичайно, якщо співрозмовник не був фірмачем, який угощає обідом, але при цьому бере в офіціанта рахунок, котрий оплачує йому компанія; кожен перспективний контакт, вартий того, щоб поставити пляшку вина, шматок м’яса і салат, в майбутньому може окупитися сторицею.