Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 25

25

14.10.83 (17 годин 04 хвилини)

Кореспондент провінціальної «Стар» Френк По прилетів у Шьоньоф о дев’ятій вечора, взяв таксі біля невеличкого аеропорту і попросив водія відвезти його до європейського Прес-центру.

Там він одразу пішов у бар, сподіваючись побачити когось із знайомих; у барі галасували, пили, сперечались, розповідали анекдоти; це були в основному європейці; тільки один американець — Френк упізнав його по картатому піджаку, вузеньких штанах і важких чорних черевиках (ніхто так не дотримується традицій в одязі та взутті, як американці, котрим за п’ятдесят) — сидів за стойкою і, швидко перегортаючи сторінки прес-бюлетенів, пив лимонний сік пташиними, невеличкими, жадібними ковтками.

Саме до нього він і підійшов.

— Я Френк По із «Стар», можна мені сісти біля вас?

— Я «сер Усе» з нізвідки, — відповів американець. — Тут не заведено питати дозволу, якщо вільно, сідайте та й годі…

— Мене пригнали сюди, бо колега з Гамбурга, здається, Марі Кровс, має якусь інформацію у справі мільйонера з Палермо, який порішив себе. Ви її не бачили?

— Бачив. Вона незабаром повернеться, кудись поїхала… Кидається в різні боки, хоче опублікувати свої викриття, воює проти нашого агресивного імперіалізму, а її, бідолашну, ніхто не друкує… Як це все смішно, — зітхнув «сер Усе», — суєта суєт і всяка суєта… Ось погляньте, — він підсунув Френку кілька сторінок, — я передав у бюлетень Прес-центру свою добірку найважливішої інформації про те, що потрясає світ сьогодні. Але й у нас тут, як і скрізь, у всьому й повсюди, суцільна тенденція… Ось почитайте моє повідомлення про те, що у нас винайдено препарат — тимолол, який зменшує робоче навантаження на серце й знижує смертність на сорок процентів. Адже підраховано, що цього року від інфаркту в нас з вами на батьківщині помре мільйон чоловік. Мільйон, розумієте? Не померли, а помруть… Спокійно пишуть, байдуже… Так от, про тимолол не надрукували, «ще не перевірено до кінця»… Добре… Дав інше: токійський професор Касуга довів, що жінка того чоловіка, котрий, як і я, приміром, смалить шістдесят сигарет на день, «пасивно викурює» півпачки за добу… Мені сказали: «Ну то й що? Ви хочете зовсім перелякати стенографісток? Вони й так тікають, як щури з потопаючого корабля, бо ми спимо з ними безплатно, примушуємо працювати ночами без понаднормової оплати і легко передаємо один одному, коли вони нам набридають, називаючи цей акт «списанням в національне господарство». Добре, я просив надрукувати повідомлення про роботу голландців, які доказали, що ми стоїмо перед катастрофою: хімічні добрива вбивають черв'яків у грунті, а це означає умертвіння структури орної й лугової землі. Мені відповіли, що від цієї інформації тхне, вона має неестетичний відтінок. Тоді я приніс повідомлення з Маніли про те, що філіппінська армія виготовляє вибухівку для бомб з кокосових горіхів. З мене посміялись — не може того бути. Добре, нас, янкі, просто так не скрутиш. Я їм підсунув інформацію про те, що акули не хворіють на рак, та й іншими серйозними інфекційними захворюваннями, а вчені зараз б’ються над тим, як виявити речовини, котрі стимулюють їхню імунну систему, а ще краще виділити їх для врятування роду людського від раку. Мені відповіли: нема чого прославляти акулу в пресі… І знаєте, що надрукували?

Френк По, який мов заворожений слухав «сера Усе», похитав головою.

— Не можу збагнути…

— Зачитую, — «сер Усе» факірським жестом відмахнув три сторінки бюлетеня. — Британська фірма «Строуб айдент» сконструювала портативний маяк для подачі сигналу нещастя. Довжина — двісті міліметрів, маса — двісті п’ятдесят грамів, вартість — шістдесят доларів… Нічого, га? Кожен тоне поодинці, вік роз’єднаності, ера тенденції й краху людського духу… А бідолашна Марі носиться з ідеєю добра, ізоляції наших фінансових китів і врятування вродливого полковника Санчеса, останнього ідеаліста іспаномовної Америки…

— Пробачте, а як вас усе-таки звуть? — спитав Френк.

— Мене звуть «сер Усе», я ж вам відрекомендувався, — роздратовано відповів американець. — Чи у вас дірява пам’ять, як у всіх молодих людей? Коли я повірю вам, тоді розповім, чому в мене таке дивне ім’я… У мене немає підстав вам вірити, бо я тверезий, а пити почну через тиждень, коли закінчу роботу, заплановану на цей місяць.

… Марі прийшла в бар близько одинадцятої; розгублена, з яскравим рум’янцем на гострих вилицях.

— Я Френк По із «Стар», міс Кровс… Як і ви, я ненавиджу наших старих мумій, готую матеріал про ситуацію в Гаривасі, а в Парижі мені сказали — я там акредитований, хоч працюю по всій Західній Європі, — у вас є якісь нові дані з проблематики, що мене цікавить…

Марі відповіла не зразу, а лише після того, як уважно подивилася на По.

— Яка проблематика вас цікавить? Я, признатися, досі не читала ваших кореспонденцій.

— Мене цікавить те саме, що й вас: загадковий клубок «Граціо — Гаривас — Санчес», майбутнє цієї нещасної республіки, таємниця палермського мільйонера…

— Можете гарантувати, що інформація, котра в мене є, з’явиться у вашій газеті?

— Я не редактор і не власник контрольного пакета акцій, міс Кровс…. Я представляю нашу провінціальну пресу, ви знаєте, які консервативні наші люди в глухій провінції…

Марі посміхнулась.

— Гадаю, не більше, ніж інші… Мені, до речі, дуже подобаються провінціальні америкашки, в них ще багато лишилося від минулого століття.

Френк гірко зітхнув.

— Ви дуже добре сказали «америкашки»… Ви не знаєте, що таке американське минуле століття… Це ж рабство, міс Кровс… Я не чистий американець, ми вихідці з Європи, батько завжди згадує справжню батьківщину з тугою і ніжністю. На жаль, я не можу гарантувати опублікування ваших матеріалів… Але я обіцяю мовчати, тільки підкажіть, в якому напрямку і в кого шукати мені.

— Знову ж таки можете гарантувати, що самі надрукуєте те, що я вам відкрию? Я згодна віддати вам усе, тільки надрукуйте…

— Це було б безчесно, коли б я сказав, що гарантую… Ні, не гарантую…

— Мені прикро за Америку… За Північну Америку, — швидко виправилась Марі, і Френк одразу ж зрозумів, що в неї багато друзів на Південноамериканському континенті, там не люблять, коли про Штати кажуть «Америка». — Чому Білий дім так не терпить усього, що не вкладається у схему, створену в пору доктрини Монро, великого північноамериканського ізоляціонізму?! Це ж китайська стіна двадцятого століття, містер По… Візьміть добірки ваших газет по Гаривасу, колонки коментаторів, послухайте радіо, подивіться телебачення… Нагнітають психоз, це зрозуміло необізнаній з цим людині, не те що нам з вами, цинікам, котрі добре знають, як усе це робиться… Чому? Все просто: візьміть таблиці зовнішньоторгового балансу Гаривасу за останні сім місяців… Уряд взяв у свої руки те, що раніше було безконтрольною монополією Дігона, Рокфеллера, Моргана. Особливо Дігона… Ну, а потім попросіть редакцію фінансувати ваш політ у Гаривас — я допоможу вам одержати інтерв’ю у Санчеса.

— Це він вам дав інтерв’ю, і я в захопленні від його відвертості, хоч ви дещо не договорюєте… Ви красива, зрозуміло, чому він погодився дати вам інтерв’ю… Мені він покаже дулю…

Френк сказав це так жалісливо, що Марі всміхнулася, поклавши свою м’яку долоню на його руку.

— Послухайте, перш ніж летіти у Гаривас — Санчес вас прийме, я обіцяю, — спробуйте в Парижі зустрітися з професором Верньє, він знає латиноамериканський вузол, як ніхто інший… Тільки не посилайтесь на мене… Якщо ви згадаєте моє ім’я, він навряд чи розмовлятиме з вами…

— Як Верньє ставиться до американців?

— А як він має до них ставитись? — здивувалась Марі.

— В Європі нас не люблять… Ракети, нейтронна бомба та й інші справи…

— Ні… Верньє — культурна людина, в нього багато друзів у Штатах, він не страждає неповноцінністю західноєвропейського шовінізму… Якщо ви його розбурхаєте, вам буде над чим подумати… Якраз він не вимагатиме гарантій, щоб ви надрукували те, що він вам скаже… Це людина щедра, і в даному випадку в нього немає такого інтересу, який є в мене.