Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 59

Лист, який треба було переписати від руки, містив такий текст: «Я, кандидат фізико-математичних наук Геннадій Олександрович Кульков, протягом п'яти років працював пліч-о-пліч з провідним ракетобудівником Радянського Союзу академіком Криловським. На моїх очах створювали ракети ОС-20 і вивозили в країни-сателіти, щоб стаціонувати їх там проти Заходу. За участь у створенні цієї ракети я був удостоєний Державної премії СРСР і нагороджений орденом «Знак пошани». Я був твердо переконаний, що ракетна зброя необхідна моїй країні, щоб відбити удар «американської вояччини». Але останнім часом я став свідком трьох секретних нарад, які відкрили мені очі на все, що відбувається: правителі Радянського Союзу, які на словах виступають за мир і роззброєння, злісно критикуючи Америку, зараз, під час проведення переговорів у Женеві, прийняли новий, надзвичайно секретний план, за яким уже тепер, — в обстановці цілковитої таємниці, — в Росії розпочато новий виток гонки ракетних озброєнь. Саме тому я прийняв гірке рішення покинути Батьківщину, щоб відкрито попередити народи всього світу про те, що їм готує Кремль. Тактика проведення переговорів у Женеві радянською делегацією є тактикою безчесного зволікання, аби виграти час. Світ у небезпеці. Чесні люди землі повинні сказати своє слово на захист цивілізації. Я усвідомлюю, на який риск іду, намагаючись вирватися із-за «залізної завіси», розумію, що не виключена можливість мого арешту КДБ і контррозвідкою НДР, тому я вирішив передати цю заяву в пресу ще до того, як спробую перейти у вільний світ. Геннадій Кульков».

… Другий турок, Кіжа, від фармацевта Різенбаума виїхав у район Ванзее; будинок сім на Моцартштрасе; піднявся в квартиру два на третьому поверсі.

Її орендував Луїджі Мачеллі, який очолював «групу-7», зв'язану з масонською ложею «П-2».

… Славін і Конрад Фукс, — генерал-майор контррозвідки НДР, давній друг, разом закінчували аспірантуру в університеті, — сиділи на телефонах; повідомлення надходили щохвилини.

— Якби коли-небудь ваші чи наші кінематографісти вирішили зняти фільм про це, — сказав Славін, — їм би не повірили…

— Залежить від того, як зняти, — всміхнувся Фукс.

— Я маю на увазі інше: ні ти, ні я не куримо. 1 на столі немає пляшки; ні ти, ні я не хворіємо на виразку шлунка, — що в кіно дуже полюбляють, бо це робить образ теплішим; страждання потрібне широкому глядачеві… І, звичайно, не обходиться без ревнивої дружини…

— Ти так і не одружився, Віталію?

— Ні.

— Можна запитати?

Славін усміхнувся:

— Ти хочеш запитати: «Чому»?

— Саме так.

— Знаєш, я на це запитання нікому не відповідаю… Ні, ні, — помітивши щось в очах Фукса, зітхнув він, — тобі я відповім, Коні… Я упустив час… Українці, розмовляючи з тобою по телефону, питають: «Ти сам»? Це означає: «Ти один»? По-українськи, до речі, звучить — з точки зору філософії — точніше: «один» — це кількість, «сам» — якість людини; у нас дуже популярне слово «самість», на ньому стоїть російська філософська школа кінця минулого століття… Якщо чоловік одружився в тому віці, коли й належить, у молодості, або є сумісність, яка, на жаль, трапляється рідко, тоді пару жде щастя, коли ж вони в чомусь різняться — розумом зійшлися, а темпераментом ні, чи в ліжку не ладиться, теж, між іншим, фактор важливий, — ось тобі й розлучення… А я завжди сам: спочатку тому, що маму дуже любив, подруги якось не вписувалися в її уяву про те, якою має бути моя дружина, потім закрутила робота; не встиг оглянутися — вже святки, а там, дивись, і Новий рік, іде сніг, іде сніг…

— Віршами заговорив? — усміхнувся Фукс.

— Це більше, ніж вірші, — відповів Славін. — Це Пастернак… Думаю, одружившись тепер, я завдам болю жінці, яка ввійде у мій дім. Я звик жити так, як звик. Я зустрічаюся з чарівною подругою, але різниця у віці надто велика. Часу на приладжування не лишилося, Коні, а в організації сім'ї найголовніше — приладитися, як там не крути…

— Зараз подзвонять, — Фукс кивнув на телефони. — Чує моє серце.

— І моє.

— Я став побоюватись інтуїції. Мабуть, саме професія накладає найбільший відбиток на характер людини… Анна Зегерс якось розповідала мені, що від роману до роману їй хотілося писати дедалі більше й більше, розуміла, що часу вже мало, відпочити б, так ні, робота засмоктала… А в молодості, сумно додала вона, здавалося, що попереду ще багато років, встигну… Тільки професія по-справжньому створює людину, якщо, звичайно, вона правильно вибрала професію… В мене, знаєш, ремонт робив столяр… Зіггі… Чудовий майстер, але якийсь неповороткий. Я його якось запитав, чому так повільно працює? А він відповів: «Музику люблю». Я спочатку не зрозумів, перепитав. «Коли маєш справу з деревом, — пояснив він, — заглиблюєшся в музику; адже недаремно і рояль, і скрипка, і гітара зроблені з різних порід; кожне дерево по-своєму зберігає сонце, дощ і вітер…»

— Гарно, — погодився Славін.

— Дуже… А в мені професія виробила інтуїцію. І це «погано.

Славін здивувався:

— Чому?

— Бо в нашій справі насамперед треба йти за фактом, а не за інтуїцією. При певних поворотах інтуїція може зло пожартувати…

Задзвонив телефон — вимогливо, настійно.

— Ну, що я казав? — посміхнувся Фукс. — Зараз чимось порадують…

Доповіли, що до Луїджі Мачеллі тільки-но прибув високий на зріст чоловік, приблизно п'ятдесяти років, а може, й старший, ніс приплюснутий, боксерський; ліва брова трохи розсічена; в синьому костюмі, з плоским чемоданом фірми «Карден» (найдорожчі в світі) й дипломатом з крокодилячої шкіри з шифровими замками…

— Для досьє мало, — зауважив Фукс. — Хіба що розсічена ліва брова…

(Серед осіб, котрих підозрювали в організації злочинного вибуху на міланському вокзалі, де загинули сотні людей, був якийсь Бінальті, він же Панінні, він же Голденберг, він же Банаатзаде; саме він відповідав у синдикаті за прикриття слідів після завершення терористичних актів.)

— Ну що ж, — сказав Славін, — час ендшпілю, Коні?

— Мабуть. Хтось цікаво писав про Лейбніца: у філософа була надзвичайна здатність відчувати зв'язокпідпорядкування, він збагатив людське бачення досить високими поняттями щодо методи, був дуже послідовним, а тому часом здавався безглуздим, бо ні на йоту не відступав од своїх принципів, навіть коли це явно суперечило здоровому глузду…

— Повтори, — попросив Славін, і його лисий череп вкрився глибокими зморшками, — повтори, будь ласка…

Фукс здивувався:

— А в чому справа?

— «Не відступав од своїх принципів, навіть коли це явно суперечило здоровому глузду»? — Славін процитував слово в слово; пам'ять феноменальна. — Так?

— Саме так.

— Послухай, давай ще раз поїдемо на місце. Коні, як ти?

… На безлюдну Зауерштрасе, біля кордону, де було призначено операцію ЦРУ, Славін і Фукс прийшли як мирні безтурботні люди, захоплені розмовою; машини лишили за два квартали; не дивлячись на той будинок у Західному Берліні, що самотньо височів на пустирі, Славін спитав:

— Скільки метрів до верхніх вікон, як думаєш, Коні?

— Чотириста… З гаком, — відповів той.

— Послухай, Коні, — замислено сказав Славін, — а все-таки вони сьогодні не викрадатимуть Кулькова… Вони його вб'ють, Коні, вони вб'ють його…

Фукс зупинився над Славіним, — високий, як жердина, — посміхнувся:

— Припустимо… Ну й що?

— Це не ми підготували спектакль, а вони, — ось у чому річ! Ось чому тут ці дивні турки, ось для чого змінено місце зустрічі, — якщо, звичайно, Кульков не брехав мені з самого початку, — ось чому нове місце зустрічі з шефом, який має провести операцію «Ліберті», вони вибрали на пустирі, зовсім близько від кордону; ось для чого тут Луїджі Мачеллі… І на все у нас з тобою чотири години… А втім, коли ти підтримаєш мою ідею і ми приймемо умови гри ЦРУ, то виграємо цю партію ми, бо — на відміну від Лейбніца — підемо за здоровим глуздом, а не проти нього…