Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 45

Робота — VIII

— Чаю хочете? — спитав Славін, весело дивлячись на Кулькова, коли контролер — після істеричного зриву в камері — привів його в кабінет підполковника Гаврилова, де працював слідчий.

— Якщо можна, кави, — відповів той розгублено: такою несподіваною була посмішка на обличчі цього кремезного лисоголового чоловіка.

— Маю тільки розчинну. Але дуже хорошу, бразільську…

— Дякую. Без цукру, будь ласка, — попросив Кульков.

— Є сахарив.

— Ні, спасибі.

— Добре, зробимо гірку, — погодився Славін. — Скільки ложок класти? Майте на увазі, дуже міцна, а ви скаржилися на серце…

— Тоді одну, якщо можна…

— Можна, а чого ж… Слідчий вийшов з кабінету.

— У вікно стрибати не маєте наміру? — запитав Славін, підвівшись з крісла. — Не раджу, гулю наб'єте, бо скло в нас непробивне.

— Я дуже люблю життя, — тихо сказав Кульков. — Навіщо ж мені стрибати у вікно?

— Можете спробувати все-таки, — посміхнувся Славін і, розливши каву в чашки, подав Кулькову.

— Дуже смачно, — діловито сказав той, відсьорбнувши ковток. — Зразу пригадав Гагру…

— Ви ж не дуже любили Гагру, як мені відомо? Більше Сочі.

— Це в молодості. Тепер я мрію побути в Гагрі…

— Так, місце чудове… Ви до мене попросилися тому, що в камері дуже страшно? Особливо на самоті зі своїми думками?

— Скажіть, — задумливо почав Кульков, — закон про те, що людина, яка роззброїлася, покаялась, звільняється від кари, справді має силу, чи це було нам потрібно з метою пропаганди?

Трохи сторопівши, Славін перепитав:

— «Нам»?! Ви сказали: «Це потрібно нам»?!

— Я ще не навчився відділяти себе від суспільства, — зітхнув Кульков. — Постарайтеся зрозуміти мене правильно. Якщо на терези покласти те, що я зробив для підвищення обороноздатності країни, і протиставити цьому інформацію, якою обмінювався з колегами по науці в ім'я ідеї домовленості між нашими країнами, то, запевняю, рахунок буде на мою користь як громадянина, члена нашого соціалістичного суспільства.

— Ви ще, мабуть, не прийшли до тями, Геннадію Олександровичу. Ви плетете нісенітницю, пробачте за різкість. А вам є що сказати мені по суті справи, особливо в зв'язку з останнім запитом із Ленглі., Адже ви й самі трохи розгубились, розшифрувавши його, хіба не так? Пригадуєте текст?

— Який саме ви маєте на увазі?

— Послухайте-но, ви боретеся за кожну секунду, — сказав Славін, і ці слова приголомшили Кулькова, бо лисий повторив те, про що він сам думав під час арешту; справді, вони винайшли щось таке, що записує думки, ще з більшим крижаним жахом подумав Кульков; тільки б не згадувати того! Не можна! Загибель! Кінець!

— Ви боретесь навіть за долю секунди, — повторив Славін, з подивом зауваживши, що Кульков розплескав каву — так затремтіла мого тонка рука з гарно обробленими нігтями. — Може, я неправильно сказав? Ви поправляйте мене… Допит поки що не почався, я не слідчий, зі мною можете розмовляти… Вам підполковникові Гаврилову доведеться відповідати… На кожне запитання… Можете, звичайно, відмовлятися, брехати, але ми знаємо правду, Геннадію Олександровичу, всю правду… Ось у чому річ.

— Ні, ви не знаєте всієї правди, — відкашлявшись, заперечив Кульков. — Це тільки від мене залежить, відкрити вам її чи ні. Зате під нас залежить інше: зберегти мені життя чи позбавити мене цього дару…

— Вважаєте, що п'ятнадцять років у камері — це життя?

— Не поспішайте засуджувати мене на п'ятнадцять років. Я ж недаремно запитав вас: чи діє досі закон про тих, хто розкаявся і роззброївся?

— Діє. Ми не притягуємо до суду шпигуна, який одразу прийшов до нас і в усьому зізнався. Але, Геннадію Олександровичу, ви ж до нас не прийшли… Нам довелося самим брати вас…

— А це як подивитись… Я ж їхав до вас, щоб повинитися… А ви поспішили мене заарештувати…

— Повторюю, чека не в Шереметьєво…

— А коли в Шереметьєво сьогодні вночі мала бути та людина, в якій ви зацікавлені куди більше, ніж у мені? І я хотів приїхати до вас не з порожніми руками? А з тим, хто знає весь ланцюг? Що ви скажете на це?

— Я відповім, що пропозиція варта уваги. Ми, звичайно, не без інтересу познайомилися б з тим, хто знає ланцюг, але, погодьтеся, з нашою допомогою, — якби ви звернулися до нас своєчасно, — це можна було б зробити значно професіональніше.

— Будь ласка, постарайтесь мене зрозуміти… Якщо ви погодитеся з моєю версією, що я їхав до вас добровільно віддати себе в руки наших славних органів, моє становище дасть мені змогу — в цьому разі — принести нашій справі максимальну користь…

— Нашій справі, — замислено повторив Славін. — Ось що я вам скажу, Геннадію Олександровичу: хочете бодай чимось спокутувати свою провину, — говоріть. Якщо маєте намір торгуватися, — не вийде. При всьому моєму певному ставленні до Пеньковського мушу повторити: він програвав з гідністю…

— І жодним словом не обмовився про мене, про Гену…

Це вже дещо, подумав Славін; утнув добряче, отже, оговтався.

— Чому ви впевнені в цьому?

— Якби не так, то ви давно мене знайшли б.

— Резонно, — погодився Славін. — Ще кави?

— Так, якщо це вас не обтяжить.

— Коли у вас вихід на черговий зв'язок?

— Ви ж сказали, що вам і це відомо…

Славін кивнув:

— Ми сфотографували текст, який ви заклали в «Націоналі», зберігши при цьому слід вашого пальця.

Кульков знову відчув у горлі твердий клубок і ледве проковтнув його.

— Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…

— Резонно, — знову погодився Славін. — Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?

— Я їх уже вніс.

— А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися — не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, — валяйте. Не хочете — ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.

— Згоден, — сказав Кульков. — Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.

— Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.