Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 18

Як тільки адвокат заворушився, професор Лівенброк, — а він не іммігрант, а місцевий, — звернувся по допомогу в рабинат; там натиснули кнопку; в Оттаві з'явилися статті про те, що Файн зводить брудні наклепи на своїх колег, йому чуже поняття лікарської етики й номінальне почуття корпоративності. В бідолахи забрали поверх у клініці, — тиск був дуже серйозний, сполошилися всі практологи, — якщо до цього Файна почнуть літати тузи із Штатів, з кого ж брати баки?!

Бідолаха спробував відкрити свій госпіталь, — де там! Це ж мільйонна справа! Полетів у Європу, його й там дістали: коли влаштувався в Боннську клініку, з'явилися статті, інспіровані з Нью-Йорка, про неетичну поведінку професора, його нетактовність і наклеп на колег; вигнали в потилицю і в Німеччині… Кажуть, він кілька днів ходив довкола російського посольства, а потім повернувся до свого пансіонату й повісився в туалеті… Як сюжетик?

— Страшнуватий, — відповів Кузані замислено. — Коли закінчу те, що намагаюсь писані зараз, — заплачу десять процентів, цілком пристойні гроші… Я, між іншим, якось зустрічався з одним російським скульптором, у Росії його вважали генієм, по-моєму, правильно вважали… А в нас він робить надгробники, з цього й живе… Також, до речі, тема… Хтось дзвонить, Анрі.

— Ніхто не дзвонить, — відповів той, — у мене слух, як у кота…

— А я глухну.

— Ходив до лікарів?

— Так. Безнадійно. Ти уявляєш, як мені незабаром буде з жінками?! Перш ніж підвести до ліжка, вибачитись і витягти з вуха слуховий апаратик…

— А ось тепер справді дзвонять, — сказав Анрі, підводячись на весь свій величезний зріст. — Я навмисне поставив телефон внизу, щоб боротися з відкладанням солей: угору-вниз, чудово тренує суглоби… Читай газети, я зараз…

Кузані допив каву, підійшов до великого — майже на всю стіну — вікна, притулився лобом до шибки; в дитинстві нам страшенно хочеться притулитися носом, а на старість — лобом, чому? Мабуть, діти уявляють себе збоку: це так смішно — розплюснутий червоний ніс, а нам не до сміху, доживаємо, лоб не плющиться, тільки дуже страшно, уявно, відчуває холод скла, неживий, мертвий холод. До речі, чому покійників завжди цілують у лоб, який після смерті стає випуклим, сократівським?

Вид на озеро був прекрасний: фонтан, диво Женеви, викидав із своєї таємничої глибини велетенські струмені; вночі цей водяний фейєрверк підсвічували; в Нью-Йорку статуя Свободи, в Парижі — вежа Ейфеля, а тут — дивовижний гігантський фонтан… Як це прекрасно, коли місто визначає свою суть єдиною деталлю, що вкарбовується в пам'ять на все життя…

Кузані перегорнув газети, матеріали проглядав неуважно, повторюється те саме, тільки шапки різні, — в них якраз і видно тенденцію; випадково натрапив на ім'я «Дмитро Степанов»; прочитав абзац заново; російський письменник і журналіст, акредитований у місцевому Будинку пресн, заявив учора під час телевізійної передачі Ей-бі-сі «Доброго ранку, Америко!», що політика, яку проводить Білий дім щодо Союзу, очевидна: затримати економічне зростання конкурента нав'язуванням йому гонки озброєнь; ставка на економічне розорення Росії. «Що ж, — зробив висновок Степанов, — нехай так, лише американським історикам слід було б нагадати своїм співвітчизникам, що Сполучені Штати жодного разу не були воєнним табором, нам же це нав'язували двічі за останні шістдесят років. Хто від цього виграє? Америка? Навряд: хто сіє вітер, той пожне бурю. Росія? Для нас така перспектива теж не подарунок, хоч зростання воєнної техніки абортує в торгівлю ряд предметів зовсім мирного характеру. Якщо не вигідно ні тій, ні другій стороні, то який резон нагнітати напруженість? Пригадуєте древніх? Їхнє запитання — «кому на користь?» — таїть у собі аж ніяк не риторичний, а цілком предметний резон».

— Ей! — вигукнув Кузані —Анрі, де ти? Я хочу подзвонити!

— Не кричи, — всміхнувся той. — Я вже давно тут, варю тобі нову чашку кави.

Кузані обернувся:

— Послухай, а що, коли ми запросимо сюди мого російського приятеля, він, виявляється, тут, у Женеві?

— Не треба, — відповів Анрі. — Я не люблю росіян і не вірю жодному їхньому слову.

— Чому?

— Не вірю, та й годі.

— Але ж це нерозумно! Степанов — славний хлопець, повір!

— Всі вони славні хлопці, — посміхнувся Равайоль. — Хай живуть у себе так, як їм хочеться, я не проти… Тільки, будь ласка, не треба приводити їх у мій дім. Не треба, і все. Не сердься, добре?

Юджин знайшов Степанова в «Інтерконтиненталі», на березі озера; найрозкішніший готель Женеви, скромний номер коштує більше, ніж дві пари розкішних жіночих туфель, — за престиж треба платити, непорушний закон бізнесу; телекомпанія Ен-бі-сі орендувала цілий поверх; мільйон доларів, вісті мають бути справді останніми, а не огризками; Степанова запросили на передачу «Зустріч з пресою»; сидів загримований, жартував з екіпом, смалив сигарету, запиваючи її шипучою мінеральною водою.

— Дім! — вигукнув Кузані з порога. — Чортяка, який же я радий тебе бачити!

Степанов кинувся до нього, вони обнялися; зараз підійшла дівчина-гример, поправила тон на лівій щоці запрошеного й зауважила, що от-от треба буде йти в студію, будь ласка, більше не обнімайтесь.

— А ви його даремно гримуєте, — мовив Кузані, — я вам кажу це як режисер: грим більше пре на екрані, ніж єство, тим паче Степаном наш противник, нехай буде таким, яким є насправді, чи парто його робити симпатичним для наших телеглядачів?!

Прибіг помічник продюсера, махнув Степанову рукою: ходімо, пора, кивнув Кузані, хотів щось сказати йому, але не встиг, — ефір…

Коли перекличка Гамбурга (виступав колишній канцлер Шмідт), Женеви (Степанов і Келб, що вів передачу), Вашінгтона (Кіссінджер) закінчилася, Юджин, який дивився прямий репортаж разом з екіпом Келба, підняв великий палець: «Непогано виглядаєш, правда, з граматикою не дуже, зате добре жартуєш. А взагалі в нас, у Штатах, люблять іноземців, тих, хто розмовляє з акцентом і не боїться, коли ставлять каверзні запитання; коли ти попросив ведучого не тріщати, як кулемет, тут усі реготали, отже, сміялась Америка; Кремль має видати тобі премію, ходімо поблукаємо, страшенно радий бачити тебе, просто не знаю, чому я такий радий…»

Я розумію, чому він радий, що зустрів саме мене, подумав Степанов, коли вони замовили вже по третій чашці кави, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі озера: по набережній періщить дощ, квилять чайки, ніде нікогісінько, і тільки тиха, сумна музика, симфоджаз початку п'ятдесятих, оркестр Гленна Міллера; «Знаєш, Дім, кажуть, що в його літак, який летів на гастролі, мафіозі підклали бомбу — за дорученням одного з конкурентів; воістину, Моцарт і Сальєрі двадцятого століття; врятувався лише один музикант, брат Гленна, його звали Тед Бенікі, пригадуєш, і переламаним носом, саксофоніст, що співав басом у Серенаді сонячної долини»?»

Звичайно, пригадую, подумав Степанов. Це мої студентські роки, Льовушка Кочарян, худенький, тоді ще безвусий Андрій, Олежка Євпланов, Льова Котов, Володя Навасардов, деяких уже немає, а деякі далеко; Вітя Борисенко був тоді худий і мовчазний, бо завжди пам'ятав минуле і дуже чітко бачив майбутнє; тільки в кінці четвертого курсу розкрився; коли сталася трагедія з батьком, і Степанов сказав йому про це першому — як комсоргові, — він довго мовчав, а потім відповів: «Ти повідомив мене про це — і все. Тепер це мій клопіт, живи так, ніби нічого не трапилося, нехай розбираються, тобі диплом треба одержати». Спасибі тобі, Вітю, і тобі спасибі, Зія, і тобі, Льоню Харюков, і тобі, Костю Гейвандов, Женю Примаков… Женя тоді не знімав «сталінки», розмовляв, наслідуючи вождя, дуже повільно, з важким грузинським акцентом, хоч сам росіянин; а втім, тбіліські росіяни, вони особливі; якщо Пушкін, Грибоєдов, Маяковський і Пастернак відчули на собі вплив цього народу, то чи міг від нього втекти Женя, та й чи потрібно? Дивне слово — вплив… Чого в ньому більше, доброго чи поганого? Про дітей кажуть: «На нього погано впливає вулиця». А може, й через це треба пройти? Як жити, не відчуваючи на собі впливу Шекспіра й Рахманінова? Чи «Розгрому» Фадєєва? Остання фраза його повісті подібна до рядка з «Екклезіаста» від революції: «Треба було далі жити й виконувати свої обов'язки». Ось вона, магія слова: кожне окремо несе в собі дуже відносну інформацію, навіть якась казенщина відчувається, а коли Фадєєв поставив їх у тому порядку, котрий відчув тільки він один, і ніхто інший, то вони злилися в безсмертну фразу надії, яка так потрібна людині. Розгром — поняття не тільки воєнне, воно — насамперед — людське, дуже особисте, затаєне, як той Хемінгуеївський кіт під дощем…