Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 2

Михайло Андрійович Суслов відзначався більшовицькою принциповістю, вимогливістю до себе й до інших, винятковою працелюбністю, умінням творчо підходити до гострих і складних питань сучасності. Людина великої душі, кришталевої моральної чистоти, надзвичайної скромності, він здобув собі глибоку повагу в партії і в народі…»

З медичного висновку про хворобу й причину смерті Суслова Михайла Андрійовича: «М. А. Суслов, 79 років, тривалий час хворів на загальний атеросклероз — з найбільшим ураженням судин серця й мозку, що розвинувся на фоні цукрового діабету. В 1976 році переніс інфаркт міокарда. 21 січня 1982 року виникло гостре порушення кровообігу в судинах стовбура мозку з глибокою втратою свідомості, порушенням дихання та деяких інших життєво важливих функцій організму…»

«Спецгрупу карного розшуку МВС СРСР, створену у справі про вбивство Федорової З. О., розформувати.

Полковників Павлова В. Я., Савицького У. P., Костенка В. Р. повернути в їхні підрозділи.

27 січня 1982 р. Міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков».

Савицького перевели в Ригу заступником СКБ по режиму, збільшивши зарплату на дев’яносто карбованців; запив; невдовзі помер від цирозу печінки.

Павлова відправили до Узбекистану з підвищенням.

…З січня по травень вісімдесят другого року Костенко — після того як групу розформували — пролежав у клініці в Ларіка: той удар у печінку, який дістав у Вірменії, в сімдесят другому ще, коли брав бандгрупу на афінажній фабриці в справі Кешалави, раз по раз давався взнаки; повернувшись до міністерства, на очі начальству не дуже й показувався, запам'ятавши на все життя слова, що сказав якось Костянтин Симонов: «Служити не відмовляюсь, але служити не нав’язуюсь…»

…Щось змінилося в країні: у КДБ сів нікому не відомий Федорчук з Києва — нова мітла по-новому мете; один з перших наказів був досить дивний, мав явно ідеологічний відтінок: «Заборонити співробітникам з’являтися в джинсах, тільки піджак і галстук — бажано вітчизняного крою».

У жовтні Костенка запросили у відділ кадрів, запропонували перевести з підвищенням, кудись на Камчатку. Він обіцяв подумати, зрозумівши, що всі, хто був причетний до справи Федорової, чомусь неугодні в Москві; Андропов, хоч і позбавлений реальної влади, бо тепер сидів у ЦК, на ідеології, під Брежнєвим та Черненком, усе-таки цікавився справою Федорової, хоч комусь-це явно не подобалось.

Другого листопада Костенка викликав заступник міністра по кадрах: «Наказ я завізував, поздоровляю від щирого серця, повернетесь генералом, обіцяю…»

Десятого листопада, в День міліції, міністр Щолоков звернувся до народу по телебаченню; обличчя — пергаментне, наче маска, очей від тексту не одводив. Брежнєв уже лежав мертвий, почалася битва за лідерство; якщо переможе Андропов — міністр внутрішніх справ знав це, — і його дні будуть лічені.

Так і сталося: перевели в «царську групу» міністерства оборони — з «Чайкою», п’ятьмастами карбованцями, безкоштовним харчуванням, пайком, ад’ютантом, порученцем, кремльовкою й держдачею… Не годиться кривдити номенклатуру, все мусить бути тихо, тактовно, з дотриманням звичного етикету: але висновки зробили всі — при зустрічі намагалися обминути, не помітити, а коли вже нікуди було подітись, обмежувалися вигуками, обличчя кам’яні, обмінювались думками одну-дві хвилини, інакше можуть неправильно зрозуміти нагорі, кожен другий донесе; та де там другий — кожен…

1

На пенсію Костенко вийшов у вісімдесятих роках — після того як з допомогою журналіста Івана Варравіна закінчив розгром банди заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова…

…Прокидався він, як і раніше, о сьомій тридцять, півгодини робив виснажливу гімнастику, а потім, провівши Маняшу, сипав у каструлю листя брусниці, два брикети брунькового чаю, звіробій, шипшину, кидав пучку валеріани (дефіцит; а втім, у нас усе дефіцит; раз на місяць приносив Федір, заступник міністра кольорових металів, з аптеки Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я — в простонародді ще з сталінських часів — «кремльовка»), довго спускав воду, майже п’ять хвилин; чайник укривався накипом за півроку, водне господарство Білокамінної фільтри міняло не часто, економія насамперед, труби проржавіли, по бюлетенях платимо хворим на нирки в тисячу разів більше, але підрахувати, що вигідніше — ремонт каналізації чи оплата лікарняних листків, — нема коли, та й навіщо? Інша справа — якби була особиста вигода, а так рахуй не рахуй, гроші — нічиї, берегти державні — пропади вони пропадом, прожив день — і слава Богу.

Після того як бурий чай починав братися пузирями — порятунок від каміння, ниркових кольок і печінки, — Костенко забирав з поштової скриньки «Аргументы и факты», «Книжное обозрение», «Огонек» і починав вивчати пресу. Товстих журналів не виписував, і не тому, що грошей не вистачало: пенсія полковницька, двісті п’ятдесят, Маня свої інженерські півтораста приносить та ще й за сумісництвом найнялася креслення додому брати; уряд подобрішав, раніше за таке в тюрму запроторили б, а тепер навіть Оришці допомагають, їй, як молодому спеціалістові, поклади сто десять, а за фірмові зимові чобітки дві сотні віддай і не гріши, хоч на панель іди! Товстих журналів не виписував тому, що Булганіна пам’ятав, Миколу Олександровича, колишнього прем’єр-міністра. Було це в шістдесят третьому, в районі Новодівичого монастиря і Пироговки; там тоді орудувала банда Носа.

Костенко його «витоптував», ходив у ЖЕКи; розбалакався з відставником, який керував будинком, куди з Воробйових гір, із замків, що їх москвичі назвали «Заповітами Ілліча», переселили опального члена Політбюро. «Що значить наша школа, сталінська, — замислено говорив кербуд. — Кожного ранку Микола Олександрович одержує дванадцять газет, я добре пам’ятаю, інформацію чекістам давав, і працює над ними — з червоним олівцем у руці… Навіть багатотиражки одержує, не тільки центральні… Резолюції кладе, службові записки пише, все в шафу складає — настане час, повернуть його у Кремль, згадаєте моє слово… «Кукурудзник» не вічний, Бог йому за Йосифа Віссаріоновича відомстить… На кого руку підняв, мужик, га?! Так от, Булганін попрацює з газетами годин вісім — і на прогулянку… З робітничим класом зв’язок підтримує, на Шепілова, на того, що примкнув, іноді пляшечку бере, отак воно… Вип’є ковток і — давай говорити, розпитує про ситуацію, радиться з народом, світла голова, одним словом — сталінська гвардія…»

Костенко згадав про цю розмову, як тільки віддав пістолет і одержав пенсійну книжку: наступного дня, коли вже не треба було їхати до міністерства, подався в бібліотеку й сів за журнали; ходив, як на роботу, — вісім годин, з обідньою перервою; тому стрес, пов’язаний з відставкою, пережив спокійно.

Вчитуючись у журнальні публікації. Костенко спочатку диву давався, як він відстав од життя. Згадуючи обов’язкові політзаняття, нудні лекції пропагандистів, на яких сидів, надівши чорні окуляри, щоб не помітили, коли засне, до речі, майже всі приходили в темних окулярах, не один розумний, він жахався з того, якої гігантської шкоди завдавали суспільству ці обов’язалівки, на яких усі спокійно слухали обов’язкову брехню, немовби приймали її за правду, — так і народжувалася державна шизофренія, роздвоєння, а то й просто розщеплення (мов лучини) суспільства: У кабінеті — одна людина, з дружиною на кухні, ввімкнувши радіо, — друга, на зборах — третя, у начальства — четверта, під час розгляду чергової «персоналочки» — п’ята…

Часом він двічі, а то й тричі перечитував найбільш сміливу статтю: як можна таке друкувати?! В мене в’ївся, а може, передався у спадок інстинкт охоронного страху, думав він. Скільки років Росія жила в умовах свободи думки й слова? Після звільнення селян — років десять, потім прийшов Побєдоносцев, тодішній Суслов; початок століття — промайнули ліберали Вітте й Столипін; з лютого сімнадцятого розгул свободи, потім — громадянська, терор — чи білий, чи червоний, все одно терор; після — повстання своїх, Кронштадт, і як наслідок — неп, кооперація, ситість, право говорити — аж до двадцять дев’ятого… І — знову ніч нависла над Росією, кривава ніч безправ’я й страху. Нещасна країна, то — пік, то — провалля.