Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 17

— А я ще ні… Так що приїжджай через три місяці і двадцять сім днів…

— Буде пізно.

— Це твоя справа, Костенко.

— Відповідь зрозумів.

— Ждав іншої?

— Взагалі — так.

— Даремно. Все повертається на круги своя… Не бийся жопою об асфальт, моя тобі добра порада…

Костенко повернувся до столу, подивився на порожню пляшку; Степанов зрозумів його:

— Пізно вже… Їдьмо до мене на горище. Там і добавимо…

Степанов жив на дванадцятому поверсі, сам-один; діти тепер навідувалися до нього зрідка — свої турботи; в одній кімнаті намагався працювати, звільнивши крихітний п’ятачок на письмовому столі, захаращеному старими верстками, записами й кореспонденцією; друга кімната, завалена книжками (стелажів не вистачало), гірськолижними черевиками, альпіністськими пушками, мислилась як спальня, хоч завжди лягав він у себе в кабінеті на вузеньку кушетку, застелену буркою, яку йому подарував на Домбаї Мишко Лотоков, найвразлнвіший і найніжніший черкес з-поміж усіх, кого так любив Степанов; хіба що крім Магомета Конова, але той не черкес, той людина світу, особистість виняткового кування, таких би менеджерів нам з мільйон — не дали б завалити перебудову… За що нам така доля: віддавати на заклання молоху убогої і злобної заздрості кращих людей країни?!

— Подивись, що є в холодильнику, — сказав Степанов, — а я зроблю кілька дзвінків, газета йде до друку, мої працюють до ранку…

У холодильнику було три плавлених сирки, трохи масла, кілька яєць і два шматочки ковбаси. В морозилці лежала льодова пляшка «посольської», дві бурякові котлети й куряча нога.

Жаль Митю, подумав Костенко; хоча він сам вибрав таке життя; невже всі творчі люди приречені на самотність? Живуть у собі, всередині безупинно щось рухається, шукає виходу, мучить; я його й то не завжди можу терпіти, а як жінка? їй інше потрібно, їй хочеться завжди і в усьому ясності, надійності, споконвічних гарантій… Так, «гарантії» скоріш чоловіче поняття, пов’язане з політикою й бізнесом…

Політика — одне; чоловік і жінка — інше, непересікальність… Хто це сказав: «Тільки геній не боїться своєї жінки»? A-а, це Митя згадував Твардовського…

Костенко ввімкнув газ, вимив сковорідку, порізав тоненько плавлені сирки, поклав їх в розтоплене масло (якийсь неприродно білий колір, раніше було жовте, та й тепер на базарі тітки жовте продають, збитень, тільки коштує дванадцять карбованців кілограм), відсунув листи, нерозпечатані ще конверти, блокноти з летючими Дмитровими записами й накрив стіл:

— Митяй, чекаю!

Той прийшов через п’ять хвилин, налив чарки, кивнув на маленьке поляроїдне фото довгоносої голубоокої жінки в окулярах:

— Давай за неї… Тетяна… Чудо… Єдина — після Наді, — кого я любив… Люблю…

— Розлучились?

— Так…

— Твердо?

— Не від мене залежить… «Старість — це велика аварія корабля…» Знаєш, чиї слова?

— Ні.

— Де Голля… Сказав моєму партнерові по бізнесу Алексу Масковичу, той у нього начальником розвідки Північного фронту був…

— Давай за світлу пам’ять Льовушки Кочаряна жахнемо, Митяю…

— Ми ж пили…

— Він заслуговує на те, щоб повторити, — вишукана людина була…

Жахнули; покотилося повільно, з теплом; Костенко підійшов до плити, розбив яйця; «зараз смачною яєшнею почастую; все ще сам себе годуєш, бідолашний; дивись, на старості літ треба режиму дотримуватись, відкриється виразка — не встанеш».

— «Жизнь моя, иль ты приснилась мне». За один такий рядок поет приречений на безсмертя…

Костенко поставив сковорідку на стіл:

— Давай з жару, з полум’я… Смачніше, мабуть, ніж по тарілках розкладати…

— Дуже радий, що ти подзвонив, Славику… Я вдень ширяю, а тут, уночі, сам-один, гину…

— Переїжджай до нас…

— Я той, що ховається, Славику… Я себе без упину слухати повинен: закрутиться щось усередині — я миттю до машинки… Спати вам з Манюнею не дам…

— Послухай, Митю, пригадуєш, у вісімдесят першому, коли я подзвонив після вбивства Федорової, ти сказав, щоб я в це діло не ліз, шию зламаю… Поясни, чому так різонув?

— Думаєш, пам’ятаю?

— Треба згадати.

— Чорт його знає… Час був непевний, Славику… Не було в нашій історії м’якшої й безвольнішої людини, як Брежнєв… Коли в його товариша по службі в Молдавії, у голови Ради Міністрів Рудя, син помер, Віталик, аспірант Бауманського училища, поховали поруч з Висоцьким, то Брежнєв приїхав на панахиду й плакав, як дитина… Він злого близьким не робив, Славо… Чим міг допомогти — допомагав, коли, звісно, вдавалося до нього пробитися… А тут — диви, у Чехословаччину війська ввів, і в Афганістан, і Сахарова при ньому заслали, і Некрасова з Ростроповичем та Баришниковим країна позбавилася…

— Трагедія тоталітаризму: великою країною правила неграмотна людина…

— До речі, ти на Ваганьковське сходи… Подивися могилу Щолокових… Дві гільзи: і вона застрелилась, і він… Там же могилка бабусі, матері його дружини… Залишилася сиротою, немічна, недоглянута… Повісилась…

— Щолоков, до речі, був не злий… Намагався добро робити… Та хіба ця риса визначає лідера і його команду? Добра людина — не професія, а данність…

— Злочинець — гірше, — відрубав Степанов. — Знаєш, коли Брежнєв пережив свою першу трагедію? Ще зовсім молодим… Дочка, десятикласниця, втекла з Кишинева з артистом цирку Євгеном Милаєвим… Так, так, той, що потім героєм соцпраці став… Майже однолітком Брежнєва був і поцупив дівчину з дому першого секретаря молдавського ЦК… Уявляєш? Скандал… І, кажуть, саме Щолоков запропонував цю справу не приховувати, а одразу доповісти Сталіну… Розрахунок був кмітливий — у вождя дочка Світлана коники викидала, син Василь пив до нестями, а Яків, той аж у полон попав… Тиран жалів тих, хто опинявся в його ситуації, хотів наблизити — хоч у цьому був людяний… До речі, незадовго до загибелі Федорової я бачив, як Цвігун у Будинку кіно їй руку цілував… Але ж до Федорової, кажуть, не тільки дочка вождя заїжджала, але й ті, кого вона любила… І саме тоді ваші забили до смерті андроповську людину в метро… Чвари… А Щолоков і Цвігун — діти гнізда Брежнєва… Уявляєш, яка колотнеча була? Мабуть, тому я тобі й сказав це… До речі, ти книжку Віки Федорової читав?

— Звичайно, ні!

— Можу дати.

— Де дістав?

Степанов здивувався:

— Хіба я тобі не казав? Віка подарувала, Зоїна дочка, я ж її в Америці знайшов…

Костенко відсунув пляшку:

— Митяй, більше не п’ємо… Я тебе зараз допитуватиму, добре? З мене навіть хміль вискочив: вона ж — свідок!

Скинувши піджак, він набрав свій номер, сказав Маші, що затримається у Степанова, спитав, хто дзвонив, здивувався, що капітан Строїлов двічі запитував, не терпиться пустунчику, і, поклавши трубку, присунувся ближче до друга:

— Постарайся згадати всі дрібниці, імена, деталі, Митяй, це для нас, лягавих, головні зачепи.

…Через хвилину після того як Костенко поклав трубку, невідомий чоловік вийшов з «Волги», що стояла коло будинку полковника з вимкненими фарами, хиткою ходою підійшов до автомата й, набравши номер, не назвавшись, сказав:

— Емілю Валерійовичу, зараз Славик у якогось Степанова… Його безупинно розшукує капітан Строїлов, мадам Машуня сама нікому не дзвонила. Поки що все…

…Вислухавши повідомлення бойовика, Хрін підвівся з широкої тахти, застеленої величезною шкірою уссурійського тигра, підійшов до звукосистеми і ввімкнув запис Вагнера. Він довго стояв біля колонок, що створювали неземний, підвищений ефект звучання, який густо, відчутно заповнював квартиру: свого часу він зламав стінку, котра розділяла дві кімнати, вийшов зал; тахта, невеликий секретер, шведська стінка з карельської берези — і все, нічого зайвого.

Тому музика повністю поглинала простір, була володаркою…

Хрін сів до секретера, підсунув стосик голубуватого фінського паперу, витяг «паркер» і заходився креслити схему.

Спочатку він написав літеру «К», від неї провів лінії до трьох «Б», обвів кружечком букви «Д», «Я», «А», «С», вийшла система: Костенко — бойовики — Дейвід — Яструб — Люда — слюсар.