Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 10

— Бабулю, я за Люду хвилююсь, — сказав Костенко.

— Бабуля померла, царство їй небесне… Я — прабабуся єйна… Та й я за неї хвилююсь, за стерво…

— Вона коли поїхала?

— Та годині о восьмій… Побігла вниз, потім повернулася, начебто фарби ці самі взяти, щоб пику засмаглою робити…

— Ви у віконце не бачили, її таксі чекало?

— Вона на них не їздить! Її сюди то чорні іноземці привозять, то коричневі, мене закриє в комірчині, — стара кивнула на внутрішню шафу, — і щоб носа не показувала..» А коли чхнеш або захропиш від задухи, то назавтра так відлупцює, що й жити на світі не хочеться…

— То яка ж машина її чекала? — неуважно спитав Костенко. — Наша чи та, на якій коричневі їздять?

— Ні, не наша, — бабуся похитала головою, — колір дуже безстидний.

— Як це? — не зрозумів Костенко й витяг з кишені шоколадку. — Ось вам подарунок, бабусенько.

— А це що?

— Шоколад, — сказав Глинський; його завжди дратувала манера Костенка вести розмови із свідками, хоч він розумів, що саме така некваплива, але стрибаюча розмова (тільки здавалася стрибаючою) — Костенко через кожну фразу вміє тягти своє, акуратно й ненав’язливо, розуміючи, що страх перед посадовою особою, навіть коли вона не в формі, але з червоною ксивою, — неодмінна константа радянської людини — повинна створити атмосферу прихильної поступливості, ніякого форсажу, тим паче наступального…

— Начебто конфекти, чи що? — спитала бабуся, розгортаючи шоколадку; вона відламала малесенький шматочок і поклала його під язик. Так тьотя Федося пила вприкуску чай, згадав Костенко, тільки замість шоколаду в них були подушечки; тепер і вдень із свічкою не найдеш, їх скуповують на самогонку…

— Так, — відповів Костенко, — наче вершкові цукерки, дуже корисно для серця… Бабулю, а де Людина записна книжка?

— На столі, — відповіла старенька. — Біля телефону.

— Дозвольте подивитись?

— Ви ж при чині… Дивіться… Я владі покірна… Тільки черевики зніміть, вона за килим боїться…

Ні на столі біля телефону, ні в шухляді записної книжки не було.

— А косметичку вона де тримала? — спитав Костенко. — У ванній?

— Там у неї всяке мило, воно піниться й сосною смердить… Я ж у лазню ходжу, вона мене не пускає, каже, що…

Глинський настирливо поцікавився:

— Що вона каже?

Костенко докірливо глянув на нього, спитав:

— Як шоколадка, бабусенько?

— Страшенно смачна… Я вже її прибережу…

— Пенсії вам скільки платять?

— П’ятдесят шість… Спасибі рідній партії та уряду… Раніше я сорок одержувала, ну а тепер як сир у маслі катаюсь, і сметанки можна купити, й вершків, яєчка тепер не биті беру… В капіталізьмі мруть старі з голоду, а ми старість шануємо…

— Так от про фарби Людині, — акуратно повторив Костенко, — вона їх на столі не тримала?

— Ні, на трюмі… Щоб усю себе розглядати… Особливо коли ялинкові прикраси клеїла…

— Які ще там ялинкові прикраси? — не дуже стримуючи роздратування, спитав Глинський.

— А це коли на обличчі різного кольору блискітки сяють… На лобі синя, на щоці жовта, тепер так треба, начебто закон вийшов на захист жінок, щоб красі були запопадливі…

— Бабулю, а Мишаня до неї коли дзвонив? Яструб?

— Так це він ще вчора дзвонив! Точно, дзвонив! Я ще посміялася: «Я, каже, Яструб»… А я візьми та й скажи: «Ти — яструб, а я — зозуля»…

— Він увечері дзвонив, еге ж?

— Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…

— Пішов він пізно?

— Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…

— А де в неї велика записна книжка? — тихо спитав Костенко. — Та, що дома нею користується?

— Та тут же, на столі має бути…

Великої книжки також не було.

…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко — блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…

— Хто ж це татка мого? — Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). — За що?

— Шукаємо, Мишко, — відповів Костенко. — Ти пам’ятаєш мене?

— Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…

— Де ця фотографія?

— У столі.

— Вийми.

— А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.

— Тобі скільки? Тринадцять?

— Чотирнадцять.

— Гроші є?

— Мама залишила.

— Сам готувати вмієш?

— Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…

Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:

— Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук — це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?

— Це щоб засікти того, хто дзвонить?

— Точно…

— А татка коли додому привезуть? — очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.

— Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…

У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:

— Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.

— Метали фондовані?

— Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.

— А що дає домішка такого матеріалу?

— Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…

Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка — червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках — радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…

Костенко зітхнув:

— Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.

— У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.

— На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.

— Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.

— Навіщо? Якщо це станеться — коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?

— Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…

Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.

— За один день?

— Треба дізнатись… будь ласка…

— Спробую… Але — не обіцяю.

Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.

— Я — посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне — приїжджай…

…Глинський приїхав через годину — в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…