Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 30

— У мене немає юриста.

— Найми. Я оплачу витрати. Гроші буде переведено сьогодні ж, назви номер рахунку. Попроси його обговорити умови плати з тими людьми, які наступають тобі на горло…

— Ніхто мені не наступає на горло!

— Це російський вираз. Нехай він домовиться про строк платежів, я надішлю гарантію.

— Вони не погоджуються на відстрочку платежів.

— Попроси свого юриста — ти найми його, негайно, найкращого в місті — зв’язатися зі мною. Я чекатиму дзвінка в офісі.

Син не попрощався, поклав трубку; знову подзвонить Софі, подумав Ростопчин, почнеться мука; на неї іноді находить затьмарення; може приїхати в Лондон і влаштувати скандал в Сотбі.

Він похолов від цієї думки, бо зрозумів, яка вона реальна; боже мій, хто це вигадав, що під старість у людини життя стає простішим?! Неправда, ой, яка ж це неправда! Навпаки, нема нічого складнішого за старість, час підведення рахунків, реєстр на те, що не здійснилося в житті, не вийшло, минуло, пройшло поряд…

Софі подзвонила через десять хвилин; голос дзвенів; він чомусь подумав, що вона виставить йому свій рахунок за телефонні розмови з Аргентіною, — франків п’ятсот, не менше; при чому тут рахунки, якось стомлено запитав він себе, бог з ними, з цими рахунками; просто дуже прикро відчувати себе старим, коли ти самотній і нікому не потрібний, порожнеча довкола, книжки й картини, хай йому грець. Ні, найстрашніше, коли тобі стає нудно, немов усе, що відбувається, вже було з тобою, багато разів було, і все завжди кінчалося нудьгою… Справді… Починалося любов’ю, а кінчилось… Любов? Що це таке, до речі? Мабуть, повсякчасне бажання зробити добре тому, кого любиш… Але ж моє «добре» відрізняється від того поняття «добре», якого прагне від народження (а втім, чи від народження?) той, кого ти любиш… А точніше сказати, очевидно, любов — це постійне небажання завдавати прикрощів, незручностей, неприємностей тому, кого любиш, образити бодай у чомусь. Любов — це коли ти для другого, і вже звідси — для себе, але лише — потім. Усе інше, — а ти думаєш про своє, сказав собі Ростопчин, не маючи сил підвестися з-за столу — стоїть на одвічній помилці. Чи користолюбстві.

(Після розмови з сином він усе-таки примусив себе встати, підійшов до стелажів, відкрив бар, налив чарку, пополоскав рота, відчув, як запекло в піднебінні, біль у потилиці вгамувався…

«Однак, коли помилка чи користолюбство сусідять з дисципліною, виникає нова ситуація; дисципліна — великий організатор: як почуття, так і закамуфльованої нечутливості. Часом той, хто любить, — не стримавши характеру, буває ж, господи, — образив ненароком, і любові завдано непоправного удару, а може, її й зовсім розбито. Інший користолюбець, відданий дисципліні, так веде свою партію, що любов — очевидна й постійна. А як же дисципліновано бреше обманщик, аби тільки зберегти маску любові! Це дуже зручно: вечірній чай, завжди люб’язна усмішка, розмови про дітей, все гарно й пристойно, все як у людей.

Невже дисципліна брехні — єдиний гарант добрих взаємин?! А щирість у виявленні людського самозвеличення — головний руйнівник любові? Де Бог, де Сатана? Невже сатана з хорошими манерами угодніший людям, ніж Пророк правди, який плете таке, чого не хочуть слухати?!)

Розмова з Софі була важка, зі сльозами; «не можна бути черствим егоїстом; адже йдеться про хлопчика…»

— Повторюю, я не відмовляю Жені ні в чому, як і ніколи не відмовляв. Ні тобі, ні йому. Просто зараз я не можу взяти з мого діла стільки грошей… Я вишлю вексель, гарантійного листа, цього цілком досить… Зрештою — пробач, будь ласка, що я змушений сказати тобі це, — але і його родина, і ти живете на ті гроші, які я заробляю; ні, я ні в чому не дорікаю вам, невже сказати правду — означає дорікати?

— Ти безсердечний нелюд, — Софі знову заплакала. — Ти зовсім не думаєш про хлопчика! Це страшно! Ти комп’ютер, а не людина, який жах, що я тебе зустріла!

— Софі, дорога, будь ласка, настройся на те, що я тобі котрий уже раз пояснюю… Я улагоджу справу Жені… Він, певно, так і не навчився робити серйозний бізнес. А втім, це було не дуже й потрібно, бо поруч завжди стояв я. Тепер він уперше зіткнувся з труднощами. Я не зовсім розумію, що там сталося, тому й попросив його спішно викликати юриста, двох, трьох кращих юристів… Якби аргентінські корови були єдиним джерелом доходу, тоді інша справа… Але ж мій тутешній дім належить йому. Все моє діло я заповів йому. Я не знаю, кому ти відписала будинок в Едінбурзі, я подарував його тобі, і ти маєш право розпоряджатися ним, як хочеш, але й він може бути Жениним… І твій паризький апартамент, і поверх у Глазго… Не треба ображати мене марно, кажучи, що я не піклуюся про Євгена. Я не можу ніяк збагнути, що сталося з його землею, я хочу в цьому розібратися. З допомогою спеціалістів… Ти заспокоїлася?

Софі понесло; Ростопчин примружився, одвів трубку, вирішив відповісти, коли змовкне її нерозбірливе белькотіння, тільки б не чути того, що вона говорить, нема сил; потім почулися короткі гудки; кинула трубку; її манера. І зразу пролунав новий дзвінок. Мабуть, Женя, подумав він; вона пішла від мене, коли він був крихіткою, а тепер стала захисницею. А я черствий комп’ютер. Не втішай себе, ти чудовисько, так тобі було сказано…

— Алло, добрий вечір, пан Ростопчин? Не думав застати вас у офісі.

— З ким маю честь?

— Це Фрідріх Хойзер з «Куріра». Щойно була передача по гамбурзькому радіо про вашу діяльність у сфері культури. Чи не могли б ви приділити мені п’ятнадцять хвилин, лише кілька запитань.

(Радіопередачі не було; про «гамбурзьке радіо» Хойзерові сказали люди Фола; продовження комбінації).

— Знаєте, я дуже стомився… Може, перенесемо розмову на завтра?

— Завтра матеріал має з’явитися в нашій газеті, пане Ростопчин. Буду вам дуже вдячний. Я працюю тільки п’ять місяців. Ваше ім’я досить добре відоме тут… Інтерв’ю відразу поставлять у номер… Це буде моя перша велика робота… Ви не уявляєте, як це для мене важливо…

«Цей вивчає життя не за книжками, — подумав Ростопчин, — такі вміють бути вдячними й пам’ятати».

— Приходьте, — сказав він. — Адресу знаєте?

(Фрідріх Хойзер з «Куріра» не був агентом секретної служби; після телеграми Фола в Нью-Йорк про необхідність прискорення роботи по Ростопчину були вичислені можливості корпорації АСВ в газетах і журналах Цюріха; серед залучених дослідники звернули увагу на Луїджі Роселлі; власник рекламного бюро; надзвичайно широкі зв’язки в світі преси; певна річ, суть комбінації відкривати йому не можна, але людина він кмітлива, зрозуміє, що треба, коли пояснити загальний абрис; головне, щоб у місцевій пресі з’явився матеріал; на другий день експресом його відправлять до Едінбурга, Софі-Клер; сімейні сцени дуже сприяють провалу всякого починання, особливо того, до якого причетний Ростопчин.

Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).

— Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.

Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.

— Голодні? — спитав Ростопчин.

— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?

— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.

— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.

— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.