Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 25

— Коли й чому він зайнявся поверненням росіянам їхніх скарбів культури?

— Перші симптоми інтересу почалися після того, як Москва запустила «супутник». Авжеж, саме так, через дванадцять років після закінчення страшної війни, країна, де він народився, перша вийшла в космос. Я можу зрозуміти його гордість, сер. П’ятдесят сьомий рік, сорок років після більшовицького перевороту, до якого ми, Німеччина і Франція, по праву вважалися суперсилами Європи, а Росія була на задвірках, царство тьми й лінощів… А в п’ятдесят сьомому вийшла на перше місце на нашому євроазіатському континенті. На жаль, це істина, яку багато хто не хоче брати до уваги… Шкода… Тепер про містера Степанова. Я попросив підібрати на нього все, що можна. І з’ясувалося: його читають у Росії, досить широко читають, і, хоч він, на жаль, пише за кремлівськими рецептами, слово цієї людини багато важить у їхній країні… Коли наші молодші брати за океаном називають містера Степанова агентом КДБ, я запитую себе: невже розвідка така легка робота, що в ній можна працювати не на повну силу, залишаючи головний заряд енергії на літературу? Я з великою повагою ставлюся до професії, сер. Наш з вами друг воєнної пори Ієн Флемінг почав писати веселого Джеймса Бонда після того, як пішов у відставку з «Інтеллідженс сервіс»; те ж саме — Грем Грін. А Ле Карре? Великий Моем говорив: література — самопожираюча, вона забирає на свій вівтар усю людину, до останку… І от, уявіть собі, ми починаємо допомагати нашим молодшим братам у комбінації проти цього росіянина, до якого двісті п’ятдесят мільйонів його співгромадян ставляться з істинним респектом… Кому це принесе користь? Нам? Не певен. Навпаки. Ми дамо привід, шуканий привід росіянам, розпочати ту пропагандистську кампанію, в якій вони тепер дуже зацікавлені… На початку нашої розмови я недаремно згадав сера Сомерсета Моема і його роман «Скелет у шафі», де напрочуд яскраво відтворено дар передбачення літератора. Коли росіяни, — на відміну від наших молодших братів, — вважають Степанова письменником, а в них усе-таки були якісь письменники, у смаку їм не відмовиш, то містер Степанов може написати таке, що буде зовсім невигідно тій справі свободи, якій ми служимо, хіба не так? Звичайно, ми поставимо спостереження за містером Степановим, більше того, я цілком допускаю, що візит його може бути двозначним. Коли ми матимемо факти, тоді вдаримо! Вдаримо міцно… Якщо він справді має намір займатися тут своїми картинами — нехай собі; ми не повинні йому заважати, навпаки, він має переконатися в нашій неупередженості; Острів свободи, терпимість до всіх ідеологій, право кожного робити те, що він хоче…

— Не переступаючи при цьому межі закону, — всміхнувся сер Бромслі. — Ну, добре, я змушений погодитися з вами і, повірте, мене це радує. Що ви можете сказати про німця з Бремена?

— З ним досить спритно попрацювала гамбурзька резидентура молодших братів. Мабуть, вони готують його до скандалу. Та й не тільки його, мені здається. Вони замислюють свою операцію як певну мелодраму, суцільні сцени, заламування рук, зведення грошових рахунків… Побачимо. Я взагалі не дуже певен, що в них вийде так, як вони задумали. Отже, пан доктор Золле… Забавно, німці умудряються вміщати в одне значення два титули — «пан професор доктор Золле». Ця людина зрозуміла мені абсолютно. Коли відповідь на питання шукає математик чи фізик і знаходить її, він на деякий час заспокоюється, настає розслаблення: Ейнштейн любив музичити, Жоліо— Кюрі грав у шахи, а російський академік Тамм, який цікавив нас, займався альпінізмом. Тільки після доброго відпочинку вчений починає нову роботу. Тоді як колекціонер натрапляє на таку кількість загадок, що мозок його постійно перебуває в лункій напрузі, самому йому аж ніяк не впоратись: або він повинен мати апарат помічників, розгорнути починання в справжнє діло, або все це скінчиться для нього трагедією, потоне в документах, збожеволіє. Це нагадує алхімію — ще один крок, і золото нарешті в твоїх руках. У професора доктора Золле бездоганна репутація… Але він дуже нещасна людина… З такого конгломерату розмаїтостей — аристократ, червоний літератор і одержимий дослідник — не створиш мережі, це фантазії молодих з-за океану, сер.

— Я цілком задоволений вашим поясненням, полковнику, щиро дякую. Що ж ми відповімо нашим братам?

— Ми відповімо, що вони зробили нам неабияку приємність, ознайомивши зі своїми матеріалами. Але ми не вважаємо їх досить аргументованими. Якби вони внесли пропозицію з приводу того, як нашим людям увійти в діло князя, яким чином підвести агентуру до Золле, щоб його інформація, — перш ніж потрапити до червоних, — пройшла нашу обробку, якби вони сформулювали можливість нейтралізації містера Степанова, тобто старанно продумали, як домогтися, аби його активність у Москві стала менш впливовою, як посварити його з владою — чим менше популярних письменників разом з Радами, тим для нас вигідніше, — тоді ми згодні взяти участь у цій комбінації.

— Буду вам дуже вдячний, полковнику, коли ви знайдете час і напишете телеграму саме в тому плані, який ви щойно так блискуче сформулювали… А я попрошу службу дати візу містеру Степанову, бо, як я зрозумів, ви ладні взяти на себе відповідальність за цю справу. Ще чаю?

8

Ростопчин попросив шофера вигнати з підземного гаража спортивний «мерседес»; двигун — вісімка; хоч поліція обмежує швидкість до ста тридцяти кілометрів, — навіть на трасах, — доведеться тиснути й двісті; можуть оштрафувати, прикро, звичайно; збитки, зате зекономлено час: до Лозанни необхідно добратися за чотири години; там Ліфар; розмова буде нелегка; треба встигнути повернутися назад цієї ж ночі, завтра зустріч, яку не можна відмінити, а там і Лондон…

Він сів за кермо звіроподібного красеня, виїхав на порожню трасу, натиснув; увімкнув радіо, знайшов італійців, саме передавали серенади, нехай собі, аби не останні вісті, немає сили слухати, лякають один одного, як діти. Тільки ті грали в «козаків-розбійників», а тепер доведеться грати в «ракети-сховища», переможців тут немає, кулька на шматки, розлетимось, як пилюка; шкода.

На щастя, поліції не було; махонув чотириста кілометрів за три години, після Лозанни, правда, швидкість довелося скинути — вузенька дорога вкручувалася в гори; підйом у Гійон; найпрестижніший готель, Ліфар є Ліфар, усе життя в готелях, ніколи не мав свого дому; та хіба даси йому вісімдесят два? Худорлявий, меткий, скептичний:

— Ну, годі, князю, ви все дуже добре знаєте; так, мабуть, продаватиму пушкінські листи, така доля… Як дісталися вони мені шалено, так і підуть…

— А як вони вам дісталися? Газети писали, що їх придбав Дягілєв.

Ліфар засміявся добре поставленим акторським сміхом і заговорив (чимось невловно схожий на Федора Федоровича, ті самі акценти, розкотисте «р», мхатівська школа), захоплюючись своєю ж розповіддю:

— Мене тоді Дягілєв узяв з собою, в Лондон… До великого князя… Його дочка породичалася з британським двором, жила в замку, а батька поселила на мансарді, раніше там слуги жили… Поселила там неспроста — пив старий, тож людей соромилась… От він нас до себе й покликав, палець до губів приклав, шепнувши: «На червоненьке не вистачає… Віддам реліквію, листи Пушкіна, а ви мені гроші нишком від дочки передайте, не дай боже, дізнається — відніме!» Жартівник був. Замолоду, коли танцювала Кшесинська, — дріб на сцену кидав, — ревнував до царя, що правда, то правда… На другий день ми вже мали пушкінські листи, поклали реліквію в банк, подалися в Монте-Карло — там була наша балетна трупа. А вранці від радості Дягілєв помер. Міністр освіти Франції запропонував мені викупити листи, уклав рабський контракт, щоб гроші заробити; я танцював, мов приречений. А там — війна. В день, коли Париж було оголошено відкритим містом, мене викликав американський посол Булліт і його іспанський колега, попросили негайно поїхати у Віль-де Парі, в префектуру; там засідало чоловік з дванадцять, усі в повній прострації, а по місту вже кінні німці їздять, молоко роздають дітям — у Парижі все було не так, як у Росії… Приймають мене: «Ми вас дуже поважаємо, тому й звертаємося до вас». — «До ваших послуг». — «Якщо сьогодні Оперу не очолить хтось із наших, німці конфіскують її. Дирекція втекла, в місті нікого немає. Ми хочемо, щоб ви її зайняли… Даємо вам карт-бланш на всі ваші дії. Гроші, фонди — все у ваших руках». Що ж, я прийняв цю місію, гранд онер[12]… Ніхто тоді не знав, на скільки днів чи тижнів узяли Париж; я мусив був відважитись. Іду в дев’ятий арондісман, де містилася Опера, мені вручають банківські рахунки й ключі, повертаюсь до себе, в директорський кабінет, і відразу стаю вахтером, танцівником, пожежником, машиністом сцени… Я керував Опера чотири роки… І якщо де Голль повернув французам Батьківщину, то я створив їм балет! Шварц, Аньє, Гебюссі — це все мої учениці, чиї ж іще?!