Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 192

— Твоя правда, — відповів Анрі й на це. — Може, трохи розважусь.

Унизу він зразу впізнав тих селян: то були ті самі, за чиїм столом він колись сидів на болотистій луці. Він приїхав до них уже в гарячці й поставився до них неласкаво, бо вони давали їсти за шістьох череватому неробі, а самі голодували. Цього разу вони привезли якусь клітку; в таких звичайно возять свійську птицю. Але крізь щілини між дошками видно було людину, що сиділа там, скорчившись; на запитання вона відповідала незрозумілим белькотом.

Король упізнав серед прибулих одного селянина в бурій вовняній одежі, згорбатілого від років і десятиріч усе однакової тяжкої роботи, однакових рухів у тій самій поставі. А колись він був стрункий, мов дворянин, і навіть зважився зітнутись із дворянином за дівчину. Тепер би він цього не зробив. Король звернувся до нього, і він пояснив, що в курячій клітці сидить його рідний брат, Жюль Сімон. Він завжди був трудящим хліборобом, поки проказа не виїла йому очей і не об'їла губів.

— Оце до такого вже дійшло? — сказав Анрі — Невже вас завжди щось має об'їдати? Перше вас об'їдав той чоловік, що їв за шістьох… — А сам подумав: «Якби я оце спитав їх, чи мають вони по неділях курку в горщику, вони б напевне відповіли: «Так». Бо я маю годувати їхнього прокаженого». І наказав своєму першому камердинерові порахувати, скільки грошей є при ньому.

— Сімдесят чотири екю, — сказав д'Арманьяк, і Анрі звелів:

— Віддай їм усі.

Селяни попадали навколішки, приголомшені таким щедрим дарунком, якого кожному вистачило б на життя; але тут він мав полегшити одному з них смерть. Найстаріший — сиві пасма падали йому на кощаві плечі, на вигляд йому було років сімдесят, але Анрі відняв від того двадцять, — п'ятдесятирічний чоловік сказав:

— Наш добрий владарю, колись ви на ловах проїздили повз мою хатину й побачили, що вона ось-ось завалиться. Ви наказали її полагодити й зразу виплатили тридцять ліврів, та ще й сорок су за їжу.

— А! — гукнув король. — То я їв у тебе! Якого дня? І що було на обід!

— У неділю, курка.

Анрі засміявся — востаннє в житті весело засміявся. Він киває головою, хоче йти, вже ступає — й застигає на місці.

Велике подвір'я було оточене жандармами. Їхній капітан підійшов і доповів, що екіпаж, згідно з наказом, подано. І ті панове, що мають його супроводити, вже чекають.

«Що я наказував? Кого запрошував з собою?» Але він не скасував нічого. Пан д'Арманьяк попросився по-молодечому — наскільки міг:

— Величносте! Візьміть мене з собою.

— Навіть жандармів не візьму, — вирішив Анрі.— Що сказали б мої селяни? Тільки мій народ і я. А де королева?

Він ще раз повернувся до покоїв. Але Марії Медічі не зміг розшукати.

Коли він уже виходив, йому заступив дорогу якийсь однорукий офіцер.

— Величносте! Під Монмельяном у мене влучила куля. Мене звільнили з війська, я заборгувався, і ось сьогодні мене мають посадити до в'язниці. Порятуйте свого вояка від цього нещастя й ганьби.

Король:

— Я сплачу ваші борги.

Офіцер:

— Цього ви не можете. Я прошу тільки за свою свободу.

Король:

— Друже, я докладу твої борги до своїх і заплачу за себе й за тебе. Арманьяк, іди до старого подвір'я, в фінансову управу, й скажи там, яка моя воля. А як повернусь, я підпишу розпорядження.

Офіцер:

— Величносте! Доти мене вже заарештують, і вам доведеться мене визволяти.

Король:

— Вони вас не знайдуть, капітане. Де ви можете перебути цю годину найбезпечніше?

Арманьяк — дуже тихо:

— У вашому екіпажі, величносте!

Король дивиться на нього, він поблід. Переступає з ноги на ногу, нарешті каже:

— Їдьмо зі мною, капітане!

Шлях до гавані

Довгими переходами Луврського палацу пролетів далекий крик, коли король зі своїм офіцером рушили до виходу. То був крик страху і радості, невтримного шалу, крик збуреної до дна душі. Арманьяк поспішав за своїм королем, він думав, що то кричить королева, що нарешті вона озвалась. Але Анрі краще розпізнав голос: маркіза до Верней; вона теж колись існувала, ще й дуже відчутно, а тепер він зоставляє позаду тільки її голос.

Дорогою короля зупиняли ще кілька разів. Вітрі[123], капітан гвардійців, наполегливо просив дозволу супроводити його. Адже в місті чекають урочистого в'їзду королеви, і на вулицях повно всяких чужинців та невідомих осіб.

— Ви хочете підлеститись до мене, — відрубав йому король. — Зоставайтеся краще з дамами.

Нa сходах, що вели від його кабінету до виходу, йому зустрілись герцогиня де Меркер, маршал де Буа-Дофен[124] і один з його синів — Анжу. Для кожного знайшлись у нього слова, але говорив він бездумно. Він думав: «Куди ж це я? І нащо?»

Панові де Пралену, ще одному капітанові гвардії, що напрошувався в охоронці, він уже відповів неласкаво, але озирнувся на свого однорукого офіцера: чи тут він? Той був на місці й мав зовсім інакший вигляд: зосероджений, бойовий. Він усе зрозумів. «А що тут розуміти?» — спитав себе Анрі. Вигляд його супутників міг хіба заспокоїти. Вони дожидались біля дуже великого екіпажу й розмовляли про погоду. Там були його давні товариші Лаварден і Роклор, люди без крихти фальшу. Де ла Форс тільки вчора став маршалом, йому не терпиться швидше попасти на Піренеї. Ще три знайомі постаті, а останній — д'Епернон, його ми воліємо бачити тут, а не десь-інде.

Король посадив поруч себе д'Епернона, Лавардена й Роклора, а ліворуч — панів де Монбазона й де ла Форса; отже, разом з королем на передню лаву просторого екіпажу втислися шестеро, і екіпаж захитався й зарипів. Навпроти було місце ще для двох чи трьох. Туди спробував сісти третій — однорукий офіцер.

— Хто ви такий? — визвірився на нього маркіз де Мірбо й штовхнув офіцера в груди.

— Величносте! Обережно з незнайомими! — сказав Роклор. Король хотів відповісти, але в ту мить його сусід Монбазон простяг йому листа, а хтось інший наказав рушати — можливо, другий його сусід, д'Епернон. Коли коні зрушили з місця, однорукий упав. Тоді схопився, побіг за повозом і таки спромігся видертись на передок до візничого. А тоді король наказав спустити з усіх боків опону екіпажу. І пояснив, що хоче побачити, як прибрали місто для урочистого в'їзду королеви. Однорукий офіцер сидів обличчям до нього.

— Яке сьогодні число? — раптом спитав Анрі.

— П'ятнадцяте, — відповів хтось.

— Ні, чотирнадцяте, — поправив інший.

— Між тринадцятим і чотирнадцятим, — тихо нагадав собі Анрі. За повільним екіпажем бігло кілька слуг, а по боках запрягу їхали верхи стайничі. Один з них спитав замість візничого, куди їхати.

— Прямо, — наказав король. А далі щоразу, коли візничий питав, куди повертати, король називав якийсь будинок, якусь церкву. На думці Анрі мав арсенал, але не відкривав цього. Бо хтось міг би випередити екіпаж.

Вулиця Лa-Феронрі вузька, дуже людна, там важко проїхати запрягом, але й обминути її нема як. Вона продовжує собою вулицю Сент-Оноре. Там, де одна переходить у другу, королю впав у очі один дворянин, пан де Монтіньї. Колись Анрі зізнався цьому нічим не визначному придворному, що хотів би померти. Сказав, що радий би знайти в самотині справжній душевний спокій. Але зразу похопився й додав: «Державці не мають на світовому морі іншої гавані, крім домовини, і повинні вмирати в розпалі діяльності». А тут, в'їжджаючи до вулиці, вже недалекої від його гавані, він гукає:

— Слуга покірний, Монтіньї, слуга покірний!

Коли над'їхав королівський екіпаж, вулицю запрудив натовп, куди густіший, ніж звичайно. Люди відтісняли одні одних до муру монастиря Невинних немовляток, ніби прохід і так не був звужений крамничками та ятками, що ліпилися попід муром. Всі поскидали капелюхи, дивились розгублено, ніби заблукані, й мовчали, мовчали. Перед будинком із емблемою-саламандрою дорогу зовсім перегородили дві фури — одна з сіном, друга з барилами вина. Візничому довелось обминати ту перепону майже без нічиєї допомоги, бо більшість стайничих та скороходів скористалися проходом через монастирський цвинтар. Тільки декотрі з них допомагали усунути з дороги фури. Якщо хтось від самого Лувру йшов назирці за екіпажем і вичікував нагоди, то сприятливішої, ніж ця затримка, годі й сподіватись. Однорукий офіцер на передку сидить обличчям до короля, і його уваги не уникла б і волосинка, якби ворухнулась, не те що людина.