Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 190

Той не дав сторопілій жінці й слова сказати: ніби вони розлучились тільки вчора, почав оповідати дамі те, чого не доказав тоді. Його великий подвиг має здійснитись найближчим часом, йому наказано, йому дано повноваження. Його вразливе сумління нарешті погодилося. Це сталось тоді, коли він у себе на батьківщині побачив, як його благочестива матір приймає святе причастя. Йому самому, як убивці короля, святих дарів відмовлено. Та він переклав свій злочин на матір, що саме була в стані цілковитої безгрішності, і тепер йому нема чого боятись пекла, бо той злочин уже зник зі світу. А коли навіть йому судилося пекло, що ж — там він стрінеться з уславленими постатями, подібними до нього.

Ескоман відповіла, що він, видимо, в своєму суді добре навчився, як спихати вину на невинного.

— Але стережись! Ти дізнаєшся, що хтось тебе випередив.

— Чи не ти? Бо всюди балакають, ніби ти відтоді зсунулася з глузду. — І він пішов далі. А в неї раптом потекли по щоках сльози. Вулицею саме несли порожній паланкін; вона сіла в нього й назвала свою адресу. Вдома вона прибралась по змозі розкішніше: цього вечора вона хотіла бути в Цамета.

Королева Наваррська того дня також думала про гральні столи фінансиста. Той переказав їй: якщо в неї нема грошей на партію-другу, він вважатиме за честь відкласти для неї гаманець. Та це її цікавило найменше, хоч вона, як звичайно, передчасно витратила всі свої гроші, а до короля, свого колишнього чоловіка, вже не мала доступу. Тим часом вона знає: його вирішено вбити.

Ох! Не тільки вона це знає. Те, що відоме так широко, навряд чи буде здійснене. Коли вона сама якось спробувала підіслати до короля вбивцю, то робила все потай, але однаково той замах не вдався. З великої ласки господньої король зостався живий. Хоч би ж не вдався і цей замах! Своєму капеланові вона наказала відправити месу за рятунок одного живого, чийого ім'я не назвала. А слухаючи месу, подумки твердила: «Господи, врятуй його! Хоч цього разу! Ще хоч один раз!» Марго молилась у серці своєму про те, щоб не втратити супутника своєї молодості, не осиротіти до кінця — адже весь її рід вимер. Двадцятирічного коханця, нещодавно виписаного з провінції, вона відіслала геть. Усі помисли її спрямовані на Анрі.

А він не допускає її до себе. «Та й хіба він повірить мені після того, як я сама зазіхала на його життя. Марго, яке страшне безсилля! Анрі, друже мій, невже ти не бачиш своїх ворогів? Адже будь-хто може перелічити їх тобі, але всі мовчать, це змова мовчання. Тільки я, я одна не хочу мовчати, та що ж… Коли я напишу йому, що королева, його дружина… Він сам це знає. Якби ж тільки він захотів повірити в те, що знає! А втім, і листа мого він би не отримав. Він оточив себе своїми королівськими жандармами. Раніш його захищала воля до життя. Він дуже хотів жити. Анрі, я тебе не впізнаю!

Та вони не посміють убити його. Все місто втаємничене, воно не стерпить такого злочинства, спалахне бунт. На вбивцю показують пальцями. А ще по місту ходить якась жінка, що хоче врятувати життя короля. Я випереджу її. Мого права, мого останнього права не відніме у мене ніхто. І чого вона тичеться всюди, а до мене не прийде?»

Пані Маргарита Валуа поїхала додому до Ескоман, дами легких звичаїв. Їй сказали, що та саме в Цамета. Марго теж поїхала туди, її зустріли з великими почестями, сам господар провів її до зали для високих гостей і вручив їй гаманця. Партнерами її були панове д'Епернон та де Монбазон і ще якась дама, не знайома нікому. Герцог д'Епернон тихенько сказав королеві Наваррській, що це дуже багата чужинка. Можливо, він сам почув таке від господаря й повірив. Гаманець, із якого чужинка діставала золото, здався Марго дуже подібним до її власного. Д'Епернон, що був партнером королеви, раз по раз помилявся, і перед чужинкою громадилися виграні монети. Раптом вона встала з-за столу, але подагрик обома ногами загородив їй вихід і зажадав реваншу. Ще чого бракувало: витрусити людям кишені, а тоді втекти!

Ескоман знову сіла. Вони з Марго пильно придивились одна до одної, й кожна розпізнала другу. Ескоман побачила: «Це та вельможна особа, що допоможе мені. Зараз вона накаже обом кавалерам покинути нас, ми з нею поговоримо, і король буде врятований». А Марго відзначила собі: «Не така, як її змальовують, — ще досить молодява дама легких звичаїв, — і все ж це вона. Просто вона дуже схудла, он як щоки позападали. Одначе вигляд у неї не пригнічений, навпаки — вона сповнена запалу. Вона дає мені приклад, як не здаватися, попри весь глум, і втому, й небезпеки». Марго вже розтулила рота — і саме в ту мить до неї звернувся господар дому. Він стояв, уклоняючись мало не доземно, і його обличчя бачила зі свого місця тільки Марго. Їй упало в очі, що він не такий, як звичайно, а зовсім прибитий. Затинаючись, він пробелькотів:

— Вельможна пані, пробачте, що я перебиваю вам партію. Ваша партнерка хотіла бачити певну особу, і та особа саме прибула.

— Я це знаю краще за вас, — відказала пані Маргарита Валуа. — Я до ваших послуг, — звернулась вона до Ескоман, дивлячись їй просто в вічі.

— Та особа чекає надворі,— тихо вимовив Цамет.

— Га? Що? — перепитав глушко.

Ескоман схопилася, відіпхнула з дороги пана до Монбазона разом зі стільцем і побігла. Стовписько в залах відразу поглинуло її.

У Монбазона набрякли на лобі жили. Він спитав:

— Д'Епернон, а чого це вона покинула всі гроші, що ми з нею вдвох виграли?

Замість відповіді зрадник захихотів своїм потайним смішком, згріб усе золото й посунув його до пані Маргарити.

— Може, воно їй більше не потрібне, — сказав він нарешті. Марго обома жменями жбурнула те золото йому в обличчя й кинулася вслід за зниклою жінкою. Але та зникла назавжди.

Ескоман хотіла вибігти через взірцеву кухню; там її чекав офіцер поліції. Вона обминула його, але наскочила на інших; ті накинули їй на голову товсті полотнища й зв'язали її.

Ще й з в'язниці вона примудрялася посилати остороги й заклики; один з них дійшов до королевиного аптекаря. Марія Медічі вислухала його. А свої дорогоцінні документи Ескоман спромоглася переслати міністрові Сюллі. Той не приховав їх від короля — щоправда, повитиравши небезпечні імена. Першим з них було королевине, але ж її коронація однаково неминуча. Король їздить по вулицях під захистом своїх жандармів. Ще кілька днів, і він вирушить у похід. Навіщо ж додавати що більше гіркоти в його й так невеселе життя?

Для того, щоб винести письмові докази з тюрми, де сиділа рятівниця, доля обрала мадемуазель де Гурней — названу дочку пана Мішеля де Монтеня. Все життя ви зустрічаєте тих самих людей, Анрі, а тепер вони збираються коло вас наостанці. Наймудріший з ваших небіжчиків посилає вам останню марну осторогу.

Господь близько

Королівські жандарми були новим загоном, який існував менше року — відколи король не був певен за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, — є королівські жандарми. Цей гнів, ця погроза блискавкою, — столиця не впізнавала свого короля Анрі. Її вулиці так звикли бачити його без супроводу, верхи чи й пішки. Він сам розпитував людей. Того, хто смикнув його за плащ, він зупинив поглядом. Ніж випав з руки, а король пішов далі.

У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:

— Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.

Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам — старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей — адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», — такі були його слова.