Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 167

Ці слова, як і те, що за ними ховалось, були для Марії занадто глибокі. Їй потрібно було ще кілька років, поки вона дозріла для такої пекельної глибини. Одначе вона скорилась, і за це єзуїтський генерал на знак своєї ласки подарував їй китайський письмовий столик. Через певний час пам'ятник був готовий зайняти своє місце — для цього обрано Новий міст, споруджений самим королем. Усе робилось потай від нього, щоб це була несподіванка, та врешті він неминуче побачив роботу, проваджену при в'їзді на міст, і не довго думавши наказав її припинити. У відповідь — Маріїні сльози, Маріїн гнів, Маріїна хвороба; королева відмовлялася показуватись чужоземним депутаціям, а саме тоді король був у них зацікавлений, як ще ніколи. І він поступився. З однією умовою: ніяких урочистих церемоній і ніякого напису. Пам'ятник зображував римського полководця і справді мав такий вигляд. На жаль, обличчям статуя дуже скидалась на Анрі.

Вже два тижні стояла вона на високому п'єдесталі без напису, і весь час її облягали юрби люду. Ні вершники, ні карети не могли протиснутись крізь ту збурену, гомінку юрбу. Люди вимагали напису; багато хто ладен був зробити його власноручно — одні словами хвали, інші виригнули б у ньому всю свою ненависть. Королівська варта перешкоджала і тому, й другому, особливо вночі. Серед натовпу були й послані ним люди; вони запевняли, що це зовсім не він. Хіба це його ніс? У нашого короля він нависає аж на губи, а рот кривий. Куди там нашому королю до цього красеня!

— А йому хочеться таким бути! — заперечували ненависники. — Ще б пак, така геройська постава — і в кого! В отого рогоносця, розпусного дідка? Такий, як оце, не нападався б на нашу віру й не боявся б війни.

На це інакодумці мусили б визнати, що вони самі, а не король, дуже часто наклика?ли війну. Але вони про це забували, бо для громадських суперечок правда занадто важка, не кажучи вже про те, що вона небезпечна. Краще смішити юрбу коштом єзуїтів: адже вишукані проповіді отців, кучеряві й дотепні, на смак двору, простому людові були незрозумілі.

Одного дня, рівно через два тижні після встановлення монумента, до натовпу затесався якийсь божевільний. Він гавкав на коня під бронзовпм вершником по-собачому. Перед тим він лаяв навперемін то єзуїтів, то короля — кого заманеться, — а тепер гавкав біля самого п'єдесталу; його проштовхали туди задля більшого сміху. Швейцарці-вартові не чіпали його — той гавкіт їм здавався ще й розумнішим під усього гармидеру. Несподівано він видерся на п'єдестал і став там, спочатку тримаючись за ногу статуї. Потім витягся, намагаючись зрівнятися з великим лицарем у обладунку, і гукнув, що він теж гугенот і зараз накличе на столицю гнів господній.

Виходило в нього непогано. Очі його зловісно горіли, голос звучав хрипко й глухо, і всі враз ніби навіч побачили «крука» на амвоні. Те враження ще підсилював розхристаний чорний плащ божевільного. Скарлючені пальці, наче пазури, тяглись у далину, де інші не бачили нічого, тільки вогнистий погляд шаленця розгледів там когось. Тепер він спрямовував свої огидні прокльони в одне певне місце на краю натовпу — кляв короля, його друзів, ворогів і все панство. В подобі єретика проповідував сам диявол. Вартові були швейцарці, вони, сторопілі, не розуміли його мови. Не встигли вони стягти його з п'єдесталу, як він сам стрибнув у саму тисняву і, гавкаючи, порачкував поміж ногами.

Там, де натовп був уже не такий густий, він випростався. Смикнув за плащ якогось чоловіка, що вже відвернувся, щоб іти. Його власний плащ широко настовбурчився, і за полами не видно було, як він вихопив ножа й добру хвилину замірявся ним на короля. Але король дивився в очі божевільному з такою твердістю, що той не витримав, заплющився. А щоб відняти в нього ніж, не потрібно було ніякої сили.

Король, кивнув, і йому підвели коня. Блідий був пан де Бассомп'єр, а не король. Зі свого коня він угледів двох черннць-капуцинок — із тих, що в своїх процесіях так спритно вдавали переслідуваних. Бассомп'єр люб'язно пояснив їм, чого просить у них король: щоб вони доручили своєму духівникові вигнати диявола з одержимого.

Ті, що тримали спійманого вбивцю, голосно запротестували. Лікаря — і, якщо божевілля вдаване, тоді шибениця! Ось чого вони вимагали для вбивці, і їх підтримували всі довкола, передаючи ніж з рук у руки. Король не така людина, щоб затаювати замах на його життя. Він гукнув з коня:

— Друзі мої, ви вже багато зрозуміли. Тепер знайте, що є й дияволи-боягузи, і вони відкривають правду, коли їх виганяють з одержимого. А цей-от напевне прилюдно, отут перед вами зречеться всіх брехень, усіх мерзенних наклепів на мене, нібито я переслідую вашу віру, нібито прагну війни і нібито я рогоносець.

Залунав гучний регіт; поважним зостався тільки бронзовий полководець із обличчям короля. Сам король хльоснув коня повіддям і поїхав. Юрба гукала йому вслід:

— Диявол в усьому признається, будь певен! А ні, то ми дамо йому гарту!

Король стиснув коня острогами й помчав понад берегом. Не бійся!

Звіт

Коли пані де Морней нарешті почула, що її єдиного сина вже нема, пан де Морней простяг обидві руки, щоб підхопити зомлілу. Та це було непотрібне — пані де Морней не похитнулась. Вона сказала:

— Друже мій, я була готова до цього. Наш син недарма був вихований для військового ремесла. Ви слушно розпорядилися, щоб він іще в дев'ять років не тільки вчив латину та грецьку мову, а й розвивав своє, тіло, як атлет, і міг потім навертати нашу добу до кращого, а не самому набиратися від неї вад.

Мова її звучала монотонно, хоч воля додавала їй твердості. На пана де Морнея вона не дивилася, щоб від його вигляду не втратити мужності. А він насилу прошепотів:

— Utinam feliciori saeculo natus[102]. A тепер? Де ж те щасливіше сторіччя? Наш син, що народився для нього, — де він?

Вона заборонила йому такі легкодухі запитання й сказала, що такі батько й мати, як вони, мають бути сповнені вдячності, бо земний шлях їхньої дитини проминув і скінчився ради слави божої.

— Нашому Філіппові йшов двадцять сьомий рік.

Голос її зірвався. Пан де Морней підвів її до столу, за яким вони багато вечорів просиділи одне навпроти одного, і кожен вечір минав у розмовах про Філіппа де Морнея де Бова, їхнього сина. Як він у тринадцять років поряд із батьком брав участь у облозі Рошфора — то було перше суджене йому враження від ремесла, для якого він був призначений. А в п'ятнадцять років його взяла на службу принцеса Оранська, і в Голландії юнак-протестант знайшов сприятливі умови для успіхів як у науках, так і на війні. І як він потім подорожував. Король виявляв бажання наблизити його до себе. Але Морней вирішив, що його синові ще рано засвоювати звичаї цього двору.

Сам він змолоду виховався в подорожах — спочатку як вигнанець, потім як дипломат. Вигнання наділило його цією дружиною і цим сином. Воно дало йому також змогу присвятити двадцять п'ять найкращих років життя королівській службі. Його син мав набути всіх переваг, які дає знання Європи, але уникнути знайомства з лихого долею тих, за ким не стоїть батьківщина. Він також поїхав до Англії, як свого часу його батько, але не вбогим і не приниженим, не знайомим з містерією кривди. Батько й мати вечорами за своїм столом раділи прихильності лондонського найвищого товариства до молодого де Бова, цього дворянина-атлета, освіченого й життєрадісного. Батько посилав його на франкфуртський ярмарок для вивчення господарства, надав йому змогу відвідати Саксонію й Богемію, прослухати курс лекцій у славнозвісній Падуї, але з Венеції відкликав його до Нідерландів битися за права чужого народу й за свободу совісті.

Та не війна тоді урвала успіхи багатонадійного юнака, а скоріш богословські суперечки його батька: той заробив неласку короля, що зачепила й сина. Обставини теж не були вже покірні його таланові. Король дозволив панові де Бову виставити полк проти Савойї, але дуже скоро там був укладений мир. Минуло ще три роки; батька згинали прикрощі, а сина гризла нетерплячка. Король сказав про нього: «Він уже не молодий: йому сорок років. Двадцять — від народження, а ще двадцять додала батькова наука». Знудившись бездіяльністю, Філіпп знову подався добровольцем до Голландії. І там він нарешті поліг.