Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 161

Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, — вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, — книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля.

Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би!

Королева, від жадоби помсти то стогнучи, то пронизливо вискаючи, важко шкутильгала туди й сюди по кімнаті: одна нога в пантофлі, друга боса. Нарешті, перекинувши ширмочку і не побачивши за нею нікого, вона вперла кулаки в боки й прохрипіла:

— Де він?

— Хто? — солоденько перепитала маркіза.

Книжка! Зараз голова його вигулькне з-за фоліанта. Марія кинулась туди. Анрієтта поважно сказала:

— Обережно, величносте. Він у книжці. Зараз заговорить.

Марія мружила очі: вона недобачала без окулярів. Нарешті розібрала: латинський твір котрогось із отців церкви.

І в цю мить заговорив її чоловік — Анрієтта чудово наслідувала його голос:

— Хто має зносини з жінками, той — прах і всередині, й зовні.

Марія злякалась.

— Ви вже чаклуєте! — вереснула вона. — Вчена повія!

— Гладка лихварівна, — відрубала Анрієтта начебто спокійно й упевнено, але вже готуючись до втечі під захистом фоліанта. Замахнувшись, Марія влучила в порожню подушку. А шалена суперниця вже реготала й танцювала в проході між стіною й ліжком. Марія рвонулась до неї, але вона швидко сягнула рукою вниз, і в її руці щось блиснуло.

— Ага! — скрикнула Марія. — Ось ви яка! Це у вас спадкове! Ваша матінка заколола пажа.

— Ми вбиваємо пажів, але не шановних дам, — і Анрієтта сховала кинджал. — Моя мати кохала короля Карла Дев'ятого, перше ніж вийшла за пана д'Антрага. Вона теж була вчена куртизанка. Мій родовід вартий вашого, пані. І чоловік у нас один, і свій дофін у кожної. Законний — мій.

І почалась погоня. Марія всією тушею перевалилась через ліжко; Анрієтта спритно прослизнула попід ним і вільно заметалась по всій кімнаті.

— Ку-ку! Ось де я, — виспівувала вона. — Хто спіймає, той і має!

Марія хапала ротом повітря.

— Раз-два, — відраховувала молода жінка. — Пані, ви програли.

— Змилуйся, — прохрипіла Марія, знеможено упавши в крісло. Супротивниця прикрила їй оголене тіло, покірно й шанобливо вклякла перед нею і подала королеві келих вина.

— Покріпіться. В усьому Луврі ніхто менш за мене не думає про те, щоб вам чогось підсипати. Ви мене злякали, бо я легко торопію. Ми могли б чудово порозумітись. Адже і ви, і я — обидві ми багато зa що можемо дорікати королю.

— Розкажіть мені все, що знаєте, — зажадала Марія. — Саме в цю годину з ним щось діється. А ви не спали й чекали.

Жахливі передчуття раптом опосіли нещасну. Страх, породжений нечистим сумлінням, здійнявся з нутра і здушив їй горло. Анрієтта невимовно тішилась.

— Його викрадено, — лагідно призналась вона. — Нарешті. Ми обидві добре доклали рук до цього.

— Я — ні! — скрикнула Марія.

— Я теж ні. Заспокойтеся, — сказала Анрієтта. — Але й ученій куртизанці, а тим паче королеві, не годиться боятися своїх таємних думок.

Марія вже схилилась на бильце крісла, уткнувшись головою в руки. Все її тіло здригалося — спочатку сильно, потім легше, а врешті знерухоміло.

— Глядіть, не засніть тут, вам не можна, — умовляв хлоп'ячий голос поряд. — Пані, скоро вже година вашого урочистого вставання. Я прийду послужити вам, хоч я — прах зовні й усередині.

До себе королева йшла, спираючись на маркізу. Маркіза ж таки знайшла й пантофлю і взула ногу її величності.

Що тут діється?

До обов'язків головного розпорядника фінансів і начальника артилерії додалися ще й нові: закордонні зносини. Міністром закордонних справ лишався пан де Вільруа, а він не повинен був навіть знати, що Роні доручено наглядати за ним. Та це було необхідне, бо Вільруа — не те що зрадник, а просто прихильник союзу з Іспанією — не мав ніяких таємниць від мадрідського двору, та й від ерцгерцога в Брюсселі. Король і його Роні готувалися до війни, хоча й не думали про завоювання. Та й всесвітній державі тільки того й треба. Вона вже розпадається, в неї дедалі менше сил для війни, але мир їй ненависний. Вона поводиться так, як приречені, що наостанці хочуть іще грюкнути дверима. Розвиває гарячкову діяльність, жадібно прагне чужих земель, хоч у неї вже й своїх забагато. Наводнює чужі краї шпигунами, настирливо поширює свої догмати, що мають урятувати лад у інших народів; але той лад — учорашній, і він украй непристойним чином розвалюється в самих рятівників. Беззаконня й хибні ідеї, що панують у Німеччині, як можна передбачити, мають розбуятись до цілковитого звиродніння і загрожують усій Європі нескінченною війною.

Король, який хоче розумно впорядкувати своє старанно виплекане королівство, не буде бездіяльно чекати, поки спонукуваний власною слабкістю загарбник розв'яже війну, яка буде його власною без кінця відтягуваною погибеллю. Він завдає удару перший. Рішучий розтин перепиняє шлях отруті. Ян-Віллем, герцог Клевський, Юліхський і Бергський, не мав спадкоємців. У разі його смерті претензію на його володіння заявив би Габсбург, вони були б обернені в імператорський лен. Та король Франції оголосив свою постанову: ні Австрія, ні Іспанія не повинні успадкувати їх. То була його перша пересторога, для неї він просто скористався підхожою нагодою — самі герцогства не були йому потрібні. Йому був потрібен мир у його дусі, що відповідав духові народів, і це давало йому перевагу. Вся річ у тому, щоб бути в згоді з народами. Кожен має шанс або на виграш, або на програш. Але одна річ певна: що народи звертають погляди на короля Франції й часто оцінюють власних владарів по його славі. І тільки через це проблема невеличких надрейнських герцогств набуде згодом такої великої ваги.

А погляд на Іспанію, зовсім недалеку, й на іспанські Нідерланди, якими правлять австрійський ерцгерцог та іспанська інфанта, кидає народи в дрож. Нa честь інфанти якусь жінку живцем поховали; досить знати це. Там можновладці певної породи ще не відкрили для себе вартості людського життя: вони переступили через ціле сторіччя відкриттів, найславніше сторіччя Заходу. Їхня власна пиха має за підвалини могили, в які вони кладуть живих. Король Франції виграє свою війну заздалегідь, досить тільки глянути на іспанські Нідерланди. Проте він, як завжди, доводить свою миролюбність, він і далі плекає своє королівство, наче сад; він навіть сприяє замиренню Об'єднаних провінцій Голландії з їхнім ворогом у Брюсселі. Мовби ніде нічого, принцеса Оранська буває при інфантиному дворі — обидві дами з найвисокоморальнішого європейського товариства. Правда, одна розуміє високу моральність як щире переконання і самопожертву. А друга дотримується церемоніалу й моди, носить ланцюжки з золотих кульок, наповнених пахощами; самопожертва не її діло, жертви за неї приносять живцем поховані, і сумління її задоволене. Люди однієї й другої породи досі живуть поряд при тому самому дворі, і ту саму землю населяють народи, які не мають між собою нічого спільного, крім черева. Король Франції ще лишає їм час, хоча й озброюється.