Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 135

Тоді й вигляд хворої, і стан її змінився. Ла Рів'єр випустив їй багато крові й промив нутро солоною водою. Пані Дюпюї тим часом приготувала теплу ванну, як наказав лікар, і вони удвох перенесли хвору до ванни. Таких заходів уживають при отруєнні, і пан де Варенн злякався, бо ж підозра могла впасти й на нього. Але цьому страхові суперечила зовсім нова думка: герцогиня не помре. Цей чоловік її врятує. А що вона могла зостатися жива, то Варенн почав виявляти шалене завзяття. Він спробував рукою, чи тепла у ванні вода, не бентежачись виглядом голої красуні. Навіть почав голосно вихваляти її вроду. Король, мовляв, буде у захваті, вона тепер іще принадніша, ніж була, хоч це здавалось неможливим. А панові ла Рів'еру шепнув на вухо, що отрута, певне, вже вийшла з її тіла.

Лікар не відповів. Він саме слухав, що говорить хвора. Вона вираховувала години, коли прибудуть до короля її посланці: перший — як смеркне, а другий і третій зустрінуть короля вже в дорозі, ще цієї ночі. Та лікар дослухався не так до слів, як до самого звучання її мови: уривчастого, незв'язного. Він стежив за виразом її обличчя, вже не одутлого, а схудлого й білого як крейда. У воді він обмацав їй живіт. І раптом наказав панові де Варенну лишити його з герцогинею наодинці. Вода в ванні потемніла від рідини, що витікала з її тіла, але то була не кров.

Тоді лікар удвох з повитухою переніс хвору назад у ліжко, щоб уже до останку чекати того, що він з певністю передбачав. Проте він не переставав доглядати її й пильно стежити, щоб життя не спинилось перше, ніж воно само вигасне до останку. Це, наскільки він знав, мало тривати ще багато годин, бо хвора боронилася від смерті з незвичайною силою; ту силу давала їй думка про її владаря, що верхи на коні поспішає до неї.

Коли почався новий напад корчів, ла Рів'єр ухопив краєчок простирадла, запхав його хворій між зуби й притиснув язик до піднебіння. І зробив це саме вчасно, бо в таких жахливих корчах вона неминуче б відкусила собі язик. Так само вчасно він наказав повитусі подати миску, коли почалася блювота. А поміж усім тим сам намацав пульс хворої, частий-частий і нерівний від напруження, так що полічити його не можна було, — і вперше у лікаря майнула думка, чи це не передчасна агонія. Але він і далі вживав заходів, спрямованих на життя, а не на смерть. Пана де Варенна він послав по молоко. Навіщо тут молоко, спитав Варенн.

— Ідіть! Нам потрібна вода, забілена молоком.

Пан де Варенн вийшов з кімнати й скористався нагодою здійснити свій намір. Він написав королю: «Величносте! Благаю вас, не приїздіть!»

Тоді ще подумав. «Ви побачили б щось жахливе, — дописав він. — Якби герцогиня повернулась до життя, вона б навіки огидла вам».

Він підвівся. Щоб написати дальші слова, він мусив побороти свої сумніви. «Лікар доглядає герцогиню так, як людину, що їй судилося жити. Вираз обличчя в нього твердий і впевнений; коли робота марна, тільки про людське око, ніхто так не поводиться. Що, коли справді все вийде інакше й те слово, яке мені лишилося додати, виявиться брехнею? Та однаково, мої справи такі погані, що гірше вже нікуди, і нашкодити собі я вже не можу. Треба ризикнути, бо вибору нема». І Варенн, не сідаючи, дописав: «Приїздити марно, величносте. Герцогиня померла».

І відіслав найшвидшого гінця.

Пані Дюпюї вийшла на хвилинку — поплакати.

— Що, все скінчилося? — нетерпляче спитав Варенн.

У кімнаті зостались лікар і та, кого колись називала чарівною Габрієллю. Лікар говорив до неї так, ніби вона й досі лишалась чарівною. Він сказав, що це легке нездужання пов'язане з вагітністю, а після пологів вона видужає. Вона ледь поворушила на подушці головою, ппхитавши нею заперечливо, а проникливий погляд лікаря зустріла так байдуже, наче не впізнавала його. А вона ж любила лікаря, довіряла йому, і коли король захворів, викликала спершу його, а вже потім хірурга. На запитання, чи добре вона себе почуває, вона тільки відповіла, що помаранча здалася їй гіркою. А потім поскаржилася, що в неї дуже болить голова і що вона не розуміє, чому досі не приїхав король.

— Засніть, — попросив він, і вона послухалась. А він стояв і спостерігав, як її воля не дозволяє їй заснути міцно, хоч вона й прагне забуття. Тоді вжив усіх відомих йому заходів, щоб нові напади корчів були рідші. Він часто давав хворій воду, забілену молоком, і тоді нирки починали виділяти багато чорної рідни. Пані Дюпюї допомагала йому скільки сили, бо вона бачила, що лікареві заходи допомагають, і почувала до нього подив і шанобу. Але сам лікар бачив, що його зусилля марні. Хвора западала в зловісний сон, на обличчі з'явився отупілий вираз. Ось починається збудження, віддих натужний, уривчастий. Вона розплющує очі — зіниці розширені. Лікар спробував припинити напад, іще раз пустивши кров. Марно.

Коли це страхіття повторилося ще двічі, вичерпались сили не хворої, а доглядачки. Лікар дозволив їй спочити:

— Вже восьма година.

Жінка жахнулася:

— Вже чотири години вона терпить отаке! Інша померла б від першого нападу. І дитини не можна вийняти. А може, це не тільки дитина? — спитала вона ледь чутно й перехрестилась.

На ніч лікар лишився з умирущою вже зовсім наодинці. Він стояв і спостерігав. Напади вичерпали свою силу, а не її сили. «Можна сказати, коли хочеш, що цій жінці один крок до смерті. Але хіба всім нам не один крок до смерті протягом цілого життя? Завтра вона ще буде жива. Завтра п'ятниця, свята п'ятниця перед великоднем; вона доживе до неї, майже напевно доживе, а хто може сказати про себе більше?

Треба було б зробити розтин і видалити плід. Звичайно, дитини зберегти не вдалось би; зате, може, мати вижила б? Її воля сильніша за земну природу. Після таких нелюдських зусиль вона ще говорить у напівсні про свого владаря, їй здається, що вона знову з'єдналася з ним, вона щось жебонить у захваті,— мені не годиться слухати цього. Я повинен діяти. Лікарю, збережи життя!

А що, як моє втручання урве його? Видалення плоду аж ніяк не усуне дії отрути. А тій дії вона зможе опиратися довше без болісного втручання, якого я неспроможен пом'якшити. Природо, даруй їй півгодини нечутливості, і я допоможу тобі зцілити її. Неможливо: ця людина помре в лютих муках від крововиливу з нутрощів. А коли і його мені пощастить зупинити, то в наступному нападі задишки за двадцять секунд кров заллє мозок. І в мене на руках умре паралізована.

Лікар важко впав на стілець і обхопив голову руками. Блаженне жебоніння, яке він чув і від якого не міг утекти, ще посилювало його тривогу. «Хоч би що я зробив, я завжди буду винний перед природою, — вона, по суті, милосердна, тільки я не вмію з того скористатися, — і перед людьми, що так і чекають, як мене занапастити».

З соромом і тяжкою нехіттю він признався собі, що боїться людей. Його ненавидять як прихильника й улюбленця герцогині де Бофор. І тим скоріше почнуть твердити, що це він її вбив. Він і не протестант, і не католик, медицини вчився у маврів, довго жив у Іспанії, але найтяжчу підозру накликав на себе тим, що за наказом короля повертав розум одержимим — навіть зовсім недавно — і важився твердити, що вони зовсім не одержимі. Лікар зневірився в собі, зрозумівши, що не насмілився штучно видалити плід зі страху не тільки за чуже життя, але й за себе самого. «У мене не більше певності, що й сам я переживу завтрашній день».

Це признання він вимовив уголос, і зразу лагідний шепіт на ліжку стих. Уже зовсім стемніло, він засвітив свічки, і світло впало на зовсім відмінене обличчя. Перед ним лежала жива жінка, а не присмертна. Щоки були рожево-білі, округлі, як завжди, віддих легкий і спокійний. Воістину милосердна природа здійснила чудо. Аж заточившись від нестямної радості, ла Рів'єр навстіж розчинив вікно. І в ту ж мить знизу долинув дзвінкий молодий голос, що співав пісню.

«Чарівній Габрієлі» — пісню цю співав Гійом.

Габрієль розплющила очі — вони були блискучі. Габрієль ледь звела голову над подушкою, прислухалась і всміхнулась. «О зоре», — пролунало коло її останнього ложа, і вона розтулила уста.